Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/60
• Следующая

— Не знаєш ти нічого. Та і я не можу всього уявити, осягнути в повному масштабі. Він, масштаб, великий. Шпигунів зловили днями, чув?

Шеремет кивнув.

— Вони теж не все могли розказати. Хоч боялися, трусилися, просилися, щоб їх пустили, бо, значить, такі самі селяни. Бачте, змусили їх… Гори вони вогнем. Та не лише про них мова. Розвідка моя теж працює і ще раніше донесла: проти Трипілля комуняки ладнають великий флот. Команди всі — сама кацапня, матроси Балтійського флоту. Чув я, червона матросня вже топила Київ у крові.

— Я це навіть бачив.

— Але ж ти цивільний, хоч тримаєш при собі нагана. Річ наживна, то таке. Подумай про інше: куди більшовики завжди кидають матросиків? Я тобі скажу: на передову. Це в них такі ударні штурмові загони, та ще й каральні. Вони не знають жалю, в них нема нічого людського. Усе змітають на своєму шляху. А таку дурну силу, лікарю, аби на кого не посилають. Що виходить?

Відповідь після сказаного лежала на поверхні.

— Вашу армію червоні вважають за серйозну силу, отамане.

— І не тільки мою! — Зелений значуще підніс вказівного пальця. — Маю я зв'язок із загонами Струка, Ангела, Дякова… Чого там — з усіма отаманами, які гуляють по нашій та сусідніх губерніях. Усі останнім часом стикаються не з чрезвичайкою, куди понабирали різну наволоч. Проти повсталих повітів кидають регулярні армійські частини. Так принаймні здається.

— Цього не може бути.

— Чому? — отаман не запитав — виплюнув коротку фразу.

— Війна. Червоні б'ються широким фронтом. З Петлюрою, до речі, також. Вони не оголятимуть флангів. Щоб зрозуміти це, не треба бути великим військовим стратегом. Хоч додаткових сил, як я розумію, більшовики сформувати так швидко не змогли б.

— А бач! — вигукнув Зелений. — Ти ж сам усе сказав! Матросня — вона звідки? Балтійці, трошки чорноморці, з Криму. Тягнуть їх сюди замість перекинути на передній край. Нехай там, я чув, Петлюра наче намагається з червоними про щось домовитися. Моє посольство, ще коли від Оскілка вернулося, повідомило: нічого не вийде. Не до переговорів. Хай так. Я про матросиків. Їм і без Петлюри є тут із ким воювати. Фронт, бач, великий. Тільки гляди, як воно виходить: кораблі, панцировані машини, кулемети — це все не на передову, а сюди, на нас, на українське село! Значить, ми їм муляємо!

У цих словах почулася неприхована гордість. Проте, блиснувши, отаманів настрій згас. Його лице знову вкрила тінь, і він зосередився.

— І добре це, і погано, ось що скажу.

— Не розумію…

— Сам не готовий зрозуміти й визнати, — мовив Зелений. — Але хай там як, а ми сьогодні відбилися не назавжди. Червоні рани залижуть дуже скоро, і на нас посуне нова сила. Ще більша. Не тільки Дніпром — від Києва, лавою. Поки ми добивали їхній плавучий панцирник, на підступах до Трипілля на півсотню Гната Дороша налетів кінний роз'їзд. Хлопці показали зуби. Але ті чомусь у бій не встрявали, хутенько відступили. Так собі думаю, надійшло якесь повідомлення: ми тут добряче огризаємося. Зайти поки не наважилися. Усе одно не втихомиряться, не дадуть спокою.

— Отже, слід чекати на нову атаку, пане отамане?

— Мало чекати. Треба думати, що і як робити. Бо піді мною близько трьох тисяч шабель. Попре армія — довго не простоїмо. А вона попре, пане лікарю, чує моє серце… Та й нюху особливого не треба: ясно все. Новий, потужніший наступ — лише питання часу. Селянські повстання для комуняк — удар у спину. Другий фронт, якщо хочеш. Згоден?

Шеремет знизав плечима.

— Можна й так сказати…

— Ну, а я ось незгоден! — отаман стукнув кулаком по столу, потім налив Артемові і остаточно розходився. — Нема в губерніях великого, широкого народного фронту! Є роздрібнені війська отаманів. Кожен стоїть сам за себе, проти всіх і за вільну Україну, хай навіть тепер це звучить, ніби гасло. Але за Україну, пане лікарю, треба стояти не окремими селами! Не проголошувати її на якомусь хуторі, де ти сам голова держави, а родичі — твої громадяни!

— Секундочку! — Шеремет теж почав розпалюватися і в пориві подався вперед. — Ви ж самі маєте цілу Трипільську республіку!

