Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 50

• Предыдущая
• 50/60
• Следующая

Спокійніше відтоді дядькові Опанасу й тітці Килині жити не стало. Та коли комунари палили церкви й убивали святих отців, декого люто перед смертю катуючи, то денікінці заходили в храми, знімаючи шапки й хрестячи лоба. Щоправда, панотці в селах почали косувати на білих, коли ті, назвавшись визволителями, так само вимагали від людей здавати харчі на утримання війська. Утім, відправам у церквах не заважали, і селяни схильні були за це терпіти денікінських добровольців. До того ж їх було куди менше, ніж більшовиків.

Вони воюють, переказував Опанас щоразу, коли повертався з базару, де вбирав у себе геть усі чутки. Сил на всіх не вистачає. Тиснуть червоні та петлюрівці, до яких ніби вливаються зі своїми сотнями тутешні повстанські отамани.

Опанас жив переконанням: українські війська кінець кінцем об'єдналися на своїй землі, тож випередять червоних, витіснять нікінців раніше, тоді й війна скінчиться. Буде нарешті влада, справедлива до селян.

Хоч про що говорили в хаті, раз по раз повертали до цього. Шеремет більше слухав, часом підтакував, іноді заперечував. Та заводитися з дядьком Опанасом ще не мав досить здоров'я, тому, щойно заколе йому, просився або надвір, або назад у комірчину, щоб прилягти. Проте відчував: сили помалу повертаються до нього. І незабаром треба буде вибиратися з хутора, шукати когось зі своїх і взагалі думати, що робити далі.

Поки він лежав поранений, посланець від зеленівців з'являвся тільки раз: якось дощової ночі на початку жовтня потай пробрався Середа, переночував, узяв трохи харчів, а заразом розказав, що Федір Палій знову командує летючим загоном. Зібрав його після того розгрому під Луб'янкою. Повсякчас у рейдах. Таке завдання дав йому отаман. Сам батько Зелений з частиною війська рухається на Канів, де невдовзі очолить фронт та виступить на Денікіна разом із військом Петлюри. Тож тепер партизанським гуртам, як ніколи, треба активно діяти в тилу, готуючись ударити білим у спину. Та, якщо поможе Господь, уже в листопаді зайти до Києва. Щоб нарешті остаточно опанувати центр губернії.

Вислухавши його неплутану, але часом суперечливу оповідь, Шеремет ще довго не міг зрозуміти, яке ж місце в цих подіях належить посісти йому. Звісно, він знову збирався взяти до рук зброю, сісти на коня. Та, бувши насамперед лікарем, тверезо оцінював свої шанси на одужання. Адже рана серйозна, гоїться повільно. Навіть якщо йти з хутора геть, щоб через себе не наражати хазяїв та Марусю на небезпеку, однаково найближчим часом доведеться служити в обозі. Можна, звісно, стирчати в темній комірчині, аж поки остаточно видужає. Тільки Артем був певен: коли кругом воюють і вчаться бити й перемагати ворога, справляти лежні не годиться. Це немов тяжкий рецидив.

…Міркуючи так, Шеремет машинально почав ладнати собі ще одну, вже третю, цигарку. Та враз помітив удалині рух, а з ним — небезпеку. Здригнувся, розправив плечі, глянув уперед. Тютюн розсипався під ноги, з наготованого на самокрутку папірця пальці скачали кульку. Далі нічого не порушувало осінньої тиші. Артем нікого не бачив поперед себе і подумав, що ввижається страхополохові, нерви треба лікувати електрикою, як радять останні, довоєнні ще, європейські практики.

Але наступної миті за тином загуркотів віз, дзвінкий жіночий голос зупинив коня, і у двір не зайшла — забігла розтріпана Маруся. Уранці поїхала в село, до церкви: хазяї попросили найняти панахиду за загиблим ще на німецькому фронті сином, нині саме був день його народження. Мусила вернутися ще засвітла. Мала ще кілька справ, та чомусь примчала зарано.

Досить на неї було глянути, щоб стало ясно: справи кепські. Погані прочуття немов розійшлися повітрям — з хати вже визирала стривожена тітка Килина, дядько Опанас з'явився з — за повітки, стискаючи сокиру в руці. Маруся добігла до середини двору, застигла там і вигукнула за третім віддихом:

— Облава! Нікінці! Тікай!

Ураз відчувши на собі три пари очей, Шеремет, дивуючись власному спокоєві, мовив стримано:

— Куди я втечу, Марусю? Отак?

Розвівши руки, постав перед хуторянами в усій незграбній красі: худий, з коротким йоржиком волосся на голові, неголений, у гумових чунях на босу ногу, праних латаних галіфе й натільній сорочці.

