Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 31

• Предыдущая
• 31/52
• Следующая

Сергiй вирiшив дiяти так, як знав та вiдчував. Тому одягнув армiйськi берци, камуфляжнi штани, зелений светр пiд горло, теплу, проте легку плямисту куртку. На голову — чорну плетену шапочку, в народi такi дражнять «пiдорками». В одну кишеню засунув лiхтарик та запаснi батарейки, загорнутi в целофановий пакет. В iншу поклав запасну обойму до пiстолета. Зрозумiло, табельний «Макаров» сьогоднi вiдпочиватиме. Для таких виходiв Бражник, як i бiльшiсть досвiдчених оперiв, тримав у загашнику конфiскований при якомусь обшуку i не зафiксований у протоколi «ТТ». Цей пiстоль був у Бражника вже десь рокiв з п’ять. I пускати його в дiло за цей час доводилося, слава Богу, разiв зо три.

Операцiї, не санкцiонованi начальством, опери провертали частенько. Бо було краще i ефективнiше зробити щось на свiй страх, ризик та розсуд, а вже потiм, вiдштовхуючись вiд результату, вiдписуватись заднiм числом або мовчати, зберiгаючи таємницю. В принципi, серйозним службовим порушенням експедицiя Бражника в Пiдлiсне не була. Але вiн збирався на чужу територiю, до того ж — озброєний, тим бiльше — нiкого не поставивши до вiдома. Навiть якщо в Пiдлiсному вiдбувається щось, що пiдпадає пiд дiю кримiнального кодексу, розбиратись в усiх цих iсторiях повиннi колеги з району, а звiтувати вони мають право насамперед начальству в обласне мiлiцейське управлiння. Вiдповiдно, виявленими фактами до особливих розпоряджень почнуть займатися саме в районному i при потребi — в обласному розшуку. Мiський же, хоч як не крути, лишається в прольотi. Зате якщо Бражник наворожить там зайвого, мiський розшук отримає по шапцi.

Субординацiя в мiлiцiї грає роль, подекуди важливiшу за справу безпосереднього розкриття злочину.

Проте Бражник, як i деякi з його колег, стрiляних оперiв iз величезним стажем, завдяки злiсному та систематичному порушенню правил субординацiї досягали результатiв, за якi їх терпiло начальство, цiнували партнери та вони самi себе поважали. Бiльше того — Сергiй часом готовий був порушити права людини i вдатися до незаконних методiв ведення допиту. Бо вiн цiлком щиро вважав: убивця-наркоман не має право називатися людиною, а отже закон людських прав та свобод на нього не поширюється. I якщо такий убивця не зiзнавався, Бражник мiг зачинити його на добу в квартирi, де вiн зазвичай зустрiчався з агентурою, прикувати для повного щастя наручниками до батареї, заклеїти рот скотчем i за якийсь час, коли того скрутить вiд ломки, просто показати шприц або таблетки, пiдсунувши аркуш для щиросердного зiзнання.

Бандити, з якими вiн воював кiлька рокiв, хоч i довели, що винищити бандитизм у однiй окремо взятiй країнi неможливо, навчили його вiдчувати людей i розбиратися в них. На вiдмiну вiд деяких колег, покази з невинних вiн електрошокером не викресав. Ось, до речi, ще одна причина, чому капiтан Бражник навряд чи скоро стане майором.

Його особистi показники розкриття були середнiми. Iнодi навiть трошки нижчими за середнi. За це Сергiй перiодично отримував обов’язкового ґнотика вiд начальства. Але воно, оте начальство, так само знало: жодне iз зiзнань, отриманих Бражником, не притягнуте за вуха, злочинець — реальний. Зiзнається лише в тому, що скоїв. Чужого на себе не бере, зайвого — теж, та й вiд свого не вiдкараскається. Попався Бражнику — зливай воду. Якщо винен, звичайно.

Словом, капiтана Бражника начальство недолюблювало за надто вже незалежний характер i вперте небажання покращувати цифри звiтностi. Але й поважало: отриманi ним результати вже точно не можуть бути сумнiвними.

Ось одна з причин, чому Сергiй Бражник за майже двадцять рокiв роботи в карному розшуку мiг собi дозволити не повну, та все ж таки певну свободу дiй.

З ранку дрiботiв огидний, зовсiм не грудневий дощик.

Бражник не дуже любив зиму. Останнiм часом у холодну погоду починали крутити суглоби, особливо старалося лiве плече. Краще вже нормальна морозяна й снiжна зима, нiж отi бруднi шмарклi, що вже кiлька рокiв поспiль оптимiсти гордо iменують «європейською зимою», а вченi — яскравим зразком екологiчної катастрофи, яка настала внаслiдок глобального потеплiння.

