Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 49

• Предыдущая
• 49/77
• Следующая

Тож віддав підлеглим розпорядження, котрі вважав необхідними. А саме — завантажив особовий склад по вуха дурною роботою. Звелів поділити між собою будинки в радіусі до двохсот метрів від місця, де знайшли труп Сомова, й обходити людей по черзі. Ставлячи важливі й безглузді водночас питання: хто що бачив або чув минулої ночі. Результат обходу знав наперед, але мусив зайняти чимось міліціонерів — правильним, марудним та марним водночас. Поки сатанівська міліція товктиметься на місці, імітуючи бурхливу діяльність, сам начальник може собі дозволити усамітнитися.

Якщо він правильно прорахував, активні дії стануть обмеженими відтоді, як його територію займе десант із НКВС області. Й візьме ініціативу до своїх справедливо караючих рук. А віддавати їм ініціативу не хотілося. Адже, як уже прогнозував Левченко, без винуватців не обійдеться. І якщо не вийде на реальний слід, працівники органів державної безпеки знайдуть той, котрий їх найбільше влаштує задля підтвердження ефективності власної праці.

Загнавши мотоцикл за браму, аби його не відразу можна було побачити з дороги, Андрій зайшов під прикриття мурів, присів, упершись спиною в камінь. Діловито примостив на коліна планшет. Витягнув звідти аркуш паперу, олівець. Примружився, ловлячи думку.

Значить, так: звір чи людина?

Вовк — або чоловік?

Зародилася каламутна підозра: нападати й безжально убивати теоретично могла навіть жінка. Проте відсунув припущення подалі, до крайньої потреби. Постукав тупим кінчиком олівця по поверхні планшету.

Чийсь диявольські жорстокий план — або все ж таки перевертні існують…

На користь цього фантастичного припущення — слина, яка, з висновками відразу двох фахівців, може з однаковим успіхом належати людині й тварині. Також залишки вовчого хутра на кущах, крізь які ломився, тікаючи під захист лісу, страшний убивця. Нарешті — спосіб позбавлення життя: роздерте, швидше за все — перегризене горло.

На секундочку, товариші, в дев'ятьох дорослих людей.

Четверо з яких здорові сильні мужчини, здатні дати собі раду. Гаразд, хай троє, поранений не рахується. Але від цього не легше: хтось же впорався в лісовій темряві з двома головорізами, а буквально за добу — з досвідченим та озброєним капітаном НКВС.

Левченко замислено стукав олівцем по планшету. Хотілося курити, та вирішив не поспішати — видасть собі куриво як приз за добру роботу.

Поїхали далі.

Чорт! Здається, він сказав це вголос, навіть вигукнув, чим міг привернути до себе непотрібну увагу. Хай тут нікого нема поруч, а раптом би хтось проходив… Добре, мовив Андрій подумки. Загадка є, пояснити її елементи поки не виходить.

Хоча…

Левченко чітко бачив перед собою смертельну рану на шиї Сомова. Почерк, якщо можна так сказати, один. Лиш щелепи або чим там воно рвало горлянки, за широтою розкриття мало нагадують тваринні аналоги. Точніше, собачі або вовчі. Не кажучи вже про екзотичніших хижаків на кшталт тигрів або росомах, які в тутешніх лісах не водяться.

Цю характерну особливість визнавав Антон Савич, ніяк не коментуючи. Левченко ж свідомо не повертався до сліду від укусу — хоча б через небажання збивати себе й Нещерета з пантелику.

Вкотре уявивши роздерті місця так, ніби дивився впритул, Андрій категорично відкинув припущення про хижака чотирилапого.

Діяв двоногий.

Ким би він не виявився.

І ось тепер — остаточно він, без жодних середніх родів. Якщо дійсно орудує чудовисько, воно має людську подобу. Кусає своїми зубами чи застосовує незрозумілі поки що пристрої, аби нагнати додаткового страху — з'ясується. Але ось факти на користь версії, котра вже перетекла в глибоке переконання.

Убивця спершу збиває жертву з ніг. Потім — оглушує чи придушує можливий опір в інший спосіб. І тільки тоді пускає в хід, скажемо поки так, щелепи й зуби.

Приймається.

У такому разі казки про перевертня можна й треба забути. Проте вимальовується інший персонаж — хтось сильний та зовсім безумний.

Живе в лісі. Нападає на випадкових людей без видимої причини. Не переслідує, здається, жодної мети. Звісно, дуже вчасно знешкодив трійцю бандитів. Хоча Левченко схилявся до думки, що втікачі самі нарвалися на несподіваного ворога. Він не полював на них навмисне.

