Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 41

• Предыдущая
• 41/87
• Следующая

Зоя ображено стиснула губи:

— Я на виставках бувала і піонерські газети читаю. Але там пишуть про кращих із кращих, а на виставки дають справді талановиті роботи. А що зробив Сухопара? Карту, підвів до неї електричний шнур. Тут великого таланту і творчості не треба. Ти розхвалюєш сьогодні його в стінгазеті, на всіх зборах, а завтра він тобі ногу підставить! Треба було б зняти школярські прізвища з карти, та я не хочу ставити тебе в... одним словом, підривати твій авторитет.

Обвинувачення старшої вожатої спочатку здалося Ніні несерйозним, навіть безглуздим. Але потім, коли вона подумала над ним, з’явився сумнів — не таке вже воно було безпідставне.

Зоя Назарівна закінчила минулої весни десятирічку, але якісь обставини перешкодили їй вступити того ж року в інститут. Райком комсомолу послав її в школу працювати старшою вожатою. Водночас вона готувалась до вступу в університет. Зоя була найкраща шахістка в школі, а за фігурне катання на коньках не раз одержувала премії.

Про свою розмову з Зоєю Ніна вирішила розповісти Юрію Юрійовичу. Хоч Зоя ще в школі кілька років працювала вожатою, мала досвід, але в Ніни не було певності, що кожне її зауваження треба приймати на віру.

— На віру можеш не приймати,— сказала Юля Жукова,— справа твоя, та в даному разі вона каже діло. Не треба і в Юрія Юрійовича забирати час на дрібниці.

— Хороша дрібниця! — скрикнула Ніна.— Для мене це важливе, принципове питання! Я, знаєш, уже скільки книжок учора переглянула, думала — знайду відповідь...

— Твій Сухопара справді уявить, що зробив якусь видатну, майже героїчну справу. Скоро вимагатиме, щоб про кожну п’ятірку, яку він одержить, зачитували йому подяку.

Ніна спалахнула, очі блиснули:

— Сухопара також і твій, а по-друге — він ніколи нічого не вимагає!

— Він у тебе скоро додумається до цього.

Цього вже Ніна не витримала.

Вона впритул підійшла до Юлі:

— Слухай... Сьогодні ж хай комітет зніме мене... Чуєш, хай зніме, як комсомолку, що не справилася з обов’язками вожатої...

Юля зрозуміла, що сказала своїй подрузі зайві і, мабуть, несправедливі слова.

— Ніночко, не треба так! Не гарячкуй, рідна... Я ж хотіла тільки застерегти тебе.

— Так не застерігають! Ти говорила в такій категоричній формі, що... Як хочеш! Я не справилася з своїми обов’язками, я...

— Гарячка, пожежа, не гори! Якщо ти наполягаєш, сьогодні ж знімемо. Іди до своїх піонерів, прощайся. Прощайте, мовляв, дорогі, я вас дуже люблю — так, що тікаю від вас із-за дрібниці... тобто, пробачте, із-за важливого принципового питання!

Ніна мовчала, надувши губи.

— Іди ж, прощайся,— зітхнула Юля.

— Юлько,— враз усміхнулась Ніна,— хіба ж з тобою можна розмовляти!

— Мир?

— Мир! А все ж таки спитаю в Юрія Юрійовича!

І вже не могла дочекатись години, коли можна буде поговорити з ним. Було страшенно цікаво, що ж він скаже. Про розмову з Зоєю, про свої сумніви розповідала йому з таким хвилюванням і запалом, що вчитель тільки усміхався.

— Не треба так палахкотіти, Ніно. Як смолоскип, слово честі. Витримка, витримка!

— Юрію Юрійовичу, хто з нас правий? Невже я справді граю на поганих інстинктах, культивую честолюбність? Скажу вам чистісіньку правду; я помітила, що Сухопара дійсно любить славу, любить, щоб про нього говорили...

— Аякже,— підхопив Юрій Юрійович,— щоб говорили, що він — герой, що він ось який — і хоробрий, і вояка, і тигра б зустрів — ніщо йому! І щоб усі в п’ятому класі знали, що ніхто його не поборе і не покладе на обидві лопатки! Так?

— Так! — засміялась Ніна.— Ви знаєте його краще за мене!

— От саме в таких, як Сухопара,— продовжував учитель,— і треба переключати їхнє «геройство» в інше річище. Ти зробив цікаву електрифіковану карту? Прекрасно! Ось у чому твої славні діла! У карті, яка стоїть в агітпункті, на яку дивляться тисячі людей! У карті, а не в тому, що ніхто тебе не поборе! Ось за що ми тебе хвалимо в стінгазеті, ставимо твоє прізвище на карті! Ось у чому твоя сила! Рости і пам’ятай про це!

