Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/60
• Следующая

Назустріч із хати вийшла старша жінка — з квітчастою хусткою на голові, стурбована, настрашена й розгублена. І, хоч надворі було ще не надто тепло, боса. Гостей, очевидячки, не чекала, а обідраного, худого, закривавленого незнайомця й поготів. Тож гримнула на козачка:

— Чорти б тебе забрали, малий!

— Не малий! — огризнуся Середа, з чого Шеремет зрозумів: хлопець відбивається так не вперше і не лише від тітки Григоренчихи. — Чого ви взагалі чортихаєтеся? Я вам лікаря привів!

— Оце? — кивнула Катерина. — Де ти його взяв?

— Не взяв! Батько розпорядився!

— Чого він такий?

Шеремет кахикнув.

— Ви якось так про мене без мене говорите. Добрий день, по — перше.

— Ну? — підозріло глянула на нього Григоренчиха. — І що скажеш?

— Я справді лікар. Мене звуть Артем Данилович Шеремет, я працював тут, у губернії, в земстві. Так склалося, що мене сьогодні звільнили з полону. І прямо сюди, до вас, щоб оглянув хвору. Вона в хаті?

— Хто?

— Хвора, — Шеремет говорив терпляче. — Ви мені все покажете і розкажете. Тільки дайте вмитися хоча б спочатку. І води гарячої, мила, якщо є. Спирту.

— Спирту?

— Або самогону. Теж підійде. Антисептик, — Шеремет витяг руки долонями догори. — Мені не пити — долоні протру.

Волосся вибилося з — під хустки, Катерина його поправила й буркнула:

— Бач, не пити йому… Хто тобі пити дасть. Ще заслужити треба. Ач який… Данилович… Цабе…

— Не цабе. Можна Артем. А ще краще звіть лікарем. Воно так буде правильно. Я доктор усе — таки.

— Та чули ми вже, чули, — відмахнулася Катерина, зиркнула на Семена й зітхнула. Тільки тут хоч скільки кажи «лікар», а Марусьці легше не стане. Помре, мабуть, дівка.

— О! Чого це ви так відразу — помре…

— Бо синок мій згинув. Дитину від нього втратила. Чоловік мій, Остап, ще рік тому згорів від іспанки. Пошесть якась кругом, і все на нас. От буває, вибере Господь когось із дітей своїх — і ну по одному…

Катерина хотіла ще щось сказати, та раптом передумала, відмахнулася, перехрестилася. А тоді, знов глянувши на Семена, прикрикнула:

— Чого став? Привів людину — то побігай. Води внеси, поллєш чоловікові.

— На зуба йому щось треба, — нагадав козачок, пустотливо підморгнувши Шереметові. — Сала.

— Я от комусь зараз знайду сала! — гукнула Катерина. — Людину без тебе нагодую. А ти попрацюй, вояче, коли сам отаман прислав. Бо, гляди, наскаржуся.

— Таж нема чого жалітися. Усі тут своє діло метко роблять! — реготнув Семен і, наче до себе додому, швидко зайшов до хати Григоренків.

Повернувся скоро, тримаючи в обіймах казан, із якого ще йшла пара. Щоб не обпектися, перехопив рушником. Спритно примостивши його на призьбі, зачерпнув ковшем з оцинкованого відра холодної криничної води, хлюпнув у гарячу воду, сколотив пальцем і гмикнув.

— Ну, Даниловичу, роздягайся.

Шеремет потяг через голову закривавленого подертого френча. З огидою скинув брудну спідню сорочку, відкривши стороннім очам великі синьо — чорні синці й посічену шомполами спину. Не знаючи, що далі робити з цим колишнім уже одягом, жбурнув собі під ноги.

— Весь роздягайся, — підбадьорив Семен. — Не бійся, ніхто тебе такого гарного не роздивляється. Тут усі свої.

Катерина тим часом знову пішла до хати, і Шеремет справді не побачив іншої ради, як стягти з себе чоботи, штани, спідню одежу. Голе збите тіло враз обдув приємний вітерець, який буває на початку квітня: ще не теплий, але вже й не холодний. Пахнув він теж по — особливому, і Артем підставив вітрові всього себе — так, ніби міг просякнути його запахами. Будь — чим, аби не потом та кров'ю.

Хлопець підніс казана. Але Шеремет зупинив його, спершу сам підхопив відро, заплющив очі й вилив на себе холодну воду. Миттю закоцюб, вкрився дрижаками, та не зважав. Почав розтирати воду по тілу, змиваючи з себе все, що нагадувало про смерть та вологі підвали чрезвичайки. Потім кивнув Степанові, і той почав поливати, тепер уже повільно, неквапом — так, щоб чоловік помився собі на втіху. Мила не знайшлося, та поки що вистачило й теплої води. Звісно, кортіло вимитися як слід, навіть поголитися, бо за ці дні заріс бридкою щетиною. Та не все ж відразу.

