Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 49

• Предыдущая
• 49/52
• Следующая

Дiвчинi, котра колись хотiла стати актрисою, дуже подобалося знаходитися в центрi загальної уваги. Нехай загал i складався лише з двох людей, з якими Тома знайома побiжно: справжнiй актор навряд чи особисто знайомий iз кожним зi своїх глядачiв.

— У вашому випадку, Томо, нi. То як, Вiтю, ви не проти витягти скелет iз шафи?

Шамрай махнув рукою.

— Я справдi коротко. Чотири роки тому ось цей молодий чоловiк став жертвою нападу. Аби змусити його мовчати про одну некрасиву iсторiю, Вiктора тримали на ланцюгу в темному погребi цiлу добу. З метою пригнiтити його волю. Злочинцям це вдалося. Не треба засуджувати його, Тамаро, на його мiсцi в наш час може опинитися кожен…

— Та я нiчого… — тепер Тома глянула на Вiктора винувато, наче випадково застала його за заняттям, яке вiн чомусь вважав непристойним i ховався вiд стороннiх очей.

— Переживши сильний стрес, Вiктор з головою поринув у паралельний свiт. Бiльше його нiчого не цiкавило, вiн принципово тiкав вiд реальностi, яка в один момент стала для нього страшною. Але за тиждень пiсля вашого, Томо, загадкового зникнення i не менш загадкової появи, але вже —з частково втраченою пам’яттю, на Вiктора знову нападають. Його викрадають у чому був iз власної квартири. Тобто, з його дому, його фортецi. Його завозять до лiсу, пресують i — увага, Томо, — пригадують йому всю ту iсторiю чотирирiчної давнини. Мовляв, один раз ти вже намагався стати героєм чи щось таке. Я нiчого поки не плутаю, Вiкторе?

Шамрай похитав головою. Зi свого мiсця Тамара не могла чiтко роздивитися риси його обличчя. Здавалось, у крiслi сидить набита тирсою лялька i робить якiсь рухи штучними кiнцiвками, зображуючи живу людину.

— Тодi, чотири роки тому, викрадачами командувала iнша людина. Та й облич своїх вони не ховали. Це я ось до чого: тепер Вiктор бачив лише одного з них, бачив дуже коротко i все одно не впiзнав. Отже, дiяли iншi люди. Проте вони знали, яким вiн почувався приниженим i розчавленим чотири роки назад. Значить, збирали iнформацiю. Для чого? Аби вiднайти найболючiше мiсце i натиснути. Знову — для чого? Адже писати про паралельний свiт є одним з найбезпечнiших на свiтi занять. Ти поринаєш у вигаданий свiт i знаходиш там людей, котрi живуть на своїй хвилi i нiкому не заважають. Шкоди Вiктор Шамрай нiкому завдати не в змозi. Але знову-таки: для чого його пресувати, для чого вишукувати старi таємницi? Вiдповiдь: Тамара Томiлiна, героїня вiдразу кiлькох його найсвiжiших статей, побувала в такiй собi аномальнiй зонi, побачила там щось таке, чого бачити не повинна, i тепер боїться. Проте своїми страхами дiвчина з мiлiцiєю подiлитися не могла, а ось журналiстовi, якому довiрилась один раз, могла цiлком. Є в цьому логiка, Тамаро?

— Не знаю, — вiдрiзала та.

— Давайте разом спробуємо дiзнатися, — тепер Кiра нагадувала шкiльну вчительку геометрiї, яка хоче, аби теорему Пiфагора змогли зрозумiти i довести навiть безнадiйнi тупаки. — Вiктор потiм пояснив: його викрадачiв цiкавило, що ви, Тамаро, йому сказали. Вони чомусь не вiрили у ваше мовчання. Вони конче хотiли дiзнатися, чи бачили ви щось у Пiдлiсному. I якщо бачили — то що саме? Вiктор доводив: у вас амнезiя. Вiн переконував своїх мучителiв у цьому так само палко та вiдчайдушно, як його самого i, без перебiльшення, половину Житомирщини намагались переконати у своїй амнезiї ви. Використавши для досягнення своєї мети чи не найпопулярнiший у нашому краї друкований орган, з яким багато хто рахується. «Неймовiрнi факти», як я дiзналась, протягом останнього року могли досить сильно впливати на думку певної та досить великої категорiї мешканцiв Житомира та областi. Ви, Тамаро, довго i уважно вивчали цю газету, тому i без мене знаєте. I зрозумiли це набагато ранiше за мене. Тому, маючи гарнi акторськi задатки, гострий розум та вмiючи нестандартно мислити, ви старанно симулювали амнезiю. Та оцей мiй здогад не знiмає головного питання сьогоднiшнього вечора: для чого ви це робили? Ну, не надумали зiзнаватися? Чи менi продовжити?

— У вас дуже гарно виходить, — голос дiвчини звучав глухо i тихо.

— Дякую. Тодi рухаймось далi. Цi страшнi люди не могли прийти до вас, бо бiля вас постiйно знаходилась мiлiцiя. Чому? Тому, що ви зникали в паралельному свiтi? Нашiй мiлiцiї хоч би з реальним свiтом впоратись. Отже, чому? Бо ви, Тамаро, дали пiдписку про невиїзд. Ви якимось чином причетнi до кримiнальної справи — вбивства Григорiя Пiддубного, на утриманнi якого, вибачте, жили останнiм часом. Ось тут давайте трошки зупинимося, коли ви не проти…

— Проти! — вигук прозвучав хоч рiзко, але так само неголосно.

