Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 63

• Предыдущая
• 63/87
• Следующая

Вона бачила, як метрів за триста до узлісся спалахнуло завзяте змагання між Мечиком і Віктором. Мечик мчав попереду, але його наздоганяв Віктор. Несподівано наддала ходи й Жукова і стали наближатись до Віктора. Перегуда озирнувся, побачив нового «суперника» і з усіх сил помчав далі.

Метрів за сто від лісу йому пощастило зрівнятися на мить з Мечиком, та той знову рвонувся, зробив останнє зусилля і вискочив на два-три кроки вперед. Так тривало не більше хвилини. Перед самим узліссям Віктор раптом змахнув палицею, в повітрі майнула його постать, знявся сніжний пил — Ліда побачила, що Мечик зупинився, витираючи рукавом лоб, а Віктор уже миготів між стовбурами дерев.

Хтось із лижників зааплодував. Мечик голосно говорив:

— Через отаку канаву плигонув! Класичний стрибок! Якби не ця канава, я прийшов би перший!

Тим часом Марійка повернулась назустріч Ніні. Коробейник повільно, але вперто йшла вперед. Обличчя в неї було червоне, спітніле, дівчина дуже стомилась.

Побачивши Марійку, вона зупинилась:

— Ти чому повернулась?

— До тебе, Ніно. Ти ж лишилася сама в полі.

Ніна пересмикнулась і аж знітилась, немов від удару. Марійка бачила, як кров ще густіше заливала Нінине обличчя.

— А ти... ти прибігла мерщій глянути, як я відстала? Щоб узяти мене на буксир?

— Ніно!..

— Не думай, що я така безпомічна! Допомога твоя мені не потрібна!

Ніна міцно прикусила губу і, відштовхнувшись палицями, з напругою повільно посунула вперед.

Марійці перехопило подих від образи. В серці закипіли біль і гнів.

— Ну, якщо так... Повзи сама!

Не глянувши на подругу, Марійка круто розвернулась і швидко подалась до лісу.

На лісовій галявині вже палахкотіло вогнище. Лижники підсмажували на вогні сало, настромлене на довгі шпички. Вогкий хмиз стріляв на всі боки жаринками, сало закопчувалося, з нього падали у вогонь важкі, чорні краплини жиру.

Мечик простяг Ліді довгу шпичку з підсмаженим шматочком сала:

— Уклінно прошу покуштувати моєї кулінарії.

— Дякую, я вмію й сама.

Ліда байдуже відвернулась і підійшла до Марійки.

— Я тебе чекала. Що Ніна?

Марійка махнула рукою:

— Гедзь її вкусив, не інакше.

— Я хотіла тебе спитати...

Ліда підхопила Марійку під руку й одійшла з нею від товаришів.

— Марійко, мені таке сказав Віктор про Мечика...

Вона переказала дівчині свою розмову з Перегудою.

— Ти не знаєш? — допитувалась.— Чи правда це?

Ліда дуже хвилювалась, ледве не загубила в снігу окулярів.

Марійка обняла подругу за плечі:

— Правда, Лідочко.

— Ну, от... Я так і думала. Навіщо б Віктор таке вигадував. І мені було дуже боляче, Марійко. Кажу це тільки тобі... Навіть коли б він був мені зовсім байдужим, то й тоді... як це гидко!.. Ах, як гидко!

Ліда дивилась кудись у гущавину і нічого не бачила.

— Не знаю,— тихо сказала Марійка,— звідки в нього це бажання посміятись з хорошого людського почуття? Невже Мечик сам не розуміє, що це просто підло?

Шепель струснула головою, немов відганяючи якісь важкі думки.

— Я буду весь час з тобою, Марійко. Я не можу з ким говорити зараз.

Марійка притихла. Їй зіпсувала настрій Ніна, шкода було Ліду. Турбувалась і про Варю Лукашевич. Варя теж обіцяла взяти участь у лижній прогулянці і чомусь не прийшла. Чи не сталося чого з нею?

Старі дуби оточували галявину. Сухе листя деренчало на них, як жерсть. Навколо біліли високі замети, тільки де-не-де визирали з них верхівки кущів. На снігу виднілися заячі петлі. Ліда закричала:

— Жолуді! Жолуді на снігу!

Всі засміялись, а Ліда, придивившись до жовтих горішків, трохи зніяковіла. Віктор побачив на високому бересті гніздо. Стали сперечатись, якому птахові воно належало.

Ніни довго не було. Нарешті на узліссі замайорів її синій костюм.

— Друзі,— сказав Віктор,— умова: жодного слова про її лижні таланти! Дівчина самолюбива!

— Комплекція непідходяща для чемпіонки! — додав Мечик.