Шеремет не чекав, що надвір знову вийде господиня. Щойно Катерина з'явилася на ґанку, Артем рвучко повернувся, прикриваючись руками. Та жінка до його чоловічого єства виявилася байдужою. Підійшла ззаду, кинула на голу посічену спину чистого рушника і, тицьнувши невеличкого клунка Степанові, промовила:

— Віддаси.

А тоді звернулася до Шеремета:

— А ти, як Данилович, то бери й мовчи. Твоє лахміття тільки в пічку годиться. А це сина мого — Василя. Чоловіка Марусьчиного. Він наче такий на вигляд, як ти. Може, більший, але зовсім трохи. Нічого, обносиш. Воно випране, не кривися. Бо знаю вас, лікарів. Кирпи гнете… Вдягайся, а я на стіл зберу. Бо худий, наче дідько.

— Спершу до хворої.

— Таж поїсти все одно треба.

Коли жінка пішла, Артем старанно витерся, побачивши, що рушник потемнів від бруду. Потім натяг чисті кальсони, армійські, з зав'язками, суконні чорні штани, спідню сорочку, поверх неї другу — білу, вишиту. Босі ноги засунув у свої чоботи, бідкаючись, що нема онуч. Але, розваживши, що знайти чисті онучі в селі буде нескладно, загалом відчув себе затишніше.

Новий одяг, хай і з чужого плеча.

Нове життя, нехай ще не визначене.

— Ну, де там, — сказав Семенові й пройшов за ним до хати.

У неї було чорне волосся.

Це впало в очі, щойно Шеремет побачив хвору — молоду жінку, навіть дівчину. Можливо, вона була старша, ніж здалося Артемові. Та бліде, зовсім біле, кольору свіжозмеленого пшеничного борошна, схудле лице, що його відтіняла сплутана чорна грива, робило Марусю слабкою, беззахисною. А тому й зовсім юною на вигляд.

Лежачи на спині з заплющеними очима, вона уривчасто й часто дихала, руками тримаючись за низ живота, накритий ватяною ковдрою. Змарніле обличчя блищало від рясного поту, і свекруха звичним жестом витерла лице хворої вишитим, давно не праним рушником. Промовила рівним, зовсім, здається, позбавленим спочуття, голосом:

— Доктора тобі привела, Марусько.

— Якого? — відгукнулася хвора тихо й кволо. — Звідки? Фельдшер наш?

— Ну його в сраку, — це прозвучало незлобиво. — Лікар, містянин, кажуть, із Києва. Батько отаман прислав.

— Не треба… Сама…

Шеремет остаточно відчув, що сили, втрачені в казематах, повернулися до нього. Дивно, але те, що переживав сьогодні рано, вже видавалося просто кризою якоїсь тяжкої хвороби. І от та криза наче минула, і він почав швидко одужувати. За інших обставин Артем звернув би це на вплив певних містичних сил, у які ладен був повірити після того, як вижив. Тепер, коли вперше за багато тижнів мав робити те, чого вчився і що вмів якнайкраще, Шеремет відчув себе колишнім молодим земським лікарем. Отже, треба щодня, як колись, завойовувати людську довіру.

На початку двадцятого століття містами вже їздили автомобілі, в небі ширяли аероплани, містяни спілкувалися між собою телефоном і телеграфом, а міські вулиці та будинки освітлювалися електрикою. Проте селяни немовби боялися прогресу — і доктор, та ще й зовсім молодий, приїхавши з міста, все одно насторожував, навіть часом лякав їх своїми діями. Власне, з цим Шереметові вже доводилося стикатися в практиці. Час допоміг змінити ставлення до себе, зміцнити довіру.

Здається, треба все починати спочатку.

Відсторонивши Катерину й водночас зиркнувши на Семена, що зацікавлено тупцяв у дверях, Артем наблизився до ліжка впритул, нахилився, взяв бліду схудлу Марусину руку в свою, шкарубку й посічену шрамами, намацав пульс, а тоді сказав тихо, заспокоюючи:

— Сама. Звісно, сама. Люди завжди видужують самі. Лікарі лише помагають.

Ритм пульсу йому не сподобався: аж надто слабкий. Торкнувся лоба, відчув: пашить, мов із розпаленої взимку грубки. Спохмурнів ще більше, чудово розуміючи, що всякий висновок лишиться тільки діагнозом. Навряд чи в цих умовах він зможе тут, у Трипіллі, її вилікувати.

• Предыдущая
• 21/60
• Следующая