Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 83

• Предыдущая
• 83/87
• Следующая

— Мечику! — прошепотіла Марійка, почуваючи, як у неї щось наче обірвалось у грудях і похолонули ноги.— Мечику... Ти ж був недавно іншим... Згадай, як ми розмовляли з тобою в лікарні...

— Ну й згадуй на здоров’ячко,— грубо кинув він.— Тоді був такий настрій... Розмагнітився. А зараз... Слухай, Марійко, я не хочу тебе ображати, ти, може, непогана дівчина, тільки... Одним словом, давай кінчати цю гру. Ти — медалістка, вірю, що дадуть тобі медаль, а мені... мені вовчий квиток скоро дадуть. Читав я, що колись це так звалося... Не ображайся, до побачення!

Марійка стояла мовчки, як прибита.

— І це... все? — прошепотіла вона.— Що ж ти... що ж ти тепер робитимеш?..

Хлопець удавано засміявся.

— Не бійся, у шулери не піду. Не плач. Знайду без вас дорогу. Не всім же професорами бути...

Різноманітні почуття боролися в серці дівчини. Марійка відчувала і глибоку тугу, і біль, і образу, і водночас здіймалася гордість — невже вона все це має покірно вислухати, принижено повернутись і вийти?

І гордість перемогла все — і тугу, і біль. Марійка знайшла в собі сили спокійно, із зневажливими нотками в голосі відповісти:

— Плакати за тобою не збираюсь. Надто багато честі. І якщо для тебе товариські почуття — гра, то ти не вартий доброго слова. Я просто помилялася в тобі. Прощай!

Вона круто повернулась і вийшла, зачинивши за собою двері.

На східцях прислухалась на мить — чи не кличе її Мечик? Ні, тихо.

Тоді швидкими кроками вийшла на вулицю.

За рогом зупинилась, бо треба було пригадати щось дуже важливе. «Ага, так, надто багато честі... Я просто помилилася в тобі...»

А серце говорило зовсім інше, і треба було не думати про це, зовсім не думати про це, щоб примусити його мовчати.

Тільки це дуже важко — не думати, коли ще так виразно лунає голос Мечика і коли всією істотою ще там, із ним...

На Марійчин рукав сіла пушинка, білий зонтик кульбаби, яка, мабуть, росла десь поблизу за парканом. Марійка дунула, і зонтик знявся, поплив угору, його підхопила повітряна хвилька, він здіймався все вище, кидався то в один бік, то в другий...

«Мечик отак... поплив від мене...» — подумала Марійка і враз сама на себе розсердилась:

«Яка дурниця! Ну-ну, нюні розпусти! Гляди, ще й сама станеш, отакою пушинкою в житті, з ласки вітру шукатимеш свого кульбабиного щастя. Ні, ніколи! Це так страшно!»

Вона швидко пішла до трамвайної зупинки.

А Мечик у цей час нерухомо стояв посеред кімнати. Він немов пильно до чогось прислухався. Раптом йому здалося, що дівчина не пішла, що вона причаїлась за дверима. Він прожогом кинувся в коридор. Марійки не було.

— Ну й гаразд! — вголос промовив Мечик.— Ну й нехай!

Він повернувся й тихо поплентався в кімнату.

Закінчився останній екзамен, та напружений і піднесений настрій, яким жила в ці дні вся школа, не розвіявся. Навпаки, попереду ще був випускний вечір, вручення атестатів і медалей, прощання з учителями, з подругами і товаришами.

Треба було виходити на іншу дорогу, назавжди залишивши за собою шкільний поріг.

Марійка повільно йшла довгим шкільним коридором.

«Ось і все! — билася радісна і водночас сумна думка.— Все! Прощай, школо!»

З ніжним смутком дивилась тепер дівчина на такі знайомі фікуси в діжках під стінами, на стінгазети з кольоровими заголовками, намальовані дитячими руками карикатури. Ось у кутку вікно з широчезним підвіконням. Як зручно було сидіти на підвіконні з подругами, обговорюючи на перерві якусь шкільну подію!

Шкільні події, уроки, вчителі, світле дитинство — прощайте!

Як усі чекали цього дня, чекали закінчення школи! Чому ж так щемить серце, чому зворушливий тихий смуток набігає легкою хмаркою?

Жаль чудесних шкільних років, вони не повторяться ніколи. Не повернеться дитинство — відшуміло воно, відлетіло, як пташина зграйка. Прийшла юність — теж чудесна, теж крилата, а все ж таки чомусь жаль того, що минуло назавжди.

