Маґнат - Пагутяк Галина - Страница 15

• Предыдущая
• 15/45
• Следующая

— Добре, зараз вийду. Се, Михайле, добрий самарянин, що порятував мене від смерті. А що, не можна сюди його запросити?

— Та він підлого стану, вашмосць, не можна йому в панські покої.

Якби йшлося про когось іншого, а не про Яця із Тернової, то мене б не вкололи оті слова «підлого стану», бо нема в них нічого такого, просто слова, всі так кажуть. Але ясновельможний давав мені читати Миколая Рея з Журавно, якого називав новим Гесіодом. А той учив, що в кожному стані люди є добрі й лихі, щасливі й нещасливі, мудрі й дурні… (АК: Миколай Рей (1505–1569) мав великий вплив на Яна Щасного як письменник і мислитель. Матір’ю Рея була сестра батька Гербурта — Барбара. Миколай Рей вітав прихід Реформації в Річ Посполиту, сприйняв її остаточно й безповоротно. Не мав аж такої великої освіти, але інтуїтивно відчував, що потрібно суспільству. Написав своєрідний моральний кодекс шляхтича у книзі «Zywot czlowieka poczciwego», під яким можна підписатися й зараз. Писав Рей живою розмовною польською мовою про речі поважні і неповажні.

Звідти в Гербурта таке чудове володіння польською мовою і спроби писати живою українською, а не церковнослов’янським суржиком.)

— Добре, Михайле, скажи, що я зараз вийду.

Коли я йшов через затоптане подвір’я, думав, чи впізнаю Яця, бо пам’ятав його наче в тумані. Але очі відразу впізнали того, на кого вказало серце. Трохи осторонь від брами стояв літній спокійний чоловік у кожусі, а коло нього парубок гладив гнідого коня, запряженого в прості, але доброї роботи сани. Старший був Яць, я вже не мав сумніву, коли почув його голос — глибокий бас, що котився як грім. Такий голос пасував би велетню, а не чоловіку середнього зросту. Був він чисто поголений, з довгими вусами і головою, притрушеною раннім снігом старості. Одежу на собі мав міщанську, але було в ній щось невловимо селянське. Не чекаючи, поки він вклониться мені, я підійшов до нього перший і обійняв як рідного брата. В душі загорілось бажання віддячити тому доброму чоловіку достойно і вже після того спокійно дивитися йому в очі. Мені було байдуже, чи хтось нас бачить з двірської шляхти, але я відчув його збентеження й відступив крок назад. Не знаю, чи виявив би я таку сердечність, якби мій благодійник був у вбогому лахмітті, можливо, що сердечність і почуття приязні були б менші.

Яць трохи розгубився, навіть сльози виступили в нього на очах, але відступив, щоб уклонитися, і спитав мене:

— Як здоров’я вашмосці?

— Добре, пане Яцю. Гріх нарікати.

— То я дуже тішуся, що виджу вашмосць в доброму здоров’ї. То є мій наймолодший син Іван, що оженився з панною Білінською, і Бог тиждень тому послав їм дитинку — дівчинку.

— Радий, пане Яцю й пане Іване. Най росте здорова й щаслива дівочка. А ще більше радий я, що ми стрілись, перепрошую, що перший вас не навідав. Мав на се поважні причини.

— Бануємо ми всі за ясновельможним, царство йому небесне! — перехрестився Яць, а за ним я і син Яців.

— Не смію вашмосць тримати тута на холоді. Прийшли-смо просити пана за хресного вітця дитинці. Знаємо, що ви православні, тому просимо зробити нам таку ласку.

— То не ласка, а честь для мене, пане Яцю. З превеликою охотою. Коли хрестини?

— Та післязавтра, в неділю, в тернівській церкві після служби. Я пришлю по вашмосця. Дякуємо красно!

— Нема за що!

