Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 56

• Предыдущая
• 56/87
• Следующая

Ніна Коробейник не пам’ятає такого нещасливого дня. Ще вранці настрій зіпсувався від того, що Вова Мороз прийшов у школу разом з Варею Лукашевич.

«Тепер уже ніяких сумнівів,— подумала Ніна.— Вова здружився з цією мовчальницею».

Самолюбство дівчини було глибоко вражене. Вона запевняла себе, що нічого не трапилось, їй ніякого діла немає до того, з ким дружить цей «художник». І, взагалі, ще невідомо, чи з нього вийде коли талановитий митець.

«Про що ж він може розмовляти з Варею? Що вона тямить у мистецтві?»

Але справжня неприємність чекала Ніну пізніше. В коридорі її зустріла старша піонервожата Зоя Назарівна.

— Я тебе шукаю, Ніно. Ти вже, звісно, знаєш про Сухопару?

У Ніни тьохнуло серце.

— Що сталось?

— Як?! — вигукнула Зоя Назарівна.— Ти вожата в п’ятому класі і не знаєш, що там сталось? А пам’ятаєш, я казала, що цей Сухопара, якого ти вихваляла в стінгазеті і взагалі на всіх зборах, підставить тобі ніжку? От і підставив, полюбуйся ним!

Виявилось, що сьогодні на уроці Микола Сухопара пустив паперову стрілу, і вона впала перед учителькою на класний журнал.

— Іди зараз же до класного керівника, до піонерів,— порадила Зоя Назарівна,— вживай заходів. За такі речі... знаєш?

Ніна пішла в учительську кімнату і відразу ж побачила засмучене й стурбоване обличчя Зінаїди Федорівни.

— От добре, що ви прийшли,— сказала вона Ніні.— Вже знаєте? Микола наш знову «зірвався».

Від неї Ніна довідалась про вчинок Миколи Сухопари. Зінаїда Федорівна викликала його відповідати урок з арифметики. Школяр нічого не знав, і вчителька поставила йому двійку. Заняття в класі тривали. І раптом Сухопара пустив паперову стрілу. Вона пролетіла над головами учнів і впала на стіл учительки.

— Ви розумієте, Ніно,— говорила хвилюючись учителька,— це помста за двійку.

— А ви ж? Що ви йому сказали? — спитала Ніна, почуваючи, що частина провини Сухопари лежить і на ній, вожатій.

— Я йому наказала: «Сухопара, негайно вийди з класу». Ну, і він вийшов, але так грюкнув дверима, що забряжчали шибки.

Того ж дня відбувся піонерський збір загону. Юля Жукова послала туди і Марійку.

— Послухаєш, подивишся,— сказала вона.— Ти ж член комітету, і ми мусимо знати, як працює Коробейник. Можливо, що їй треба допомогти. Здається, у неї в загоні останнім часом не все гаразд.

— Я теж це помітила,— сказала Марійка.— Була в неї на зборах, з піонерами розмовляла.

— Ну, от, піди й сьогодні.

Ніна ввійшла в клас разом з Марійкою і Зінаїдою Федорівною. По зосереджених обличчях школярів, по напруженій тиші Ніна побачила, що піонерів дуже хвилює вчинок їхнього товариша, і цей збір має бути незвичайний.

Сухопара сидів на останній парті. Спершись підборіддям на долоню, він дивився вниз, немов у нього перед очима на парті лежала книжка. Ніна хотіла зустрітися з ним поглядом, але школяр не піднімав очей. Зате погляди всіх піонерів були зараз прикуті до Ніни, і вона відчувала, як напружено чекають школярі її слова.

Зінаїда Федорівна і Марійка сіли збоку на вільній парті. Коробейник підійшла до столу. Вона заздалегідь приготувала коротку промову, якою хотіла почати збір, але зараз не могла згадати жодного речення. Пригадувати далі чи готувати нову промову було пізно, треба вже говорити.

Щоб виграти кілька секунд і тим часом зосередитись, Ніна потяглась рукою за зошитом, в якому Кочетков акуратно відмічав, що відбувалося на кожному зборі загону. Зошит лежав на іншому кінці стола, дбайливо загорнений у газету. Ніна поклала його перед собою і там, де рукою Кочеткова було виведено «Що було на зборі», прочитала заголовок «Події в Кореї».

Вона підняла голову, захоплена раптовою думкою.

— Це було зовсім недавно в Південній Кореї. Стежкою в горах ішов корейський хлопчик. Звали його Кім. Американські літаки зруйнували село, де він жив. Від бомби загинула вся його сім’я. Кім утік в гори, до партизанів.

