Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/73
• Следующая

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду; сльози не втер,

Умер, неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі,

В чужу землю положила:

Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали; насипали

Високу могилу;

Заплакали, розійшлися,

Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Нема місця волі...

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає».

Пішов степом, сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась.

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває...

Розійшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кінчать. Така й досі

Осталася слава ⁶⁷.

А тим часом стародавню

Січ розруйновали:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть-завивають:

«Поховали дітей наших

І нас розривають».

Ревуть собі й ревітимуть — їх люде минули;

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє.

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі.

Все замовкло. Нехай мовчить:

Така божа воля.

Тілько часом увечері

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи співають:

«А в нашого Галайди

Хата на помості.

Грай море! добре море!

Добре буде, Галайда».

          [Квітень — листопад 1841,

            С.-Петербург]

                    ПЕРЕДМОВА

По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого,— тілько бачив, а прочитав дуже небагато,— всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги сице: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: «Слава богу, що минуло»,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля. Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були,— за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! Далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надруковать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже — «треба», другий каже — «не треба», третій — нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородную фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-e) і надруковать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко

        * * *

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить — рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,—

Погралися гори-хвилі —

І скіпок не стало.

Недовгий шлях — як човнові

До синього моря-

Сиротині на чужину,

А там — і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі;

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче;

Потім спитай, де сирота,—

Не чув і не бачив.

               [1841, С-Петербург]

       МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

                         Оксані К...ко.

                         На пам’ять того, що давно минуло ¹

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама, дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить —

І сама не знає.

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну?

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

                         Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

             І

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали —

Про досвітки й вечірниці

Та як била мати,

Що з козаком не стояла.

• Предыдущая
• 29/73
• Следующая