— Тихо, доню, — Опанас наблизився, труснув молоду жінку за плече й запитав: — Що?

— Облава, — повторила Маруся, помалу опановуючи себе. — Чи не облава, то мені так сказали… Словом, солдати на селі.

— Бачила їх?

— Люди бачили. Я саме була в Лавроненків, кумів ваших, вони на околиці. Тут старша дочка їхня прибігла змилена, та й до мене. Каже: «Бігом, Марусько, жени на хутір. Кажи: нікінці наскочили, по хатах трусять. До вас… До нас теж доберуться, там діло якесь дуже серйозне».

— Точніше можеш сказати? — втрутився Шеремет, спираючись на стіну, проте все ж міцно тримаючись на ногах. — Чи чула дзвін, а не знаєш…

— Усе знаю! — випалила Маруся. — Десь тут, у повіті, наші хлопці порубали солдатів учора, просто серед білого дня. Не в селі, підстерегли на дорозі. Чиї — Бог його знає. Або наші, зеленівські, або іншого отамана — їх тепер у губернії чимало гуляє. От нікінці й шастають по окрузі. А заразом і харчі трусять. Хоч, кажуть, у сусідньому селі трьох людей повісили, наче за зв'язок з отаманом Зеленим. Там, — вона кивнула поза спину, — так само вже когось волочили, хрещениця ваша сказала. А вона ніби сама бачила!

— Ніби? — Опанас насупив брови. — Хто боїться, тому в очах двоїться.

— Достеменно! — Маруся перехрестилася раз, потім ще раз і ще. — Достеменно бачила. За вас дуже боїться. Про Артемія ніхто не знає, але як кругом нишпорять, то хутора не минуть. Не було б пораненого…

— І що з ним робити? — спитав Опанас суворо. — Ти, Марусько, наче з дурного краю прибігла. Знаю я про такі облави. І ти знаєш незгірш за мене. Ось горілки десь конфіскують, баньки позаливають, прискачуть сюди, шукаючи нових подвигів. Сіно та солому перетрусять. З п'яних очей все станеться. А як надумають лишитися? Скільки чоловік, — він показав сокирою на Шеремета, — в лісі сидітиме?

Дихання молодої жінки нарешті вирівнялося.

— Правду ви кажете, дядьку. Так солдати й робитимуть. От і кажу: тікати тобі треба, Артемику.

— Згоден. Куди? — і, не дочекавшись відповіді, Артем перевів погляд на дядька Опанаса: — Крейда у вас на хазяйстві була. Хлорка, здається, теж.

— Є трошки. Запасець, сам же казав — бацилу труїти.

— Слушно казав. Зараз і потруїмо, — лоб укрився краплями поту, Шеремет витер їх тилом долоні. — Жінки, мийте негайно підлогу. Змішайте крейду з хлоркою, цим тріть. Попече трохи очі. Нічого, перестане. Зате, дасть Бог, спровадимо звідси солдатів. Вони тифу бояться. А в нас тут — тиф.

— На хуторі? — недовірливо перепитав Опанас.

— Воша, знаєте, не розбирає. Стояли у вас утікачі, ніч переночували. Занесли. Або не так — я дезертир, із петлюрівського фронту. Чи втік від партизанів, набридло мені все. Переховувався, а кругом тиф гуляє. Повірять, нікуди не дінуться.

— А як не повірять?

— Вони самі тифу бояться, наче вогню, Марусю, — заспокоїв її Артем. — Може, й викрутимося. Головне — не підпускати їх близько, в комірчині краще мийте. Накуріть ще там, хай смердить сильніше. Не підступляться, гадаю.

Говорив упевнено, навіть переконав хуторян.

Заметушилися всі разом. Опанас закерував, жінки не перечили. Шереметові лишалося тільки повернутися до себе в хованку, вмоститися там, готуючись удавати ще тяжчу недугу, ніж мав сам. Не хотів думати, що буде, як денікінці не попадуться на гачок, не повірять і почнуть обшук.

Про всяк випадок поклав револьвера коло себе.

Звів курок.

Насправді ж опиратися не збирався. Почне воювати сам — один, нічого путнього з цього не вийде, а хутір спалять. Цього Шереметові зовсім не хотілося.

Час тягся повільно. Але Маруся збила бучу недарма: враз знадвору почувся гамір. Артем зрозумів, що з'явився великий гурт вершників. До нього долинули грубі голоси, гарикання, якісь вимоги. Ось непрохані гості вже ввалилися до хати, забриніло розпачливе:

• Предыдущая
• 50/60
• Следующая