Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 29

• Предыдущая
• 29/60
• Следующая

— Він тобі таке виявив?

— Атож. Значить, я теж не стояв. У самого револьвер наготований. Хлопці взялися нас розбороняти. Одне слово, почалася в нас там, на Подолі, своя війна, маленька тільки. Чесно сказати, забули, навіщо в Київ зайшли. Таке теж буває. Ну, а далі комунякам підмога прийшла. Бач, що воно виходить?

Шеремет замість відповіді мотнув головою.

— Отак, через Дзюбу, щоб він мені був здоровий, я й лишився на цьому світі.

До Артема аж зараз почав доходити звихнутий, народжений логікою громадянської війни, а проте справжній парадокс.

— Тобто, якби Дзюба не почав громити цукерні, то ви б усі разом прорвалися на Хрещатик і там, у середмісті, потрапили б незабаром у котел? Отже, цілком імовірно, вас, зокрема тебе, Федоре, там могли вбити? А так ти зачепився з тим Дзюбою і розгром обійшов тебе стороною?

— Бач, дійшло нарешті, — Палій знову говорив з переможним виглядом. — Не те щоб зовсім стороною, на нас теж полізли. Тільки їх було не так багато, можна було відбитися. Та й поскубли кацапів трошки. Тут уже з Дзюбою пліч — о–пліч воювали. Потім він узагалі прикривав, коли поранили. Витяг мене, допер до тачанки. Сів на віжки й сам вивіз. Засіли ми на околиці, ще й наших хлопців прикрили, як вони відступали. З кулемета він садить добряче…

— Хто?

— Та Яків же! Ну, хіба розбереш тут — як ви, інтелігенти, любите — свій він чи чужий?

Собі на це питання Шеремет уже давно відповів. Та все одно визнав: Палій своєю селянською досить простою логікою загнав його в глухий кут, із якого найближчим часом вийти навряд чи вдасться. Тож Артем надумав піти найпростішим з можливих шляхів — почав пити нарівні з пораненим хазяїном. А це теж було самовпевненою помилкою, як показав похмурий ранок. Проте питання, зовсім не підвладні Шереметовому розуму, таки розвіялися.

Підвівся з лавки. Трохи хитнуло, та минеться. Він уже знав напевне і давно до цього звик, хоч напивався навіть у війну не дуже часто.

Досі не міг уявити повною мірою, яким важливим був чи міг стати для трипільських повстанців учорашній день. Зате вчорашня дивна розмова за чаркою, коли згадував її наново, видалася йому вкрай потрібною. Насамперед для нього самого.

Дуже довго ми не могли розібратися, що відбувається довкола. Слова не професора з науковим ступенем, який прочитав сотні томів, знає кілька мов і бував у світах. Висновок зробив звичайний сільський чоловік, що побував на війні і має зовсім інший, ніж у вченого мужа, досвід.

Щось підказувало Артемові: саме такого досвіду бракує йому.

Він теж повинен розібратися в тому, що відбувається довкола. Війна — наслідок. А коли є наслідок, то мають бути й причини.

Цього квітневого ранку, після незвичної для себе пиятики з повстанцем загону отамана Зеленого, лікар Шеремет пояснив собі, чому повинен лишитися в Трипіллі.

Дарма що місцеві сповідують радянську владу — хай і без комуністів.

Полонених захопив Середа.

Чи так було насправді, Шеремет не знав. Якби потовкся трохи серед бійців, дізнався б інші подробиці. Не ті, котрі в захваті переповідав Семен. Та хлопця ніхто не перебивав. Навпаки, бувалі вояки слухали його з ґречним терпінням, уважно, хоч, мабуть, і розуміли, що десь та й прибріхує той малий щупачок. Але дозволяли йому захлинатися власним геройством, ставилися поблажливо, по — батьківському, бо ж уранішня пригода стала для Середи чи не першим серйозним військовим подвигом.

На той час квітень уже майже добіг кінця. Від невдалої атаки зеленівців на Київ спливло кілька тижнів. Тепер Артема сприймали в Трипіллі так, ніби він там завжди жив. Не уродженцем тутешнім, звісно, але не чужинцем. Оселився чоловік серед трипільців, пустив сяке — таке коріння й притерся.

