Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/40
• Следующая

Набравшись “оптимізму” в предків міста, я поплентався додому.

Наївний нащадок....

23

Наповнити можна тільки те, що порожнє...

Я вкотре перещупав усі свої кишені з надією, що все-таки ключ загубився десь в нетрях мого одягу, однак... Ключа не бу-ло!

Виглянула сусідка.

Ви все знаєте, - звернувся я до неї, - приходив хтось?

Так, - радо відповіла вона. – Після того, як ви поволокли того пана, що співав, ще два рази: пані Надя... і ще хтось, день перед нею... дуже швидко... я не встигла побачити... думала ви...

Не я, - відповів я.

А ви що, теж не можете відімкнути дверей?

Не маю чим, - буркнув я, уважно розглядаючи серцевину замка.

Вам чимось допомогти? – не вгавала добродійка.

Ні, дякую. Можете йти. Відпочивати.

Сусідка пішла. Демонстративно. Але тільки за свої двері. Її пильне око, яке пильне, чомусь, тоді, коли не треба, уважно слідкувало за кожним моїм рухом.

Однозначно – замок був зіпсований. І то, швидше за все, найпримітивнішим способом: у серцевину запхали сірника. Тому й Надія Іванівна не змогла відчинити дверей, перед тим, напевно, вгативши ключем сірника ще глибше в замок.

Страшний здогад закрадався в мою голову. Я зі всієї сили декілька разів гепнув плечима – і двері трохи подалися. Вибігла ця ж сусідка-прикордонниця.

- Що, навіть відпочити не дадуть?! – верещала вона. – Демократія!

Я її культурно послав, пообіцявши ще допомогти щезнути, якщо вона дечого не зрозуміє. Ще удар ногою – і проблема замкнених дверей зникла. І сусідка.

Прийшов шок...

Такого погрому я навіть не бачив у фільмах про найграндіозніші пограбування. І грошей, які я зберігав у одній зі шухляд, звичайно, не було. І найдорожчого коньяку Назарка теж. Роками, нервами і потом складане все зникло за одну мить: квартира, автомобіль, дурні зусилля “заради...”, мрії – все! Не всти-г...

Я товк свою безталанну голову об безневинну стіну і проклинав свою гордість та кишенькове прагнення досягти закабаленої незалежності.

Ключа я, швидше за все, по п’яній загубив, і хтось добре поінформований вміло ним скористався. Або професійно його в мене вилучили... Так чи інакше – повний гаплик, кажучи дуже-дуже м’яко.

Маєш тобі альфу і омегу. І що? А вся суть у тому, що суті нема. Є гірка правда. Корисна правда. Я прагнув знайти в голові куточок, який не думає. Я шукав у душі вогника, який не блимає. Тіні маяли навколо мене і говорили людськими голосами – мови тої я не розумів. Я розсував руками стіни колючої байдужості і ховався у себе. Тут було зручно і затишно, і ніхто не бачив.

Тиша стояла навколішки з розпростертими руками і молила бурі.

Був день як день: ніхто його не помічав. Тільки зайшла всюдисуща сусідка і з ввічливості сказала, що виглядаю жахливо.

Підкрався вечір. Він приніс примружені зорі і підсолив тільки відкриту рану. Кров скапувала вгору. Бо хотіла, щоб побачив її Бог. Однак Він спав. Був вечір як вечір: ніхто Його не помічав. І Бог втомився.

А мене втома не брала... Мозок акуратно записував те, що приходило в голову...

“Все, що мені вдалося зробити, мені вдалося”, - казав Едик. Це стосувалося й мене. Я на відмінно закінчив університет Краху, але не знав куди поткнутися зі своїм вистражданим, червоним від крові дипломом.

Мене болить голова – я давно не ходив на ногах. Ще дитиною. І не збагнув, коли прокинувся. І тоді я забув, як жити, і став боятися. Світ відчинив двері і забрав усе... Мемуари споминів можуть хіба що приснитися. І я сплю з по-божевільному широко розплющеними очима і нічого не пам’ятаю, хіба те, що я уже всі, а ВСІ – багато недоброго, бо недобре є у всіх. І я не маю права на осуд, бо такий самий. Я хочу вирватися і не можу, бо мене тримають. І стиснувши зуби, тримаю я, коли вирватися хоче хтось. Я – ніщо, бо я – всі. Гірчуща правда.

