Маґнат - Пагутяк Галина - Страница 44

• Предыдущая
• 44/45
• Следующая

Не захотів він, що ж тут вдієш, силою не заберу. Правда, гроші взяв, я так і не сказав, що то не ті гроші. Лишив я собі дещицю — 100 злотих. Віддав йому чоботи, ті, що на мені були на похороні, собі лишив гірші.

З Михайлом було просто. Обдарував я його, а він знав, як йому по житті йти, не пропаде. А Павлуся хотів узяти з собою, але маршалок добромильський, почувши, що той вміє читати й писати, перехопив. Дав хлопця до канцелярії. Теж незле.

Мене забрав до себе маршалок боневицький, відвіз у маєток коло Любліна, щоб я там порядкував, поки він не залагодить всі справи у Боневичах. Обіцяв, як усе скінчиться, повезти мене до Кракова, там у нього небіж вчиться в університеті.

Пані Гербуртова з дітьми хутко поїхала до Мостиськ, разом з паном Максиміліаном Пшерембським, бо не чулася в Добромилі безпечно. (АК: Пшерембський захищав інтереси Єлизавети Гербурт, як лев, хоч не був її родичем. Через рік він одружився з нею, а ще через рік вона померла. Похована в Добромильському монастирі.) Я лишив собі ту хустину, що підібрав тоді за нею. Досі не знаю, зронила вона її зумисне чи ненавмисне.

…Рано-вранці ми мали від’їжджати. Скринька була спакована, з усіма я попрощався, хто вартував того, звісно. Лишилося попрощатись з ясновельможним. Мусив мене врешті відпустити, як-не-як я прожив ще чотири місяці за нього, носив його одежу, навіть перстень. Їв за нього і пив, молився… Ніхто не повірить, але так воно й було. Коли ти стаєш тінню, то часом можеш собі більше дозволити, ніж її господар.

Хтозна, може, я колись розповім про се панові Томашу, коли ми обгородимо свій маленький світ стіною, щоб дожити спокійно віку, а його вже небагато лишилося.

…Гербурт покликав мене через заслони, що тихо коливались від вітру, відгороджуючи сей світ від того. Я відгортав тугі білі полотна, і вони рвалися з тріском, падали на мене, і я мусив звільнюватись від них, як дитя, що намагається позбутись пелюшок.

І що ж — він був не сам. Мав товариство і сидів за круглим столом, п’ючи вино з золотої чаші. Виглядав помолоділим і веселим. Гербурт махнув мені рукою, щоб я підійшов ближче. Однак не для того, щоб я приєднався до застілля. Я й не сподівався на таке. Не про мою честь. Та й вбрані були застільники у білі одежі, які б я зроду не нап’яв, хітони називаються. Жодного з бесідників я не знав, а однак мені здавалось, що десь я їх стрічав. Гербурт щось сказав їм, і вони почали усміхатися й пити до мене. Звідкись у моїй руці опинилась чаша, срібна, і з водою. Але й то була для мене честь.

Як тільки я випив зі своєї чаші, всередині моєї голови відгорнулась ще одна запона, і я почув докірливий голос, що йшов просто з мого серця: «Якби ти прожив своє життя по-іншому, Северине Никловський, то знав би їх усіх».

— Помовч! — підморгнув мені Ян Щасний. — Сей чоловік, може, й не потрафить витлумачити «Бенкет» Платона, але колись опиниться в незгіршому товаристві. Не смію пана затримувати більше. Дороги в наші часи тяжкі й довгі. Прощавай, брате!

Пугар в моїх руках перетворився на ластівку, і вона шугнула блискавицею угору. Погляд мій вперся у сіру стелю, на якій коливалася тінь від свічки. За вікном стояла глуха темрява весняної ночі. І невідомо, чи в ній був Добромиль, чи якесь інше місто. Настане ранок — дізнаюсь.

Прощавай і ти, брате!

Львів, 2012–2013 pp.

