Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 25

• Предыдущая
• 25/87
• Следующая

Тулячи хусточку до очей, Ліда слухала, що говорила Юля Жукова:

— Ми не знаємо, чого ти плачеш, Лідо. Сльози бувають різні. Ми хочемо вірити, що це хороші сльози, які змивають накип з серця. Невже ти не помічала досі, що тебе не люблять у класі? Ти замислювалась над цим? Це ж страшно, коли тебе не люблять, коли ти самотня! Ти хочеш стати інженером, будувати машини. Але скажи, який же з тебе буде інженер, коли ти однобока, в тебе курячий кругозір — від паркана до паркана! Радянський інженер — це людина з дуже широким горизонтом, він повинен знати не тільки те, що «проходить» у школі чи в інституті...

Стався той вибух, який передбачав Юрій Юрійович. Класний керівник не шкодував, що збори набрали такого бурхливого характеру і що давно назріла серйозна розмова з Шепель стала такою гострою. Він був переконаний, що в цьому випадку саме так і треба розмовляти. Але водночас потрібно було сказати учениці ще якесь слово, яке б підтримало її, дало їй самій надію на те, що вона, коли хоче, може стати іншою. Юрій Юрійович вирішив що обов’язково ще поговорить з Лідою сьогодні ж після зборів.

Коли нарешті дали слово Шепель, вона вже не плакала. Вона підійшла до столу вся зібрана, зосереджена, як людина, що вирішила щось важливе.

— Я назавжди запам’ятаю цей день,— тихо сказала вона,— запам’ятаю все, що ви тут говорили мені. Для мене дуже важливо, що я повірила у вашу щирість. Спасибі за жорстокі, але справедливі слова. Я не скажу зараз, що враз змінюся і стану іншою. Це була б неправда.

Вона скинула окуляри, пошукала хустинку, не знайшла, знову наділа окуляри і закінчила:

— Так, неправда, бо мені багато ще треба передумати... І не можна враз, змінитись. Але я хочу... хочу, щоб у мене були щирі подруги, щоб...

Не доказавши, Ліда нахилила голову й пішла на своє місце.

— Все ясно,— сказала Юля.— Мені здається, що тобі неодмінно треба включитися в нашу комсомольську роботу. Ми ще поговоримо з тобою про це.

Варя Лукашевич слухала спочатку неуважно. Вона ніколи не бувала на комсомольських зборах, почувала себе ніяково і вже почала докоряти собі: «Ну чого я прийшла сюди?» Але непомітно її зацікавило те, що говорили однокласники. Потроху й саму її стали хвилювати їхні палкі виступи. Вона дивилась на Шепель і думала: «Як справді можна жити отакою? Так, гляди, й засохнеш, як сухар». А коли Ліда заплакала, у Варі теж підступили сльози, і вона ледве втрималась, щоб не заплакати разом з нею.

Потім вона стала думати, навіщо її покликала сюди Юля. Чим вона може допомогти?

До Юлі Варя почувала тепер і повагу, і велику симпатію. Вона повірила, що Жукова палко й щиро бажає їй добра.

— Друге питання,— оголосила Жукова,— організація вечора «Комсомол і пісня». Цей вечір ми хочемо влаштувати після передвиборних зборів. Багато хто з нас голосуватиме вперше в своєму житті. Ну, культмасовий сектор,— усміхаючись кивнула вона Марійці,— доповідай.

— Як ми уявляємо цей вечір? — виступила Марійка.— Ми проспіваємо пісні, які на грізних етапах свого життя співав комсомол. От вам громадянська війна — ну, тут і про кінноту Будьонного, й інші пісні. Далі — п’ятирічки, потім — Велика Вітчизняна війна. В кожний період комсомольці співали свої пісні.

Лукашевич раптом побачила, що Юля, усміхаючись, киває їй головою: слухай, мовляв, слухай, це тебе стосується. І коли Марійка закінчила, Жукова запропонувала:

— Доручити організувати і провести такий вечір Марії Поліщук, Віктору Перегуді і Варі Лукашевич.

Варя спалахнула, хотіла сказати, що вона цього не зуміє, та, зустрівшись з усміхненими очима Юлі, нічого не сказала.

Після зборів до неї підійшов Віктор.

— 3 чого ж ми почнемо, Варю? Ось що. Давай спочатку складемо список пісень.

— Та я й не знаю, що співали комсомольці.

— А ми в старших спитаємо та порадимося з керівником хорового гуртка. Ти, Варю, обов’язково вступай у наш хор, будеш на вечорі виконувати соло. Юля всім розказала, як ти співаєш, тепер кожному хочеться послухати тебе. Може, підеш учитися в консерваторію, відомою співачкою станеш.

