Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 49

• Предыдущая
• 49/87
• Следующая

Вона поспішала. Одягла найкраще плаття, усміхнулась до себе в дзеркало: була так гарно вбрана і така доросла! В цей ранній час усе здавалось їй незвичайним, святковим. Ще вчора вона домовилась з Жуковою, що о п’ятій з чвертю вони будуть на виборчій дільниці, щоб проголосувати першими.

Хотіла вже йти, та погляд затримався на порожньому ліжку матері.

І досі до неї в клініку не пускали. Марійка передавала їй записки, мати теж відповідала записками, заспокоювала дочку, запевняла, що скоро видужає і повернеться додому. Та з деякого часу дівчина відчувала важкий сум. Тривога ятрила серце.

Марійка сіла на ліжко, тихо заплакала. Сьогодні б вона пішла з матір’ю голосувати вдвох. І як би матуся раділа, з якою б гордістю поглядала на дочку!

Перемогла себе, витерла сльози. Вже, мабуть, на неї чекають.

Вони зустрілись точно в призначений час. Юля Жукова теж прийшла по-святковому вдягнена, стримана, майже сувора.

До початку голосування лишалося ще майже сорок хвилин. Подруги ввійшли в зал і були дуже здивовані, побачивши там двох хлоп’ят. Це були Микола Сухопара і Юша Кочетков.

— А ви чому тут? — вигукнула Марійка.— От ще виборці!

— А ми тут біля карти! — показав Кочетков на стіну.— Це Сухопара робив і ще піонери з п’ятого!

Він стояв струнко, як на варті, у високих чобітках і в куцому, отороченому хутром кожушку, який не прикривав суконних штанів-галіфе.

Всі глянули на карту-макет. Сухопара натиснув кнопку, і враз спалахнула лампочка, освітивши мініатюрну споруду з написом: «Каховська ГЕС».

— Ах ви ж такі! — вихопилось у Юлі.— Молодці!

Цієї миті до залу поспішно увійшов дідусь, якого відразу ж упізнала Марійка. Він теж упізнав її і жваво привітався:

— А, товариш агітатор! Здрастуйте! Не забули, де стрічались? Ви мені ще на карті показували, де працює мій синок, Григорій Гаврилович. Тільки що ж це таке, скажіть, будь ласка? Що це таке, питаю? Я — пенсіонер, мені шістдесят п’ять ось незабаром минає. Я так поспішав, так поспішав, а ви он що!

— Що трапилося? — втрутилася Жукова.— Пробачте, мені здалося, що ви нас хочете за щось полаяти.

— Себе, себе лаю за те, що спізнився! Отак поспішав, думав, що перший проголосую. Я минулого разу був перший. А тут уже ви!

— Будь ласка, і тепер голосуйте першими, а ми вже за вами,— вирішила справу Юля.

Дідусь погодився і, задоволено щось бурмочучи, відійшов і сів у крісло. Але о шостій, коли розчинилися двері виборчої дільниці, він раптом змінив свій намір:

— Вибачте, голубоньки, мене старого! І як я не здогадався, що ви ж уперше голосуєте! А якщо вперше, то й голосуйте першими!

Марійка одержала бюлетень.

— Сюди, тут кабіни,— запросив її юнак з червоною пов’язкою на рукаві.

Марійка відгорнула важку портьєру. В кабіні на столику лежали олівці. «Що ж я маю тут зробити? Ах, так, треба згорнути вчетверо бюлетень».

Та вона не поспішала з цим. Хвилюючись, узяла олівець, для чогось легенько вколола собі гострим кінцем долоню. І раптом зрозуміла, що не може вийти звідси, доки не висловить те світле, незвичайне почуття, яке сповнює її серце.

Хутко присіла на край стільця. Написати про все: що вона голосує сьогодні вперше, що цей день для неї — свято, що вона клянеться не шкодувати для Батьківщини ні сил, ні здоров’я, і, якщо треба, то віддасть і життя за неї...

Але на бюлетені вона зробила лише короткий напис, всього кілька слів: «За щастя народу!» І потай здивувалась, що висловила в них усе, що хотіла сказати...

В сусідній кімнаті стояли урни, оповиті гарячим кумачем, навколо майоріла жива повінь квітів, схилялись із стін багряні прапори.

Глянула, а за столом, між членами виборчої комісії — директор школи Тетяна Максимівна. Сива, в окулярах, з чорним галстуком, з сяючим орденом Леніна на грудях. Вона встала і, як завжди, примружуючи очі, враз нахилилася через стіл.