Дозволю собі сказати кілька слів про цю книгу. Наприкінці, для тих, хто її дочитає. Якби мені подарували ще одне життя, я присвятила б його вивченню життя однієї людини — Яна Щасного Гербурта, старости мостиського і вишенського. І не певна, чи встигла б дізнатись усе, бо в історії життя однієї людини — ціла епоха. Я йшла від однієї теми до іншої, позначала їх мітками на той випадок, щоб колись детальніше вивчити. Врешті просто занурилась у цей час — початок XVII століття, і мені не хочеться звідти йти.

Якось я йшла й побачила лоток зі срібними прикрасами й подумала, що треба купити подарунок хрещениці. І тут до мене дійшло, що я у Львові і зараз XXI століття, і я не волинський шляхтич Северин Никловський, що має йти на хрестини.

Саме від імені пана Северина ведеться розповідь про Гербурта. Краще наближатись поволі і здалеку.

Якби я мала ще одне життя, я об’їздила б усю Європу, шукаючи сліди Яна Щасного, перетрусила б усі наявні архіви, вислухала б усіх приятелів і неприятелів, прочитала б усе написане Гербуртом і видала його твори книгою.

Розшифрувала б автобіографію Гербурта, написану мовою птахів. Створила б карту всіх зв’язків Гербурта і карту його свідомості. Тільки не питайте, чому я не пошкодувала б цілого життя на цю справу. Я ще сама цього не знаю. Тільки така праця може перетворити Історію зі служниці на пані, і вона дає безмежну втіху тому, хто не шкодує свого життя задля знання. Я це відчула, коли вперше у Москві в Національній бібліотеці взяла до рук книгу, видану Гербуртом в Добромилі. То були «Аннали» Станіслава Оріховського.

Я вже кілька років намагаюсь ввести Яна Щасного в український культурний простір, пишу статті, опублікувала два його вірші. Може, хтось зробить щось подібне для когось іншого. Краще зробити маленьку справу, але добре. Особливо, коли ти сам обираєш її для себе, а не під чиєсь замовлення. Зрештою, то не я вибрала Гербурта, а він мене. Дякую за честь, ясновельможний!

Дякую працівникам відділу рідкісної книги бібліотеки ім. Стефаника, особливо історику з Вроцлава Томашу Янковському, який сканував для мене книги у польських бібліотеках, знаходив потрібні тексти, панові Мирону Іванику, що відкрив для мене Добромиль, і всім тим, хто вірив у мене й слухав мої безконечні розповіді про Гербурта.

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 176: [І поки, йшов] => І поки йшов, зрозумів, що треба робити, аби позбутися прикрого присмаку невдалої бесіди.

С. 179: 1616 року його обрали депутатом на сейм, але місцева сеймикова шляхта зробила все, [щоб не цього] => щоб цього не допустити.

С. 193: Дивно, але я майже не згадував про рідного сна, наче, прости Господи, його і не мав.

* * *

Галина Пагутяк © текст, 2014

© «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2014

На обкладинці: М. Чюрльоніс «Рай»

Ексклюзивне право на видання цієї книжки належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002

Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2

Поліграфія: ПРАТ ХКФ «Глобус». Зам. № 4-07-1704

ISBN 978-617-585-076-3

www.ababahalamaha.com.ua

УДК 821.161.2'06-311.2

ББК 84(4Укр)6-44

Пагутяк, Галина.

П12 МАҐНАТ: роман/Галина Пагутяк. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. — 256 с. — ISBN 978-617-585-076-3 (укр.)

Галина ПАГУТЯК

(26 липня 1958)

Україна

Галина Пагутяк народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала в село Уріж. Наймолодша з трьох доньок. Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Депеш із роду Басарабів, або, як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб).

Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Працювала в школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї. Авторка книг: «Діти» («Повість про Марію і Магдалину»; «Філософський камінь (1982); «Господар» (1986), «Гірчичне зерно» (1990); «Записки Білого Пташка» (1999) «Захід сонця в Урожі» (2003), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2010), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день — інший» (2013) та інших. Лауреатка Шевченківської премії.

• Предыдущая
• 44/45
• Следующая