— Так нечесно, — Шамраєвi здалося: докiр з вуст Березовської зiрвався щирий. — Нечесно, Тамаро. Ось Вiктор дозволив торкнутися його недалекого минулого. Повiрте, вiн не хотiв би цього згадувати не лише при стороннiх, а навiть наодинцi з собою. Вашого минулого я теж торкнуся лише трошки. Слава Богу, своєю справою я займаюся давно, тому приблизно уявляла, куди i кому подзвонити, аби дещо про вас дiзнатись. Ось, власне, наша i в першу чергу моя помилка: збираючи iнформацiю про оточення вбитого, його друзiв i особливо — ворогiв, вашу персону ми чомусь залишили на пiзнiше. Iнакше про вашу, Тамаро, мрiю стати артисткою я б дiзналася набагато ранiше. Коли маєш справу з людиною, надiленою лицедiйськими здiбностями, починаєш уважнiше прислухатись i придивлятись до її слiв та дiй. Вашi батьки справдi були вiдселенi з Пiдлiсного разом з iншими за кiлька мiсяцiв до вашого народження. Потiм, коли ви пiшли в перший клас, батьки розiйшлися. У кожного з них своє життя, i жоден з них, знову вибачте, навряд чи мiг виконувати батькiвськi функцiї належним чином. Ви з мамою часто переїжджали з мiсця на мiсце залежно вiд того, кого вона обирала вашим наступним, гм, татом. Вам, таким чином, дуже рано захотiлося самостiйностi. Ви пiсля школи перебралися до Житомира, якийсь час мешкали в далекої родички, вона ж i привела вас до Галини Горбанської. Та, своєю чергою, нахвалювала колегам здiбну дiвчинку. Потiм, рiк миючи пiдлогу в житомирському театрi, куди вас вдалося прилаштувати вчительцi, ви час вiд часу виходили на сцену в масовках. Пiсля того, вирiшивши брати штурмом iнститут, подалися до Києва — i провалились. Далi, коли б охота, можна робити припущення, спираючись на розрiзненi факти. Та зараз нам вистачить того, що стриптизерку i за сумiсництвом — повiю на прiзвисько Артистка в одному з київських клубiв випадково надибав Григорiй Пiддубний, — на мить Кiра перевела подих i продовжила: — Вiн не належав до любителiв солоденького. Просто вiзит до того клубу став у той вечiр логiчним продовженням якихось дiлових переговорiв. Як ви, Томо, знайшли до нього пiдхiд — не знаю. Та дуже скоро Пiддубний взяв вас пiд своє крило i привiз назад до Житомира, якнайдалi вiд потворних спокус столичного життя. Багато хто каже, Томо, що ви таки дiйсно вiдчували до Григорiя якiсь почуття. Спочатку — вдячнiсть, потiм — симпатiю, прив’язанiсть, кохання, що це було?

— Все правда. Все, що говорили.

— Чудово. Я переконалась: ви Пiддубному не ворог, навпаки — один з небагатьох друзiв. Вiн багато зробив для вас, зробив би ще бiльше, якби не…

— Досить! — Тамара раптом зiрвалася на крик. — Досить, досить, досить!

Вона затремтiла, кулаки затарабанили по колiнах. Вiктор далi сидiв мовчки.

— Бiльше не буду, — незграбно ступивши до дiвчини, Кiра погладила її по головi i вiдразу забрала руку, немов обпеклася. — Не буду про це… Але до нашої iсторiї ми все ж таки повернемось. Ми зупинилися на тому, що незнайомi лиходiї дуже хотiли про щось вас розпитати, та не могли до вас доступитися. Вчора Вiктор напружив пам’ять i досить докладно описав того, хто керував викраденням. Ця людина, виявляється, дуже добре знайома нашим сищикам. Наприклад, її впiзнав Сергiй Бражник, знаєте, той опер, який вас допитував багато разiв… Це Антон Коновалов, охоронець Дениса Ковалевського на прiзвисько Акула Ден. Знайоме прiзвище?

Тамара Томiлiна не стримала зойку.

— Правильно. Їх слiд боятися. Страшний та ще страшнiший, — погодилася Кiра. — Але дiзнавшись, кого ж ви так цiкавите, я подивилася на все зовсiм iнакше. Коновалов, поза сумнiвом, виконував наказ Ковалевського, пресуючи Вiктора. Значить, Ковалевського якимось чином цiкавить, що ви побачили в Пiдлiсному, в паралельному свiтi, в аномальнiй зонi. Нарештi, за деякими даними, до подiй чотирирiчної давнини, якi вимагали, зокрема, поламати Шамрая i змусити його замовкнути, теж був причетний пан Ковалевський. Ось звiдки його нукер Коновалов знав про тi подiї. Що вкотре пiдтверджує: все в цьому свiтi переплетено в один великий клубок. Такий збiг — випадковiсть. Та чи випадковий iнший збiг: нездорова цiкавiсть, яку виявляє Денис Ковалевський, чи не головний пiдозрюваний у вбивствi банкiра, до особи Тамари Томiлiної, коханки вбитого? А якщо, Тамаро, ми припустимо: вашi пригоди в Пiдлiсному їх зовсiм не хвилювали? Вiтю, будь ласкавий, згадай точно, слово в слово: чого вiд тебе хотiли Коновалов та його пiдручнi?

• Предыдущая
• 49/52
• Следующая