Коли Ніна підійшла до вогнища, ніхто й словом не обмовився, що вона відстала од усіх майже на півгодини.

Віктор видерся на лижах на замет, став під дубом і, піднявши вгору бамбукові палиці, проголосив:

— Увага! Увага! Слухайте казку зимового лісу! Ріс на світі чудовий ліс. І ніхто не знав, що в ньому діють чари злої чарівниці. Кожний дуб у лісі був колись богатирем, кожна береза — білолицьою кралею...

Жукова нахилилась, захопила снігу і кинула у Віктора. Засліплений, він протер хустиною очі й метнувся до противниці. Але Юля вже мчала між дерев, далі й далі, здіймаючи срібний пил.

Віктор наздогнав її в гущавині. Обоє важко дихали.

— Юлю, бідненька, отак захекалась! Чого ти тікала?

— А ти... чого наздоганяв?

Вони дзвінко засміялись і враз замовкли. Сміх прозвучав у казковій тиші химерною луною. Старі берези, дуби, клени — все спало. З намету витикався кущ шипшини з почорнілими зморшкуватими плодами. Тільки на верхівці червоніла одна ягода, на диво врятувавшись від перелітних птахів і морозів. Юля зірвала її, і вона немов розтанула між пальцями, м’яка і драглиста. Всередині було повно кісточок і шовковистого пуху.

— Ми знову під березами,— сказав схвильовано Віктор.— Ти пам’ятаєш, Юлю, як ми вперше з тобою були вдвох... теж під березами?

— Вітю, коли ти перестанеш бути сентиментальним? Пора б уже — вісімнадцять років!

— Ні, я просто чулий. Хоч я не читав у комсомольському статуті, що нам сентиментальність протипоказана.

Віктор уважно подивився Юлі в обличчя:

— А ти хороша сьогодні, Юлю! Радості в тобі стільки, що от-от бризне! Що з тобою?

— Просто відчуваю, Вітю, щастя жити! І навіть те, особисте, що завжди викликало такий біль, останнім часом змінилось на краще. Це я про батька. Вчора вранці повернувся з нічної зміни вкрай стомлений, але страшенно щасливий. Він же придумав універсальний різець. Ну, поки що випробовують, і, здається, успішно. Батько просто літає і вже місяць не бере в рот і краплі.

— Даремно,— посміхнувся хлопець.— Заради такої події можна! І мені теж радісно, Юлю. І за тебе, і взагалі радісно. За клас, за товаришів. А Марійка? Як вчиться! Професор!

Віктор зняв шерстяну шапочку і скошлатив своє буйне волосся. Але Юля вихопила її в нього з рук:

— Ну-ну, простудишся, а тоді переживай за тебе. Надінь! От так... упертий мій хлопчику!

Вона поривчасто нахилила його голову й поцілувала в теплі губи.

— Ой, Вітюсь, мені здалося, що хтось побачив!

— Нікого немає, Юлю. А зачаровані богатирі сплять. Міцно сплять...

Він схвильовано замовк, наче розгубив усі слова, які хотів сказати Юлі.

Мовчала і Юля. Обоє прислухалися до лісової тиші, ніби вона ховала в собі все невисловлене.

Несподіване різке скрекотання немов розбудило їх.

— Ой! — вихопилось у Юлі.

— Це — сорока,— засміявся Віктор.— От клята душа!

— Зараз на її крик хтось сюди прийде...

— А ти не хочеш, щоб сюди прийшли?

— Навіщо ти питаєш? Не хочу... Хочу бути з тобою, Вітю.

— Може, ти будеш сміятись,— промовив якось нерішуче Віктор,— але, знаєш, мені так шкода буває інколи того Віктора, який колись міг жити на світі і не любити тебе, не думати про тебе... Який він був нещасний, той Віктор! А ти... ніколи не відчуваєш, як я тобі щовечора бажаю «на добраніч»? Укриюся з головою, уявляю твою усмішку і тихо засміюся до тебе...

Вони мовчали, притулившись одне до одного. Грудочки пухнастого снігу падали на них з берези.

Потім Віктор прошепотів:

— Як хороше!

— Що хороше?

— Що ти є на світі... що ти — Юля... І мені стає страшно, серце боляче стискається, коли подумаю, що скоро ми розстанемося з тобою.

Юля притиснулась до Віктора.

— Не хочу!.. Вітюсь! Хороший мій... Восени я піду в університет... І ти зі мною. Як було б чудово! Як би це було... Ми б сиділи поруч на лекціях, разом готувалися б до екзаменів. Разом закінчили б університет, а тоді поїхали б працювати кудись далеко, наприклад — на Урал. Я викладала б історію, а ти... на заводі.

• Предыдущая
• 63/87
• Следующая