Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 65

• Предыдущая
• 65/87
• Следующая

— Хай якнайшвидше відчує Коробейник,— сказав Олег Денисович,— що її засуджує весь колектив. Увесь! Розумієте, яка це перевірка для неї? А якщо вона не знайде шляху повернутися до товаришів, ми мусимо їй допомогти.

З стільця швидко підвівся Яків Тихонович.

— Дозвольте мені,— попросив він. — Що ж це виходить? Що ви пропонуєте, Олег Денисович? Покарати Коробейник? Щоб вона, бачте, відчула, що її засуджує весь клас, щоб вона справді залишилась сама — без друзів, без подруг! За що ж така жорстока кара? За те, що учениця хоче бути першою в навчанні? За те, що має хворобливе честолюбство? Та це ж не карати треба, а лікувати! Лі-ку-ва-тиІ

— Чим же? Пірамідоном чи валер'янкою?

— Прошу не перебивати мене, Тетяно Максимівно! Лікувати чутливими дохідливими словами, увагою всього колективу! Увагою, а не презирством і засудженням! Я не можу простити авторові «Педагогічної поеми» ляпаса вихованцеві! Не можу! А ми тут що робимо? Готуємо моральний ляпас кращій учениці-десятикласниці! Саме наше життя виправить характер молодої дівчини! Я не кажу, що у формуванні характеру не потрібно нашого втручання. Але я за інші методи, за чуйність! Товариші, давайте подумаємо, чи не помиляємося ми? Адже ми відповідаємо за Коробейник перед державою!

Учитель сів, дістав хусточку, швидко витер лоба.

Відразу попросили слова кілька присутніх.

— Заспокойтеся, товариші, заспокойтесь! — умовляв Олег Денисович.— Усі висловимося! Слово має Тетяна Максимівна.

— Так, відповідаємо! — почала говорити Тетяна Максимівна.— І не тільки за Коробейник, шановний Якове Тихоновичу! За кожного учня відповідаємо! І всі наші промови тут дихають справжньою глибокою турботою про долю нашої учениці Коробейник. Батьківською турботою! І треба відрізняти таку турботу і піклування від безпідставних і слинявих, пробачте мені, жалощів! Жалощів у лапках, Якове Тихоновичу. Бо такі «жалощі», як у вас, таке «вболівання» за ученицею нічого не принесе їй, крім шкоди. Не про кару в нас іде мова. Не так ви тлумачите тут наші слова. Мова йде про те, як допомогти учениці знову посісти своє місце в колективі, яке вона сама втратила! Саме про увагу і чуйність до неї ми й говоримо тут. Вірно, саме життя виправить її характер і вилікує її роздуте честолюбство. От воно, життя, вже й почало курс лікування. Ви ж чули, що розповідав Юрій Юрійович? Уже сьогодні, без нашого втручання, класний колектив одвернувся від Коробейник за її гидку, некомсомольську, не нашу рису в характері. І цей товариський осуд учениця повинна відчути якнайглибше. Це тільки швидше допоможе їй знову повернутися в колектив.

Один за одним схвильовано говорили педагоги про Ніну Коробейник. Усіх занепокоїла доля учениці, всі розуміли, що дівчина оступилась, і потрібна дуже тверда і обережна рука, щоб підтримати її, щоб учениця знову відчула себе в товариській шерензі.

Юрій Юрійович уважно слухав виступаючих. Гарячі промови товаришів надавали упевненості в силах, він думав, що коли любити своїх вихованців, можна легко розв’язати будь-яке педагогічне завдання.

Надія Пилипівна вийшла до столу останньою. Сиве пасмо над лобом блиснуло під електричною лампою, і здавалось, що жінка щойно була під зимовими деревами і впала їй на волосся сніжна грудка.

— Те, що говорив тут Юрій Юрійович про Ніну Коробейник,— сказала вчителька,— не очима побачиш, а тільки чуйним серцем. Нас і не дивує, що класний керівник підійняв кран завіси над ближчим майбутнім однієї з своїх учениць. Він правильно передбачає, що може статися з Коробейник. Самі здібності не допоможуть, якщо шкільний колектив не дасть учневі зарядки, творчої наснаги. Обов’язок школи — не тільки готування майбутніх студентів, але й виховання Людини з великої літери. От мені хочеться глянути ще далі. Як житиме Коробейник у радянському суспільстві з таким болісним честолюбством?

...Тієї ночі Юрій Юрійович довго не спав. Він усе ходив по кімнаті, намагаючись ступати по килиму, щоб не рипів паркет, і тінь з борідкою метлялась по стінах.