Попереду — інститут, лекції, нові подруги, нове життя. Яке воно буде?

Назустріч іде коридором Саша Нестеренко. Довгий чорний вихор спадає йому на смуглявий лоб, затуляє очі, і він звичним рухом голови відкидає його назад. Нестеренко сьогодні відповів на екзамені першим, уже встиг побувати вдома і знову повернувся в школу.

— Марійка! — зрадів він і зніяковів водночас.— Ну як там? Ніхто не зрізався?

Він замовк, озирнувся навколо, погляд його пробіг по стінних газетах.

— Не віриться, Марійко, що все скінчилось, що ти вже не учень. Дивне почуття — ніколи ще не доводилось закінчувати школу. Правда! З незвички ходжу, не знаю, де себе діти. Я тобі не заважаю?

Вони зупинились біля вікна, і Марійка ахнула: на тлі передвечірнього неба, наче впаяне в голубе повітря, високо підносилось ажурне сплетіння підйомного крана. Повільно оберталась стріла, прокреслюючи в чистому небі чітку лінію. Десь на шостому чи на сьомому поверсі безперервно працювали муляри. Вони здавалися ляльковими чоловічками...

— Та цього ж будинку ще місяць тому не було! — скрикнула Марійка.— Пам’ятаю, як розбирали дерев’яний двоповерховий будиночок. Це, виходить, на його місці... Сашо, ти тільки глянь! Ну, глянь!

Не помічаючи, що вчепилася хлопцеві в рукав, Марійка захоплено припала до шибки.

— А ми ось що зробимо! — І Нестеренко розчинив вікно навстіж. Дмухнув вітрець і заворушив волосся. Долинув розмірений гул вулиці, гуркіт лебідки, торохтіння транспортера на будівництві, сигнали грузовиків.

— Між іншим, це буде новий корпус медінституту,— сказав Нестеренко.

— Ах, так! — Марійка обернулась і подивилась на хлопця,— Ти ж, здається, теж в медінститут? Чи не помилилась?

— Та ні, абсолютно точно. Давно вже вирішив. А ти не роздумала?

Марійка ще раз глянула на Нестеренка. Досі він нічим не привертав її уваги. Звичайний хлопчина, несміливий з дівчатами, захоплювався природознавством, біологією, вчився на четвірки. П’ятірки й трійки були в нього рідкими гостями. Дівчині згадалось, як кілька разів Саша одержував зауваження від учителів за те, що читав на уроці «сторонні» книги.

— Отже...— промовила Марійка...— Отже, можливо, нам доведеться разом учитися в інституті?

— Дуже можливо,— усміхнувся він. І враз заговорив серйозно і пристрасно, немов зрадів, що має змогу висловити свої заповітні думки.— Бачиш, Маріє, я думаю, що при комунізмі має змінитися не тільки психологія людини, а й її тіло, весь організм. Людина повинна раз і назавжди забути, що таке інфекційна хвороба. Профілактика досягне таких вершин, що інфекційне захворювання стане поодиноким випадком. При комунізмі лікарі не лікуватимуть, а займатимуться профілактикою, будуть добивати останніх бацил на землі. Феноменально, правда? У профілактики просто приголомшливе майбутнє, слово честі! Я перечитав про це десятки книжок!

У порожньому коридорі голос його віддавався луною і затихав аж у найвіддаленіших кутках школи. Мовчазно й суворо дивились високі білі двері класів. За ними теж було тихо і порожньо. Тільки за розчиненим вікном вирувало місто, скрикували сирени автомашин, щось гуркотіло на будівництві, а рівна стріла крана креслила все нові й нові лінії на голубому полотнищі неба... 

— Ніна Коробейник!

Рясно розсипались оплески, на задніх рядах присутні повставали з місць, щоб краще бачити.

Не поспішаючи, Ніна встала. Батько жартома підштовхнув її, але вона, з підкресленим почуттям власної гідності, гордовито рушила до столу президії. В ту хвилину вона була не товстушкою-ученицею, а принаймні казковою принцесою небаченої вроди.

Вові Морозу раптом пригадалось, як Ніна колись підказувала йому можливий сюжет картини про приїзд у колгосп знатної гості. Мабуть, зараз дівчина і уявляла себе живою героїнею цієї картини.

Відчуваючи на собі погляди сотень очей — сяючих і захоплених,— Ніна зупинилась перед столом, схожим на барвисту клумбу з безлічі тюльпанів, білих нарцисів і палаючих троянд. Лілії підносили вгору свої сніжно-білі келишки.

• Предыдущая
• 83/87
• Следующая