Сірі, голубі, карі дитячі очі застигли в напруженій увазі. Ніна говорила повільно, але впевнено, вона вже бачила перед собою худого, босоногого хлопчика.

— Коли він спустився у вибалок, до нього долинув гуркіт машин і людський гамір. У долині розташувалось військо чужинців-загарбників. Хлопчик поповз між колючими кущами. Йому треба було розвідати, скільки у ворога танків і гармат. Коли він хотів уже повертатись до партизанів, його схопив ворожий патруль. Хлопчика мучили, та він не сказав ні слова. Тоді його привели на берег ріки і прив’язали до шиї важкий камінь.

Тридцятеро хлопчиків і дівчаток, затамувавши подих, слухали. Ніна зрозуміла, що маленький Кім мусить жити, жити, незважаючи ні на що. І справді, хлопчик не втопився, бо камінь у воді одв’язався, а Кім плавав як риба. Діти легко зітхнули, а Ніна продовжувала:

— Була пізня ніч, і Кім, безсилий, лежав на березі ріки. Боліло побите тіло, плюскотіли хвилі. Вгорі між хмарами сяяв місяць. «Як він високо висить у небі! — думав хлопчик.— 3 такої височини йому, напевне, видно і Москву, і весь Радянський Союз. Хоч би одну хвилину побути в школі, де вчаться радянські діти, посидіти з ними на одній парті, сказати їм, які вони щасливі, що в них немає війни, що вони ходять у школу...» Кім заснув, і йому приснився радянський школяр. Він був дуже схожий на одного хлопця...

Ніна замовкла, їй здалося, що вона зробила помилку, що зараз усі розсміються, і тоді вся її розповідь пропала...

Ні, ніхто не сміявся, всі були під враженням оповідання.

— «Як тебе звати?» — спитав Кім.— «Микола,— відповів радянський школяр.— Дивись, який червоний галстук на мені! Я піонер, я вчуся тільки на п'ятірки і четвірки, я глибоко поважаю і люблю своїх учителів, що не шкодують сил, щоб виховати з нас борців за таке чудове життя, якого ще ніколи не знали на землі люди! Я піонер, і я не дозволю собі жодним словом образити вчителя, бо це був би ганебний вчинок для юного ленінця!»

Ніна дивиться на Миколу Сухопару і раптом бачить, що він встав.

— Ти потім скажеш! —замахав руками Юша Кочетков, та Сухопара, не звертаючи на нього уваги, голосно, захлинаючись, вигукнув:

— А що коли мені... коли мені неправильно поставлено двійку!

Цей вигук ураз розірвав напружену тишу. Знявся шум, галас. Кілька школярів водночас вимагали слова. Оля Козуб встала і підняла руку. Вона не гукала, тільки благальними очима дивилась то на Юшу, то на вожату. Ніна шепнула Кочеткову:

— Дай їй слово!

— Хай Сухопара пояснить,— сказала Оля,— чому він думає, що Зінаїда Федорівна поставила двійку неправильно.

— А тому,— відразу ж почав Сухопара, — що я не зрозумів пояснення! А якщо не зрозумів, то хіба за це зразу — двійку?

І знову знявся страшенний галас. Усі говорили водночас. Даремно Кочетков стукав пеналом об стіл.

З гамору Ніна вловлювала тільки окремі вигуки:

— Чому всі зрозуміли, а Сухопара — ні?

— Він не слухав пояснення!

— Він стріли робив!

Ніна глянула скоса на Зінаїду Федорівну і Марійку. «Не вміє,— скажуть,— встановити порядок на зборі». Але з радістю бачила, що весь загін обурений вчинком Сухопари, і що цей збір справді не схожий на інші, і не схожий тим, що всі «її» піонери так одностайно засудили поведінку свого товариша. Було тільки по-справжньому боляче, що Сухопара знову «зірвався». А Ніна ж думала, що хлопець остаточно виправився і що це вона так зуміла його перевиховати.

«Невже пішло все нанівець: бесіди, розмови, читання, робота в гуртках, піонерські збори?»

Згадалось, як працював Сухопара над картою, скільки було радості, коли спалахнула на фанері перша мініатюрна лампочка. Хіба можна було тоді подумати, що цей хлопчина з захопленими очима здатний вчинити щось обурливе, гидке? Мабуть, і Зінаїда Федорівна, і вона, Ніна, ще чогось не додивилися в його характері, не зуміли виховати в ньому піонерської гордості за свій клас.

Тепер треба було знову, з самого початку, боротися за цього школяра.

• Предыдущая
• 56/87
• Следующая