Розвiзши дiтей по школах, що вiн завжди робив перед роботою, якщо, звiсно, не працював цiлодобово в авральному порядку, Бражник вирулив на вулицю, яка вела просто до виїзду з мiста, i пригальмував бiля бровки тротуару. Витягнув з бардачка карту, вкотре спробував знайти на нiй хоча б приблизний натяк на Пiдлiсне, потiм плюнув i вирiшив рухатись «на удачу». Раз цей колишнiй населений пункт знайшли газетярi вкупi з Шамраєм, йому, мiлiцейському оперу, це також вдасться.

Дощик не вщухав, i капiтан змирився з перспективою тинятися мертвим селом в атмосферi суцiльної незатишної вогкостi. Зливи чи просто сильнi дощi довго не тривають. А ось такi противнi, дрiбнесенькi, особливо в груднi, коли за всiма законами природи вже мусить падати снiг, затягуються на цiлий день.

До мiлiцейського посту перед початком зони вiдчуження Сергiй доїхав досить швидко i без пригод. Та щойно вiн дiстався пропускного пункту, на нього чекала невеличка несподiванка: назустрiч, махаючи смугастою паличкою, сунув печальний Коля Пузир. Побачивши Бражника, старший лейтенант здивувався не менше.

— Тю! Здоров… А ти куди?

— Туди, — Бражник кивнув перед собою. — А ти чого тут? Ти ж через двi доби на третю заступаєш? Змiнився ж позавчора…

— А, — Пузир махнув рукою i сплюнув пiд ноги. — Теща менi те ж саме вчора сказала. Думала, я її в Коростень завезу, до сестри. Сестра у неї в Коростенi, хворiє. Теща їй якоїсь травички сухої намутила, сказали їй — вiд усiх хвороб, крiм СНIДу.

— Так i сказали: крiм СНIДУ?

— Може, i не сказали, — Пузир здвигнув плечима, всiм своїм виглядом показуючи: йому до одного мiсця, вiд чого та травичка лiкує, а вiд чого — нi. — Словом, прокляла вона мене.

— Прокляла?

— Ну, нехай не прокляла… Зятя-мента з машиною, який добу через двi чергує, грiх проклинати. Але попобурчала, зараза… Я, Сєрий, одного нашого пiдмiняю. Так просив, так просив, когось йому кудись теж везти треба. Могорич обiцяв хороший, тiльки я би й без могорича… Знаєш, — Пузир дещо iнтимно нахилився до вiкна машини Бражника, — менi останнiм часом чим менше можливостей тещу бачити, тим краще… Я, знаєш, реально погодився, бо з дому хотiлося чухнути. А вона… — що саме зробила вона, Пузир вирiшив не уточнювати, розпачливо махнув рукою, розпрямився. — Так куди тобi?

— А як ти думаєш? У Пiдлiсне, Миколо. Хочу глянути, що то за аномальна зона така, де люди пропадають. Глянути, помацати…

— Ага… Може, не треба? — запитав Пузир.

— Треба, старлею. Ти ж сам знаєш, яка в нас робота. Добре, що ти пiдмiнився, мiж iншим. Покажи заодно ще раз, де ти того хлопця знайшов.

Бражник уже бачив це мiсце. Нiчого особливого. Звичайних два квадратних метри ґрунту. Але все одно вийшов пiд дощик, потягнувся до хрускоту в кiстках, засунув руки в кишенi куртки i пройшов туди, де, якщо вiрити всьому, що пишуть «Неймовiрнi факти», може пролягати невидимий кордон мiж двома свiтами. Не з неба ж упав Шамрай, хрiн його дери…

— Бачиш, нема нiяких чудес, скажи? — занудив з-за спини Пузир.

Бражник роззирнувся довкола.

— Немає. Поїду далi. Пiшли, покажеш на картi хоч приблизно, де воно, те Пiдлiсне чортове.

— А ти, колего, не згадував би тут чорта.

Попередження патрульного прозвучало настiльки несподiвано, що Сергiй аж здригнувся, вiдчувши, як легенький морозець пробiгся холодними мурашками по шкiрi пiд светром. Тепер вiн глянув на Пузиря уважнiше. Той спробував спочатку дивитись йому просто в очi, та дуже швидко вiдвiв погляд.

— Кажи, — коротко звелiв Бражник.

— А нема чого менi казати, — Пузир незграбно затовкся на мiсцi.

— Чому тут не можна згадувати чорта? То була звичайна собi примовка, без жодного прихованого змiсту. Але якщо ти щось знаєш…

— Єдине, що я знаю, — перервав його Пузир, — то це те, що люди в Пiдлiсному часто зникають.

— Що значить: зникають?

• Предыдущая
• 31/52
• Следующая