— Отже, Зоя Назарівна... помилилась?

— Так. Щодо Сухопари. Все, що вона вам говорила, має, можливо, рацію по відношенню до когось іншого, але не до Сухопари. Для нього карта — це велика його справа, перший крок до його громадської, трудової діяльності. Треба це відзначити, як маленьке свято, як досягнення. Ви правильно зробили.

І зовсім заспокоїлась Ніна, коли Зінаїда Федорівна потиснула їй руку і сказала:

— Ви дуже добре почали. Спасибі, що допомагаєте мені вирощувати мої квіти. Правду сказати, я переживала, щоб чогось не підстроїв вам Сухопара. То ж така була квіточка! Будячок! А зараз на нього майже не скаржаться. Впертий тільки дуже, з ним ще роботи й роботи!

Зінаїда Федорівна часто бувала на піонерських зборах, допомагала Ніні порадами. Вдвох вони довго міркували, як краще влаштувати вечір фокусів, що стояв у плані роботи піонерського загону. Думка цікава, та важливо було добрати фокуси не тільки розважальні, але й корисні.

Вчителька наполягала, щоб більшість фокусів було зв’язано з хімією, яку п’ятикласникам доведеться вивчати в наступних класах. Але виявилося, що один тільки Сухопара хоче показати десять фокусів, і всі вони — карточні.

Зінаїда Федорівна, яка терпіти не могла карт, запротестувала:

— Ну, Ніно, цього ніяк не можна допустити! Не секрет, що в нас є піонери, які грають в «очко». А ми що зробимо? Будемо прилюдно демонструвати карти на піонерському зборі? Ні в якому разі!

— А що ж ми скажемо Сухопарі? Він аж горить, щоб завоювати першість. Бачте, він думає, що його фокуси ніхто не розгадає.

Зінаїда Федорівна засміялась, засяяла, немов упав на неї промінь сонячного світла.

— Чудово! Ми йому просто скажемо, що карточні фокуси нікого не зацікавлять після того, що в нас буде — і «чудесні склянки», і «Везувій на тарілці»... І це буде свята правда.

На превеликий подив Ніни, Сухопара без суперечок погодився не показувати своїх карточних фокусів. Він тільки спитав у Ніни:

— А справді з «Везувію» йтиме дим?

Вечір сподобався всім піонерам. З глиняного «Везувію на тарілці» не тільки курів дим, а й палахкотів вогонь, і Олю Козуб, яка показувала цей фокус, нагородили дружними оплесками.

Розчервоніла Оля, щохвилини рухом голови відкидаючи назад дві косички, які чомусь їй заважали, заявила:

— Що — Везувій! Це так собі. А хто зараз відгадає оцей фокус?

Вона поклала перед собою на столі капелюх і поставила кухлик. Потім дала оглянути присутнім звичайне куряче яйце. Всі ствердили, що воно справжнє, без будь-якого обману.

— А ви? — простягла яєчко вчительці.

На верхній губі в Олі блищали бісерні краплини, і Зінаїда Федорівна зрозуміла, як дівчина хвилюється й переживає за свій фокус.

— Хоч зараз на сковорідку! — голосно сказала вчителька, але Оля навіть не усміхнулась, бо наближався найважливіший момент.

— Я кладу яйце в кухоль,— сказала Оля, і всі побачили — вона справді поклала його туди. Піднявши над головою капелюх, показала, що він порожній.

— А зараз яйце само-самісіньке перейде з кухля до капелюха!

Оля накрила кухлик хусткою, промовила «раз, два, три!», і, коли скинула хустку, яйця в кухлику вже не було — воно опинилося в капелюсі.

Спочатку серед присутніх залягла тиша — в ній був і подив, і німе захоплення. І враз знову, як постріл, залунали оплески.

— Ой які діти! Які ще вони діти! — з ніжністю шепнула Ніна на вухо Зінаїді Федорівні і зніяковіла — хіба сама давно була такою?

Потім Петя Малюжанець показав перевернуту догори дном склянку, з якої не може вилитись вода, проте більшість знали, в чому річ, і гукнули:

— Повітря тисне на папірець! Повітря!

А наперед уже вийшов Юша Кочетков, поставив на стіл графин з прозорою водою й дві порожні склянки.

— Не думайте, що це вода,— заявив він.— Скажу вам по секрету, що насправді це червоне вино!

— З водопроводу! — гукнув Сухопара.

• Предыдущая
• 41/87
• Следующая