«Ну от, Северине, — мовив я сам до себе. — Невинна дитинка освітила тобі дорогу. І то дорогу життя, а не лише смерті. Бо 4 квітня доведеться мені йти дорогою смерті». (АК: на цей день було призначено похорон Яна Щасного Гербурта, на якому пан Северин мав іти в жалобній процесії. Тому й називає її дорогою смерті.) І через те сам чувся приреченим на смерть, бо все, що пов’язане з життям чи смертю, брав близько до серця. Відмовитися від сього не міг. Так само, як і від кумівства, хоча звичай здавався мені дуже дивним. Казав маршалок, що так робили римляни. Ще мав бути вершник зі списом, що в’їде до костелу. Не знаю, чи можна в’їхати на коні до добромильського костелу.

З неділі мали з’їхатися всі кревні, і аж тоді мали читати тестамент. Ліпше мені було б вернутися у Боневичі, там так любо й спокійно. На схилі літ хочеться тиші. Он князь Лев Данилович на старості постриг прийняв і вмер у Спасівській обителі, казав мені добромильський священик, отець Климентій. А поховати себе заповів у Лаврівському монастирі, що недалечко від Спаса. Бо там благодатні мощі святого Онуфрія. (АК: Такої думки дотримуються й сучасні історики, хоча могили князя Лева досі не знайдено на території монастиря. Її не було ще за Австрії, коли переносили з крипти останки похованих на цвинтар. Проте є думка, що князя Лева поховали як простого ченця, максимально скромно і анонімно. Тоді останки просто не ідентифікували. Можливо, Ян Щасний і назвав сина на честь князя, хоча міг вкладати в друге ім’я Лев невідомий нам містичний зміст.) Але теперішні вельможні пани не такі побожні, та й мусять пильнувати до останнього, щоб маєток не розтягли діти та родина. I послух чернечий треба вміти тримати. І віру мати кріпку, а не скакати з православних у католики, а з католиків у лютерани. Хоч покійний ясновельможний і любив навідувати ченців, чи то в Добромилі, чи то в Сусідовичах, але нізащо б не постригся в ченці. Сам чув, як він казав: «Як нема стін — нема спротиву. Нема спокуси — нема гріха». (АК: Автентичні слова Яна Щасного.) При ньому навіть я почав відчувати, що стіни тиснуть. Одна річ — обов’язок, а інша — примус для обов’язку. А я чувся примушений. І через те підупав духом, бо тре’ чекати цілих три місяці на гадану волю. Мусив укласти своє життя так, щоб сей час пролетів, а не проповз, і щоб з мене була якась користь. Не звик я жити з чужої ласки. Не хотів нидіти в глухому закутку, як той щур. І от прилетіла перша ластівка. Мушу сказати, що не був я товариський. Люди ніби й приязнились зі мною, та за якийсь час зникали з мого овиду, зачувши в мені щось чуже. Ніколи не забуду, як ще замолоду покидав я Острог, і мій приятель-одноліток, з яким ми не раз на шаблях вправлялись і з мушкетів стріляли, сказав на прощання: «Не розумію, в чім річ, пане-брате. Чужим ти прийшов і чужим йдеш — чи може таке бути?».

Гірко мені було се чути. Та тепер, здається, розумію, в чім тут річ. Не в тому, що не любив бучного товариства, не гасав за спідницями, а либонь, у тім, що був я завеликий для малих і замалий для великих. І все через те, що стелилася мені одна дорога, але вітцівська рука направила мене на іншу. З того скособочився, всох мій розум, засумувала душа.

Коли вертався я до замку, перед тим походив трохи по ринку, бо церква виявилась замкнена, мабуть, отець Климентій кудись поїхав, трапилась ще одна подія. Побачив я секретаря покійного ясновельможного, Стаха, що розчервонілий і веселий бесідував з якимось опасистим шляхтичем. І враз лишив його і пішов мені хутко назустріч. Взяв за руку і зашептав, дишучи кислим винним духом:

— Чи не поможе мені вашмосць віднадити сього добродія? Набрид він мені своїми балачками. Я прикинусь, ніби маю пильну справу до пана.

Я зрозумів, що він не відчепиться, та й, по правді кажучи, доводити щось чоловікові напідпитку — тяжке і прикре діло.

• Предыдущая
• 15/45
• Следующая