Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 8

• Предыдущая
• 8/77
• Следующая

Ігор саме наближався до свого бараку, коли різкий окрик вдарив по ребрах, мов нагайкою. Почув не присвоєний у таборі особистий номер, його гукнули на прізвище.

Жоден подібний вигук нічого доброго не віщує. Вовк мимоволі, клянучи себе, втягнув голову в плечі, повернувся.

За кілька кроків стояв, перехитуючись із п'ятки на носок, молоденький капітан з оперативної частини. Це він допитував Ігоря після того, як він прийшов до тями в БУРі.

— Як здоров'я, Вовк? Череп не болить?

— Вашими молитвами.

— Бога нема, Вовк. Релігія — опіум для народу. А якщо тобі Бог усе ж таки потрібен — валяй. Кругом, кроком руш! У гості до Бога, сам викликає. Заодно й познайомитесь.

Ось вона – іронія долі.

Прізвище кума — начальника оперативної частини окремого табірного пункту номер вісім — було Божич. І кума дуже тішило, коли в'язні між собою називали його Богом.

— Засуджений Вовк Ігор Миколайович, одна тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Стаття 58–10.

— Сядь.

Божич кивнув на табуретку навпроти свого столу. Сам лиш зручніше вмостився на стільці з високою вигнутою спинкою. Ігор здивувався, звідки тут, у таборі, такі розкішні меблі. Тим більше, що сам стілець очевидно контрастував із вбогістю решти обстановки: крім стола — обдертий сейф, ще один ослон у кутку, поруч — залізна пічка–буржуйка, труба виведена через вікно на вулицю. А на стіні — портрет Сталіна.

Збоку могло скластися враження: він є логічним продовженням тулуба господаря кабінету. Чи портрет навмисне так повісили, чи він випадково розмістився просто над головою Божича — хтозна. Та в певні моменти здавалося — ось він, справжній лик начальника оперативної частини.

Загалом сам майор був широким, віддалено нагадуючи велику старомодну шафу, або — поміщика Собакевича, як його описували в «Мертвих душах»: цю книгу Вовк у юнацькі роки чомусь особливо полюбив. Всякий, хто бачив Божича вперше й іще не звик, не міг сказати інакше. Навряд чи кожен читав Гоголя. Але порівняння з громіздкою шафою напрошувалося миттю.

Природа створила цього чоловіка так, що мінімальним округлостям не лишилося місця. Коли на голові був формений кашкет, вона була схожа на неправильної форми куб, з країв якого стирчали врізнобіч вуха. Шия виявилася настільки короткою, що її майже не було видно, тому голову від прямокутника плечей відділяв лише комірець кітеля. Й можна припустити — вона з'єднана з плечима цим коміром, лежить на ньому і через те погано крутиться. Щоб озирнутися, Божичу треба було незграбно повертатися всім тулубом. У Вовкову голову стрельнула враз хуліганська думка: а ось якби контури майора замалювати, вийшли б непогані ілюстрації для підручника з геометрії.

— Чого либишся? Разом посміємося.

Це порівняння мимоволі викликало посмішку. Прибравши її, Ігор у відповідь промовчав.

— А мовчиш чого?

— Ви нічого не запитуєте, громадянине майор.

— Я тобі поставив питання: чого така ідіотська либа на морді? У БУРі сподобалося?

— Ні, — рука торкнулася зламаного носа. — Уявив, як виглядаю.

— Погано виглядаєш. І якщо з такою статтею ще раз сіпнешся на конвойного, я тобі тут, у цьому кабінеті, оформлю статтю. Домалюю термін. А в БУРі пропишу. Віриш?

— Вірю, громадянине майор, — легко згодився Вовк. — Там думається краще. Окремий номер, одномісні апартаменти. Холодно хіба. Але війна, кому тепер легко…

— Веселун, — голова кума смикнулася, що, напевне, означало кивок. — Весело тобі. Тільки в нас тут, у Солікамську, не цирк. Хоча всі ви в мене клоуни, — погроз у голосі не звучало, Божич говорив досить дружньо, чулася навіть цікавість — так великий хижак, господар свого лісу, роздивляється нову істоту, що раптом з'явилася поруч. — У мене на хазяйстві це перший випадок, коли доходяга кидається на сержанта. Напад на конвоїра, спроба заволодіння зброєю, спроба втечі. Вибирай, Вовк.

— Ніхто на нього не кидався, громадянине майор.

— О! Ніхто не кидався. Добре, хоч розумієш про себе… Ти тут ніхто, Вовк. Не лякаю. Не попереджаю. Це факт у нас із тобою такий. Хочеш ще посміятися?

Десь була пастка. Ігор знову вирішив промовчати. Майор спокійно витягнув кисет, папірчик, скрутив цигарку, заклеїв язиком, закурив — добряче, наче після багатоденного утримання, затягнувся. Випустив струмінь пахучого диму вбік, повертів самокрутку в пальцях.

