Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 76

• Предыдущая
• 76/87
• Следующая

Але інша Ніна, яка завжди була з Коробейник, невмолимо промовила: «Ти вже його й так майже втратила! Єдине, що зараз мусиш зробити, це чесно сказати піонерові, що ти винна перед ним!»

Ніна уважно продумала все, як треба їй далі діяти. Вона стала давати Коровайному цікаві піонерські доручення, підбирала для нього книжки в бібліотеці. Хлопчина все ще ставився до неї недружелюбно, з явною недовірою. Проте, хоч і повільно, з кожним днем почала танути в серці хлопчика крижина.

Дійшла черга й до Кочеткова. Його покритикували на зборі, в стінгазеті з’явилась на нього карикатура: Кочетков з величезною бухгалтерською книгою. Школяр сказав Ніні:

— Врахую! Перейдемо на новий метод керування.

— А ми давай, Юшо, без усяких «методів». Згоден?

Зовсім не вистачало в Ніни часу на літературну творчість. Рукопис оповідання, який повернула їй редакція, лежав поки що без змін. Іноді так тягло негайно сісти і знову працювати й працювати над твором. Ніна стримувала це бажання; на першому плані були наступні екзамени, їм підпорядковувалось усе інше.

А весна вже буяла, вона прийшла і в місто. Несамовито кричали й метушились граки на високих осокорах, мостили чорні шапки гнізд. Із дзвоном розчинялися вікна, люди виходили на балкони. Хто жив повище, тим з п’ятого чи шостого поверху видно було лілову далечінь за містом і багряні від заходу вишки високовольтної передачі, які крокували навпростець через поля, городи і залізничне полотно.

Граки швидко вгомонились, грачихи діловито посідали на яйця, тільки їхні хвости стирчали з гнізд.

Весняне буяння потроху входило в береги.

Від дитячих голосів над шкільним подвір’ям стояв лункий гамір. Здалека послухати — злетілося багатотисячне птаство, радіє весні.

Взимку тут була ковзанка, а тепер зелена травиця щіткою вилізла з землі, її вже встигли прибити дитячі ноги, проте за одну ніч вона знову приснула голками.

Сюди сходилася сьогодні вся школа. Йшли учні молодших класів — по двоє, в піонерських галстуках, метушливі, як весняні граченята; йшли комсомольці восьмого і дев’ятого класів — урочисто, з прапорами. Червоніли на грудях значки, але вже не з палаючим вогнищем, а з розгорненим прапором і такими строгими і водночас теплими літерами «ВЛКСМ». Кожний клас вів класний керівник. Ряди школярів вишикувалися з трьох боків просторого шкільного подвір’я.

Не було ще першого і десятого класів. Усі поглядали на шкільний ганок, на розчинені навстіж двері. Аж ось показалася перша пара малюків, за нею друга, третя... У кожного хлопчика чи дівчинки був у руках букет живих квітів. Не встигли вони стати в ряд, як чітким кроком вийшли з школи випускники. «Десятий, десятий!» — прокотилося між школярів.

Десятикласники стали в одну шеренгу в центрі того неповного квадрата, який утворили школярські ряди. Просто перед собою Марійка побачила прикрашений квітами стіл і на ньому оповитий червоною стрічкою дзвоник. За столом стояли Тетяна Максимівна, Юрій Юрійович і всі вчителі, які викладали в десятому класі.

На одну тільки мить уколола Марійку думка, що це ж і є прощання з школою, з учителями. І затуманений погляд затримався на Юрії Юрійовичу. А навколо було стільки прозорого повітря, стільки світла, сонячних зайчиків, які грайливо стрибали на обличчях, на столі, по всьому подвір’ї, що жодна журлива думка не могла затьмарити цієї радості, урочистої хвилини.

Тетяна Максимівна підняла руку, настала тиша. Навіть першокласники з букетами квітів завмерли.

— Дорогі школярі! — сказала Тетяна Максимівна.— Ми зібрались перед останнім дзвінком, який покличе сьогодні на урок наших випускників-десятикласників. Останній дзвінок! Десять років день у день чули вони цей дзвінок, який кликав їх у клас. А сьогодні він продзвонить для них востаннє. Ми зібралися, щоб щиро, від усього серця побажати нашим дорогим випускникам, юнакам і дівчатам, відмінно скласти державні екзамени на атестат зрілості і обрати собі широку дорогу до радісної любимої праці!