— Вітаю вас, Поліщук! Запам’ятайте цей день!

Марійка зворушено потиснула простягнену руку.

В залі виборці розглядали карту будівництва нових електростанцій. Микола Сухопара — зосереджений, гордий, поблискуючи очима, натискував кнопки, і на карті спалахували кольорові вогники.

Марійка повернулась додому і, не роздягаючись, сіла в крісло. Хотілось побути самій з своїми думками, осмислити і ще раз пережити цей ранок. За вікнами вже розвиднілося, гомоніли люди, поспішаючи на виборчі дільниці. Дзвеніли трамваї.

«Ось іще один етап у моєму житті,— думала учениця.— Я стала повноправною громадянкою своєї соціалістичної держави, я беру участь у виборах до Рад. Мине ще кілька місяців, і я закінчу школу».

Потім — інститут. Студентка! Вона слухатиме лекції відомих професорів, які уславили свої імена науковими відкриттями всесвітнього значення. Ось коли великий і прекрасний світ науки розкриється перед нею в усій своїй хвилюючій глибині! Як вона буде наполегливо вчитись, як жадібно вбиратиме в себе знання, здобуті поколіннями вчених, які все життя своє віддали науці! І як, озброєна знаннями, вона теж віддасть усе своє життя Радянській Батьківщині, народові, партії, які виховують її зараз з такою любов’ю і піклуванням!

Мимохіть подумала, що коли й далі вона вчитиметься так, як зараз, напевно одержить медаль. Марійка запевняла себе, що вчиться зовсім не заради нагороди і що про це не треба й думати, хтозна ще, як складе екзамени. Але інша Марійка нишком, потай їй говорила: «Можеш не думати, будь ласка! Та все-таки чому б тобі й не помріяти про таку нагороду, особливо, коли ти заслужиш її по праву? Не забувай, що золота медаль дається кращим із кращих, нелегко її одержати. І якщо тебе нагородять нею, не буде ознака, що ти блискуче оволоділа шкільною наукою, і це можна назвати твоїм першим трудовим подвигом!»

Поволі тривога огорнула серце. Чи зможе вона й надалі так учитися, чи й надалі будуть у неї «особливі» п’ятірки?

Швидко переодяглася в домашній квітчастий халатик. Пошила його мати, і це, здається, було ще так недавно. При матері все було зовсім інакше. Тільки тепер Марійка по-справжньому оцінила, скільки домашніх турбот випадало її матері. Зараз на ученицю звалилося безліч дрібних, але потрібних справ і обов’язків. Правда, вона допомагала матері й раніше, та тепер усе доводилось робити самій. Треба було думати про їжу, шити, прибирати в квартирі. Обід приносила з їдальні сусідка, але сніданок і вечерю Марійка готувала сама. Білизну відносила до пральні, та на це доводилось теж витрачати час. Про все треба було пам’ятати: своєчасно сплатити за електрику, за газ, радіо і квартиру, своєчасно викупити в книготорзі черговий том Великої Радянської Енциклопедії, не спізнитися в клініку до матері.

Тепер на готування уроків залишалося значно менше часу, ніж раніше. Та пусте — можна недоспати трохи, а уроки вивчити будь-що! Тільки ж надходило часом те, що Марійка звала втомою. Але це була не втома, а незрозуміла байдужість. От посидіти б над уроками ще зайву годину, так ні ж, майне думка: для чого? Складу на трійку, може, й на четвірку. І так буде добре. І якщо мати не повернеться, хіба не однаково, як учитись? І як взагалі тоді жити?

Дуже важко було примусити себе в таку хвилину не встати з-за столу, не відсунути розгорнутого підручника. Тоді учениця питала себе: «А якщо мама справді скоро видужає? Якими успіхами в навчанні порадує її дочка? Хіба має Марійка право отак відступати перед горем?»

Ні, в неї вистачить сили волі не здавати завойованих позицій. Як і раніше, були цікавими і змістовними її відповіді на уроках. Як і завжди, Марійка приходила в школу підтягнутою, акуратною, з незмінною зачіскою, схожою на корону. Тільки найближчі подруги могли помітити в однокласниці зміну. Юля Жукова зазирнула якось у вічі Марійці і побачила в них щось таке, від чого боляче стиснулось серце. У вологих карих очах дівчини світився незвичайний сум. Ні, він зовсім не світився, а просто застиг у зіницях, як дві холодні олов’яні кульки.

Марійка вже знала, як називалась хвороба матері. Але ця назва нічого не говорила дівчині, крім того, що мати тяжко страждає.

• Предыдущая
• 49/87
• Следующая