— Чуєш, пахне? Місцеві діди самосад сушать — смачно. От не їдять тютюн, а іншого слова не придумаю. Приносять мені, є тут добрі люди серед місцевого населення. Так не хочеш посміятися?

— Можна.

— Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить, попадя. Соціальне походження не годиться для посади, скажи?

— Мабуть.

— А я батьків зрікся, Вовк. Коли в партію вступав. Я, знаєш, у комсомолі не був. Відразу в партію, після громадянської. І бач, яка весела штука: син попа тепер у таборі — не цар, але Бог. Не я це придумав. Ну, розсмішив?

— Цікаво.

— Цікаво йому… А от мені цікаво, чого ти, бойовий офіцер, на конвойного попер.

— Тому, що бойовий офіцер, громадянине майор, — голос Вовка зазвучав твердіше. — Терпів усе. Тільки не буду спускати, коли мордатий сержант гне на мене матом. Та лупить прикладом у спину.

— Навчишся, — серйозно мовив Божич, затягнувся вдруге, повторив: — Смачно. — і потім, без переходу: — Думаєш, я нічого не зрозумів? Я твою справу, засуджений Вовк, уважно прочитав. Бо такого контингенту в мене на господарстві не було.

— Якого?

— З фронту. З війни. Почнеш бикувати — роги швидко обламають. Але хочу, щоб ти знав: із сержантом тут, у цьому кабінеті, теж виховна робота була. Офіцери колишніми не бувають. У мене білогвардійці сиділи… Гляди ж ти, біла кістка. Правда, коли по ребрах вигрібали, нічо, втиралися. Розстріляли їх, до речі, а то б показав тобі.

— Розстріляли?

— Ага. Як війна почалася — прийшов спеціальний наказ. Усіх біляків, як потенційно небезпечний елемент, здатний вести антирадянську агітацію в місцях позбавлення волі, до вищої міри соціального захисту. Ось я біляків до стінки й поставив. Що ти думаєш? Один, дідок такий, з бригади сучкорубів, «Боже, царя храни» залудив. Та ще так красиво, сука, голосина поставлений — наче в мого батька–батюшки в церковному хорі, в півчих. Я аж заслухався. Але не в тому річ, — майор зробив третю затяжку, традиційно повторивши при цьому: — Смачно. Так до чого це я? Бач, біла кістка все терпіла. А наш брат, радянський офіцер, лізе давати здачі. Навіть якщо після того отримує десять діб БУРу. Ось за це я тебе, Вовк, поважаю… Чи як це правильно сказати… Хай буде: поважаю. Довіряю. Підпишеш папірця?

Промовив таким буденним тоном, що Ігор спершу розгубився:

— Папірця? Ви про що?

— Про те саме. Я, такий–то, засуджений, колишній офіцер Червоної Армії, даю добровільну згоду співпрацювати з оперативною частиною… Казенний документ, по суті. Зате ставлення отримаєш відповідне. Під моїм особистим захистом, січеш? Хто я тут, не забув?

— Ні.

— Скажи — хто я тут?

— Бог, — в'язень здивувався, з яким трудом йому далося це слово, але, схоже, Божич цього зовсім не помітив.

— Правильно. І Бог тебе тут буде берегти. Я слухаю твоє позитивне рішення.

Від диму в Ігоря вже задерло в горлі. Він прокашлявся. Не допомогло — гидкий присмак нікуди не подівся.

— Водички? — поцікавився Божич.

— Не треба, — відповів Вовк, не стримався, додав: — Дякую. Отак відразу…

— Чого тягнути? З ким тобі, бойовому офіцеру, ще мати справу в місцях відбуття покарання, як не з адміністрацією?

Пекучий погляд майора Ігор зараз відчував фізично. Стало незатишно, захотілося відвести очі, і в той же час Вовк не бажав, аби це сприйнялося слабкістю. Але не стримався, забрав погляд, перемістив його на вигнуту спинку помпезного стільця. Пильний кум миттю це засік, крекнув задоволено, мовив із неприхованою гордістю:

— Подобається? Всім подобається. У мене ось ціла артіль чалиться, ще з тридцять сьомого. Контрик із Ленінграду, старенький такий дідок, колись клепав меблі для буржуїв. Своє виробництво, на замовлення робили. Постачали кращим родинам Санкт–Петербургу, хе–хе. Тепер ось за додаткову пайку працює на головне управління таборів. Я взагалі подумую, як у своєму хазяйстві налагодити таку–сяку кооперацію. Треба ж гроші для країни заробляти, та й табір утримувати, не все ж сидіти на шиї в держави. Війна, жирно дуже. Коли переб'ємо фашистів, роботи стане ще більше. Ні, паразитами ми не будемо! — кум значуще підніс пальця догори. — Паразити по бараках. Найперші — хто по твоїй статті, політичні. Ти–то людина нормальна, тому я з тобою і говорю, Вовк. Довіряю, а ти оціни.

• Предыдущая
• 8/77
• Следующая