Тільки-но скінчила Тетяна Максимівна свою промову, як з дерева зірвався просто на стіл веселий горобець. Задерши хвоста, розпустивши крильця, із задиркуватим цвірінчанням він якусь мить стрибав на столі і майнув геть. Легкий смішок прокотився по рядах учнів, усміхнулась і Тетяна Максимівна.

До столу вийшла дівчинка-першокласниця з бантом на голові, який був схожий на великого білого метелика. Притуляючи до грудей обома руками квіти, вона дзвінко сказала, що першокласники обіцяють добре вчитися, щоб і собі закінчити школу на відмінно, і що вони бажають усім учням десятого класу скласти випускні екзамени на п’ятірки.

Потім дівчинка підійшла до Віктора Перегуди, який стояв крайній у шерензі, і подала йому букет. Після цього всі малюки, один за одним, виходили по черзі і дарували квіти десятикласникам.

Марійка побачила маленького хлопчика з таким великим букетом бузку, що за ним майже ховалось його обличчя.

«Який чудовий букет,— подумала Марійка.— Коли б цей хлопчик подарував його мені, щоб життя моє було таке радісне і щасливе, як букет».

Ураз хлопчик визирнув з-за квітів і стрівся очима з Марійкою. Очі в нього були великі й ясні. До нього дійшла черга, він вийшов з шеренги і попрямував просто до Марійки.

Він підійшов, подав їй букет, сказав: «Це — вам»,— і засоромився. Марійка виступила вперед і, нахилившись, обняла й поцілувала хлопчика. Він зовсім зніяковів, у нього аж сльози виступили, і, повернувшись, побіг на своє місце.

Щоб сховати хвилювання, Марійка притулила бузок до обличчя. Він ще тільки-но починав розпускатися, в ньому поки що було більше листя, ніж квітів. «Любий хлопчику,— подумала вона,— спасибі тобі за «щасливий» букет!»

Коли малюки роздали всі квіти і кожен з десятикласників одержав букет, наперед вийшла Жукова. Марійка побачила, що її подруга теж схвильована. Юля притискувала до грудей квіти. Так сталося, що букет їй подарував Митрик, і це чомусь особливо зворушило Юлю.

— Дорогі Тетяно Максимівно, Юрію Юрійовичу, дорогі вчителі! — піднесено прозвучав у весняному повітрі Юлин голос.— Дозвольте перед останнім нашим дзвінком подякувати вам за ваш благородний труд, за те, що вчили й виховували нас! Сердечне спасибі вам від усіх учнів і учениць десятого класу!

Юля глянула угору. Над школою сяяла ніжна травнева блакить, і в ній, як нарашутик, сріблилась єдина на все небо піниста хмарка.

— Перед лицем усієї школи даємо вам урочисту обіцянку, що ми виправдаємо ваші надії, що ми чесно і самовіддано працюватимемо на користь нашій любимій Батьківщині, як працюють кращі сини й дочки радянської землі. А вам,— Юля повернулась до першокласників,— дякую за квіти, за побажання успіхів і в свою чергу від усіх випускників бажаю завжди добре вчитися, по-ленінському, з п’ятірками переходити з класу в клас, любити й поважати своїх учителів. І щоб, вивчившись, стали ви славними громадянами нашої держави, будівниками Комунізму.

Вийшов до столу піонер-сурмач, сліпуче блиснула на сонці сурма, він підняв її вгору й заграв. І всі прапори знялися вище вгору. І коли замовк сурмач, настала глибока, немов заворожена, тиша. Тільки десь на вулиці, за кам’яним будинком школи, весело дзвеніли трамваї й перегукувалися сирени.

В тиші Тетяна Максимівна урочисто взяла дзвоник і високо піднесла його вгору. Ще мить, і лунке знайоме дзеленчання востаннє прозвучало для притихлих десятикласників. Марійка з мимовільним смутком ловила відголоски луни, яка обізвалась у найдальших куточках шкільного подвір’я.

Хтось поклав їй на руку теплу долоню.

— Ніно?

— Замислилась, Мавко? Ні, тепер ти вже не схожа на Мавку, Марійко. Іншою стала, дорослою. Тільки я, здається, не підросла.

Марійка пильно подивилась на подругу:

— Помиляєшся, Ніно. Ти теж виросла. Ще й як!

Ніна зрозуміла, зашарілась.

Десятикласники йшли на останній урок. З віконечка на фанерному аркуші, де відмічалось, скільки днів лишалось до екзаменів, визирала цифра «5».

• Предыдущая
• 76/87
• Следующая