А тоді увійшов у смак. Вибрався зі свого не визначеного поки сховку, аби підстерегти капітана Сомова. Втім, навряд чи він чекав саме Сомова — міг просто шастати нічним Сатановом. Хтозна, раптом робив це щоночі. І лиш уперше за весь час нарвався на випадкового перехожого — чи, навпаки, піддатий капітан наскочив на нього. Як би там не було, цей напад виявився фатальним. Принісши разом із загибеллю начальника відділу НКВС безліч серйозних проблем…

Пальці перекрутили олівець вістрям донизу, стиснули.

Згори аркуша Левченко намалював півколо, закрив середину широкими штрихами. Так окреслив ліс. Знову примружившись, згадав місця, де знаходили загризених сатанівців раніше. Наніс їх на свою імпровізовану карту, намагаючись дотримуватись лиш йому одному відомого порядку. Подібна картина давно складалася в голові, Андрій навіть збирався якось прикинути її на топографічній карті місцевості. Та з чистого аркуша все сприймалося трошки інакше.

А саме: тіла виявляли в різних місцях. Але — в одній частині лісу.

Тій, яку Левченко бачив щодня, проїжджаючи або проходячи пішки повз залишки давньої брами.

Затято прикусивши губу й зовсім по–дитячому шмигнувши носом, Андрій з'єднав уже поставлені жирні крапки лініями. Потім намалював одну велику, спільну, повів далі по аркушу. Накреслив прямокутник — місце, де сидів зараз сам, і де знайшли тіло медички Люби. Хоч вийшло примітивно, ні на що не схоже. Геометричні фігури, намальовані безнадійним двієчником, і сторонній тут не розбереться. Та Левченкові результат видався більш, ніж красномовним.

Уявивши собі місця нападів та розмістивши їх на малюнку, переконався: якщо в нього існує лігво, стежка туди веде звідси. Від залишків древнього муру — вглиб лісу. Тут кругом — його територія. Можливо, моторошний нападник навіть помітив її, чи, принаймні, вважає, що помітив. Якби це було не так, усякий раз виходив би з лісу в інших місцях, у цьому Андрій вкотре переконався.

Таких збігів не буває.

Вбивця бродить десь тут. І не просто вештається — хтось або щось його саме на цій території тримає. Можливість нападати на людей, гризти горлянки й тікати? Навряд. Ким би не виявився тутешній страшила, він не позбавляв людей життя, аби прогодуватися. Шматки з тіл у жодному випадку не вигризав, отже, про людожерство говорити не слід.

Але ж якщо це живе створіння, хай безумне настільки, що полює на собі подібних, воно повинно чимось харчуватися. Явно не святим духом. І точно не лісовими дарами, грибами та ягодами. Кору з дерев теж навряд чи здирає своїми на диво гострими зубами.

Задоволений собою, Левченко намалював жирну пряму стрілку, котра тягнулася зі сторони Сатанова, впираючись вістрям у бік лісу та цілячись далі, вглиб.

Його годують.

Із двоногим, котрий втратив розум і, ймовірно, уявляє себе у своєму запаленому мозкові вовком, хтось підтримує постійний зв'язок. Носить йому харчі. Та з причин, поки не відомих Андрієві, не заважає — чи не може перешкодити — нападам на людей. Убити цього нещасного — по–іншому Левченко тепер відмовлявся називати лісового мешканця, — у того, хто ним опікується, чомусь не піднімається рука.

Коли зринає така версія, першою на ум приходить жінка.

Саме жінку Андрій бачив у цій частині лісу невдовзі після загибелі Люби.

Тоді він ще подумав, яка ж вона смілива, нікого й нічого не боїться. Нині ж така безпечність отримала цілком логічне пояснення.

Вона, вдова Катерина Липська, нічим не ризикує й за своє життя не труситься.

Бо чи не єдина в Сатанові знає: їй у цьому лісі ніхто й нічим не загрожує.

Навпаки! Левченко дозволив уяві розгулятися далі, машинально замальовуючи свою схему колами неправильної форми, обводячи ними крапки, прямокутники та стрілочки. Ніхто тут припустити не годен, що Липська має такого сильного, безжального та відданого водночас охоронця — а жива істота, якою вдова опікується, поза сумнівом віддана жінці цілковито й безмежно.

• Предыдущая
• 49/77
• Следующая