Насамперед треба було поговорити з Коробейник. Але як? Докоряти чи переконувати? Пожурити чи висміяти? Як підійти, які знайти слова? Адже він сам колись навчав Жукову знаходити точне, найвразливіше слово, щоб воно влучало в ціль.

Він пригадав Ніну в дев’ятому, у восьмому класах. Давно помітив її честолюбство, але досі воно ніколи не виявлялось так гостро, як останнім часом за якихось два місяці до випускних екзаменів. Зрозуміло — не було досі поштовху, такого глибокого приводу, щоб це гидке почуття враз розрослося, роздулося, набрало справжнього конфлікту не тільки між Коробейник і Поліщук, а й між нею та всім класним колективом.

«Виходить, що я все ж таки прогавив,— з сумом думав учитель.— Треба було раніше виривати цього... як висловилась Зінаїда Федорівна? Павука!»

І знову метлялась по стінах тінь з борідкою. 

Весна почалась несподівано. Вночі Марійка чула крізь сон, як дощ тарабанив по підвіконню. На якусь хвилину вона зовсім проснулась, прислухаючись. У вікно було видно клаптик чорного неба. На ньому інколи відсвічували сині спалахи від дуг трамваїв. Мелодійний дощовий дріб заколисував, і дівчина знову заснула.

Вранці, просто з ліжка, вона підбігла босоніж до вікна, і незрозумілою тривогою йокнуло серце. Скрізь на вулиці виблискували калюжі, вітер спішно здував з неба клапті розірваних хмар, а місцями вже сяяла така блакить, що в ній утопав зір. Стіна сусіднього будинку забарвилась теплою позолотою, і Марійка догадалась — сходить сонце.

А на вулиці, коли вона вийшла з дому, все було пронизано вологим березневим вітром, запахом талого снігу, калюж. З дерев зривалися важкі краплини, веселі малюки пускали кораблики.

Сьогодні — неділя, навчання немає, і дівчина вирішила піти на ринок купити для матері фруктів.

Проходячи через майданчик, де збиралася «товкучка» — продавці й покупці ношених речей,— Марійка раптом побачила Варю Лукашевич. Дівчина стояла з перекинутим через плече платтям, у руках держала хустку й калоші.

Це було так несподівано, що Марійка застигла на місці. Варя її не бачила. Аж ось вона повернула обличчя, і руки в неї мимохіть опустились. Хотіла повернутись, зникнути між людьми, та Марійка вже підійшла до неї:

— Варенько, ти що?

Лукашевич збентежено дивилась на подругу.

— Що ж я? Тітка попросила продати.

— Твоє плаття? Найкраще?

— Тісне воно на мене...

Щось таке було у Вариних очах, у всій її постаті, що Марійка не могла повірити її словам.

— Ось що, Варю, мені треба купити яблук і мандарин для мами. А ти чекай тут, і ми підемо до мене. Плаття ж своє заховай. Чуєш? Заховай зараз же!

За сніданком у Марійки Варя розповіла всю правду. Після того як її тітка побачила, що племінниця заміж не вийде і продовжуватиме вчитись, Варі не було від неї життя. Тітка почала вимагати платню за куток, а останнім часом заявила, що годувати Варю більше не буде. Тепер дівчина змушена була продавати щось із своїх речей і вирішила влаштуватися на вечірню роботу.

— А поступлю на роботу, коли тоді вчитися? — зажурено говорила Варя.— Скоро остання чверть року почнеться, а там — екзамени, треба посилено готуватись.

Марійка заспокоювала подругу:

— Варюшо, чи ти в Америці живеш? На роботу вона поступить! Наша робота зараз — відмінно вчитись! Згодна? Закінчиш і школу, і консерваторію, про це вже, будь певна, потурбується держава. Даремно ти досі мовчала.

Марійка стала ходити по кімнаті, щось обмірковуючи, насупилася. Варя мовчки стежила за нею, і їй навіть здалося, що подруга чомусь раптом розсердилась. А коли Марійка зупинилась, вона вже була колишньою Марійкою — з ясною усмішкою і гарячими очима.

— А в тітки тобі взагалі жити не можна! Вона, мабуть, пригнічує тебе одним своїм виглядом. Правда ж? Не тітка, а жаба!

— Де ж знайдеш куток? — зітхнула Варя.— Та й платити...

— Куток я вже знайшла! — зовсім зраділа Марійка.— Навіть цілу кімнату. Житимеш у мене! Зі мною, Варюшо! Та це просто чудесно! Ти ж сама подумай: у мене окрема кімната, і я сама. Зовсім сама. Повернеться з лікарні мама, вона теж дуже, дуже зрадіє! Я ж її добре знаю, мамочку. Житимеш у мене! Ти й не думай, усе буде гаразд!

• Предыдущая
• 65/87
• Следующая