— Хто сказав, що це назавжди? Хіба я ставлю Трипілля окремо від України? Тепер кожен робить, що мусить і як може! Та минули вже ті часи, коли гуртувалися на своїх майданах, біля церков та шкіл! Тоді давали відсіч владі, змушували її шанувати себе. Нині ж поодинці багато не навоюєш. Надто проти дикої та п'яної матросні з багнетами, — отаман зітхнув. — Тож сиджу оце і думаю, як і з ким починати перемовини. Потрібен єдиний селянський повстанський фронт. Сила на силу, розумієш? Лише так зможемо переламати ситуацію.

— Ви про що?

— Хочуть широкий фронт — матимуть! — кулак отамана знову вдарив у стіл. — Тільки — но отамани об'єднаються й почнуть діяти спільно, не буде в червоних комісарів проти нас окремої армії. Доведеться знімати з передової більше частин. Ми відтягнемо їх на себе, але й по червоних ударять, по слабких місцях! Вони почнуть відступати, а їх звідусіль оточуватимуть, затискатимуть, не даватимуть продиху! Поки не вичавлять наволоч погану, жидівсько — комісарську, наче воду з брудної ганчірки!

Стиснувши правицю, отаман наочно показав, чого прагне досягти.

Шеремет змовчав, випив другу чарку. Цей раз у голову стукнуло швидко, ще трохи — і заіскрять очі. Стуливши повіки міцніше, ніби справді боявся цього, Артем сказав, видихаючи:

— То ви за об'єднання? Усіх отаманів?

— Проти регулярних сил Червоної армії, комунії, більшовицької влади. За радянську владу та вільну Україну, — кивнув Зелений.

— Хто поведе? Хто буде головним отаманом? Без головного — ніяк. Хіба не ясно: всі, хто з вами згоден, повинні домовитися про старшинство. Один мусить вести. Не буває у великому війську кількох командирів.

— Тому й не кваплюся, — розвів Зелений руками. — Тут усяк — сам собі отаман. І я такий самий. Вибори треба робити. Між собою обирати. Ось про що сиджу й думаю.

— Мудро, — зараз Шеремет говорив абсолютно щиро. — Ну, а час на це є? Мабуть, не скоро діло почне ладитися…

— Якщо взагалі почне, — сказав отаман. — Часу таки мало. Червоні можуть повернутися на Трипілля завтра, за два дні, за тиждень. Не маю права розпорошуватися. Нехай поведу з отаманами розмову — їм теж не до балачок, на всіх комісари тиснуть. Знати б, чи буде передих.

— Зі своїм штабом обговорювали? Я наче сторонній, нічим не зараджу…

— Слушно, — погодився Зелений. — Тільки з моїми сотниками про таке балакати поки що зарано. Готуються відбивати новий наступ, вишколюють вояків. А як почують, що когось можуть покликати на отамана замість Зеленого… Ні, перед тим краще все добре ворушити мізками. Від тебе хотів почути, чи правильно мислю.

— Чому саме від мене?

— Якби не прийшов сам, навіть не згадав би про тебе, — чесно визнав отаман. — Та як ти вже тут, то послухай. Збоку, сторонньому, воно видніше.

Шеремет підвівся з лавки. Обсмикнув стару гімнастерку.

— Мені, думаю, краще піти.

— Чого це? — Зелений скинув брови.

— Нічого не зможу нарадити отаманові.

Повернувся й пішов геть. Цього разу не зупиняли, Артем вийшов, трошки хитаючись від випитого. І поки вертався до Григоренчихи, переконував себе, що вчинив правильно. Ніхто тепер не здатен ані підтвердити, ані розвіяти сумнівів Зеленого.

Розмовляти з ним у такий момент — товкти воду в ступі. Усе одно остаточне рішення прийматиме сам.

Тож Шеремет не хотів марнувати часу на пусті, як йому гадалося, балачки.

Він не збирався говорити з Данилом Ільковичем Терпилом про те, як краще воювати за перемогу радянської влади.

Війська повернулися за тиждень.

Почалося раптово. Шеремет не встиг зрозуміти до пуття, що відбувається. А коли почув гарматні залпи і щораз ближчий цокіт кулеметів, то стало ясно: на Трипілля суне густа червона хмара.

Дотепер думалося, що мають вони більше часу. Після переможного бою на дніпровому березі трошки вляглося. Селяни жваво обговорювали вже не битву, а оранку, сівбу та городи. І не тільки обговорювали, а, звично засукавши рукави, взялися до роботи. Навіть деякі повстанці—зеленівці відклали зброю вбік і заходилися робити те, заради чого воювали, — почали вільно і спокійно працювати на своїй землі.

• Предыдущая
• 35/60
• Следующая