— Ну, вже й консерваторія... Туди таланти йдуть.

— Шкода, не чув, як ти співаєш. Я б тобі сказав... Я, Варю, дуже вмію таланти відкривати. На олімпіаді, наприклад, так у мене без помилки: це — справжній талант, це — гола техніка. Ось у нас у школі я лише глянув на малюнки Вови Мороза і перший йому сказав: у тебе, брат, талантище! Тільки талант — знаєш, така річ, як коштовний камінець: обробки вимагає.

Варю чомусь дуже стривожила ця розмова. Було в неї таке на серці, наче щось мало змінитись в її житті. І серце чекало цієї зміни, і боялось її...

З іншим почуттям вийшла з школи того вечора Ліда Шепель. Їй було і болісно, і соромно, немов стали відомі всім найтаємніші думки, з якими вона довго ховалась. І водночас з’явилась якась надзвичайна легкість, наче після довгожданої розмови, що, нарешті, відбулася. Хотілось лишитися на самоті й розібратись у тому, що сталось. А сталося щось дуже важливе, немов пощастило скинути з плечей великий тягар.

Надворі йшов сніг — вологий, лапатий, засипав тротуари, кіоски, заліплював вітрини. Він немов приглушував усі звуки — і сміх молоді, і автомобільні сирени, і скрегіт трамвайного гальма.

Шепель ішла повільно, їй здавалося, що сніг, падаючи, ледве чутно шелестить над вухом. По якійсь невловимій асоціації вона несподівано побачила себе восьмирічною дівчинкою. В скверах розпустилися дерева, на лавочках сидять няньки з дітьми. Мати дозволила їй вперше після зими вийти надвір без набридлого важкого пальта. Хіба можна з чим порівняти цю радість?

Почуваючи себе метеликом, маленька Ліда бігала сквером, затиснувши в кулаці срібні монетки — на цукерки. І раптом перед нею, немов з-під землі, виріс хлопчина в дірявому піджачку і в картузі з п’ятикутною зіркою. Він тримав у долонях голопузе, жовтороте галченя.

Обмін цінностями відбувся без зайвого зволікання. Ліда віддала хлопчикові всі монетки, а чудове галченя перейшло в її руки.

Не тямлячи себе з радощів, дівчинка прибігла додому, влаштувала пуцьверінка в порожній коробці, вкрила його ганчіркою. Пташеня було страшенно втішне — в рідкому пуху, тепле й живе, і на кожний шерхіт роззявляло великого дзьоба.

До вечора втішалась ним Ліда, а ввечері прийшов батько, побачив пуцьверінка й розсердився.

— Нащо воно? Яка з нього користь? Ану, викинь зараз же цю гидоту!

Він схопив галченя двома пальцями і викинув його у відчинену кватирку.

Обливаючись слізьми, Ліда знайшла його за вікном. Воно було ще тепле, але вже не дихало. Дівчинка стояла навколішках, на долоні в неї лежало мертве пташеня. Незабаром з нього зникло останнє тепло, воно скоцюрбилось, посиніло; Ліда з огидою кинула його, витерла об фартушок руки і пожалкувала за срібними монетками. «І справді, ніякої користі з нього!» — подумала вона про пуцьверінка.

І тепер, при згадці про цей випадок, Шепель стало шкода тієї маленької дівчинки. Як дивно, що її ніколи вже не буде! Замість дівчинки йде вона, Ліда Шепель, учениця десятого класу, йде мимо довгого скверу, такого схожого на той сквер, де колись вона зустріла хлопчину з галченям, і сніг падає, падає, падає на розлогі липи...

Хтось наздогнав Ліду, вона почула поряд кроки.

— Ви, Юрію Юрійовичу?

— Який тихий, хороший снігопад! — сказав учитель.

Він помовчав, прокашлявся й промовив:

— Мені, Лідо, сподобалось, як ви сьогодні сказали. Признаюсь, навіть не чекав від вас таких щирих і мужніх слів. Я вірю, що це не тільки слова. Правда ж? Ну, от. Я не помилився у вас.

Вчитель пройшов з нею до рогу вулиці й зупинився.

— Пробачте, мені ліворуч. Дайте вашу руку. До побачення, Лідо! Бажаю вам успіхів.

Він пішов, а Шепель стояла, мов скам’яніла. Її приголомшило, що Юрій Юрійович потиснув їй руку після всього, що говорилось на зборах. Отже, йому не було противно заговорити з нею, йому навіть сподобався її виступ. І це після всього, після всього, коли її так нещадно критикували, коли всім стало ясно, яка вона є, як її ніхто не любить у класі... Ніхто не любить!..

• Предыдущая
• 25/87
• Следующая