Він навіть знав, що дехто позаочі називає його Григоренчишин зять, однак підстав до того не було аніякісіньких. Справді, Катерина, ніби так і треба, лишила лікаря жити в себе. Почасти — щоб і далі доглядав Марусю, яка хоч і не зовсім ще жваво ходила, більше відлежувалася, та все одно помалу одужувала. Усе загоювалося скоріше, ніж передбачав Шеремет, і це дуже його дивувало. Адже жодних нормальних умов тут не було.

Хоч Артем навряд чи міг сказати точно, де в усій губернії можна знайти умови для одужання й не таких трудних, як Маруся. Тітка Григоренчиха кілька разів з усією властивою їй серйозністю казала: мовляв, лікує дівку рідна земля та своє, трипільське, повітря. Бо всякий, хто хоче швидше позбутися недуг, мусить іти, вибиваючись із сили. А як не годен іти, то повзти до рідного краю. І ліків жодних не треба.

Шеремет не сперечався з нею, бо визнавав: Марусі що не день, то кращає. Поведінка молодиці також змінилася. Вона вже не сприймала Артема за стороннього, дозволяла йому оглядати себе і не спиняла його рук кволим зусиллям. Та й свекруха перестала бурчати, коли лишала їх наодинці. Поки Шеремет доглядав хвору, в нього жодного разу не виникло тих думок. До того ж йому ще боліла втрата Лідії.

Говорили вони з Марусею мало. Спочатку пацієнтці було не до розмов. Потім затягло трипільське повсякдення, зокрема професійні обов'язки, бо ж медичної допомоги потребували не лише повстанці, а й цивільні, як називав Артем селян, котрі не воювали. Одне слово, зятем його охрестили, але нічого серйозного за цим прізвиськом не було — прикладки тут, у селі, прикладали багатьом, і саме так, жартома, Шеремет сприймав свій теперішній стан.

За весь цей час отамана бачив дуже мало. Не те щоб навмисне уникав із ним зустрічі. Ватажок повстанців мав інший клопіт: їздив повітом і роздавав селянам землю, чим викликав неабиякий захват у трипільців, які дістали свої наділи найпершими.

Однак, чуючи від різних людей, як відбувається та роздача, Артем раз по раз сумнівався в законності таких дій.

Звикнувши, щоб усе відповідало юридичній букві, Шеремет попервах ладен був, лаючи подумки себе найгіршими словами, визнати: більшовики створювали свої комуни по селах на законних підставах. Принаймні вони самі придумали ті закони, оприлюднили їх. А вже потім озброїлися, вимагаючи, щоб їхні закони виконували ті, кого вважали за громадян нової, робітничо — селянської, держави. Хто відмовлявся, той ставав для більшовиків злісним порушником. Значить, опинявся поза законом. Тож за комісарами йшли карателі.

Отамана довколишні села вітали як справжнього батька — визволителя. Особливо після того, як з Фастівського повіту дійшли чутки про перші села, що їх червоні карателі випалили до чорної землі. Людей вони теж не щадили. Причина була одна — відмова виконувати накази, здавати продовольство на потреби влади і збройний опір комісарським продовольчим загонам. Тутешні селяни, на думку Шеремета, свого часу не помилилися, довіривши свою долю Зеленому, тож їхні домівки вціліли.

Гасла на кшталт «Не дамо хліба в Московію!» стали дуже популярними. Їх навіть уживали у звичайних, побутових розмовах. Складалося враження, що, промовляючи їх, селяни узгоджують плани найближчих дій.

Артем загалом позитивно сприймав тутешні настрої.

Правда, оптимізм згасав щоразу, коли люди починали вголос підтримувати радянську владу, завзято відокремлюючи її від більшовицької. Шеремет своїх поглядів не змінив, далі вважаючи радянську владу за буквальне втілення більшовицької політики. Проте змушений був визнати, що саме Зелений наділяв людей обіцяною та омріяною землею.

Почав з рідного Трипілля, де кожному хазяїнові прирізав наділ, ще й склав перед тим купчу. Задля цього тримав коло себе двох нотарів, які посвідчували право володіти землею печатками на папері. Дістала такий документ і Катерина. Отаман порадив берегти його, мов зіницю ока, і Григоренчиха сприйняла буквально: роздобула навощений папір, загорнула в нього купчу світло — блакитного кольору і закопала на городі. Коли Шеремет попросив, то гордо показала. Але де саме закопала скарб, змовчала. Викопала, щоб Артем не бачив.

• Предыдущая
• 29/60
• Следующая