А мій малий навчив мене любити квіти. Він бігав навколо до того часу нічого не значущих для мене травинок і вигукував: “ Та-а!.., диви!.. Та!...” - і я дивився. Я бачив в отих буднях природи диво захоплення мого синочка і переживав разом з ним щастя бачити квітку в час її цвітіння та ловити момент її величі. Діти – справжні мудреці: вони знають, що подобається Богові. І діти – щасливі. Справжні діти, а не ті, що акселеративно дорослішають на догоду заземленим в кам’яні псевдогордощі духовно безхребетним батькам.

Я марив...

Сусіди, знайомі, друзі, друзі знайомих, знайомі сусідів і всі, кому не ліньки щиро поспівчувати або щиро потішитися збігалися до мене як на пряника. Дні відчинених дверей, називається. Щось говорили, радили, приносили – я їх не чув і не бачив. Моя ціль була – точка на стелі, що нагадувала павука. Павук часто оживав, і я придумував йому життя.

Якийсь добродій приволік лікаря. Той мене перещупав, перестукав молоточком, залишив якогось папірця і підкинув мені ідею.

Я взяв цвяхи, молотка і загатив зсередини вхідні двері. Цілий тиждень нікуди не виходив, майже не їв і нікого не бачив. Думав... Багато про Бога... Бо припекло...

Шок помаленьку минав – час бездоганно виконував покладені на нього аксіомами життя обов’язки…

Я вирішив шукати роботу і мандрувати світом білим, як Господь дасть...

Календар показував неділю. Під парад сусідських голів у дверях я вийшов гуляти.

24

Приспана проблема може стати бідою...

День пройшов, побавився людськими долями, позбирав обов’язкову данину – двадцять чотири пунктуальних години прожитих миттєвих успіхів та невдач та миттєвого чогось між ними, скинув на плечі людям поліетиленовий мішок свіженьких проблем і, усміхнений, пішов впевнено помирати. Йому легко, він знає, що завтра народиться знову, почне все спочатку з рожевими щічками світанку. А я?..

Падав пір’їною теплий вечір, заводив піджмурки з втомленими людьми, втоплені в суєтах люди його не помічали. Хіба що діти, але їх легко було знайти. А тому не цікаво шукати. І гратися... І святкувати “стук-стук...”...

Вечір – це і є день, тільки старий та дитячий. І дуже побожний. Стоїть ж бо на порозі дива – зачаття наступного життя, серце якого за бажанням Божим починає битися опівночі... Коли темно... Щоб ніхто не здогадався, що ніч – це також є день...

Чому?

Отак йдучи додому, думалось мені настирливо про “чому”. Насправді я хотів тільки: поїсти, лягти і забутись у сні. Нехай всі ці мішки з лихами, померлими нервовими хробачками випаруються, щезнуть зі світу білого, і не так з плечей, як з-під очей. Спати! Тільки день, який прийде, може щось обіцяти. На нього вся надія, бо його нема.

Я сьогодні свідомо блукав Львовом. Треба було втомити тіло і додати маленький ліхтарик світла душі. Я ходив магічними львівськими вулицями, розмовляв з будинками мовою їх творців, слухав сповіді грішних пражителів, які позалишали тут часточки своїх душ, а хто і всю душу, я навіть чув їх вічний голос привиду, ручкався з найсміливішими домовиками, сміявся з перехожих, які, гепнувшись зі мною лоб в лоб, крутили довго пальцем біля скроні, а потім, скорені цікавістю, самі задирали голови вгору, щоб подивитись, що я там такого набачив на зоряній карті дахів, піддашь та балконів, і гепались чоло в чоло з кимсь іншим, хто, в свою чергу, теж бавився пальцем біля скроні... Я довго розглядав кожного лева, влазив у його скам’янілу шкуру, приміряв його королівську силу, хоч в деякій невпевненій шкурі й почував себе зайцем. Усе залежить від душі лева або від того, хто в нього цю душу вклав. Я ще бачив маленького Лева Галицького, народження якого породило Львів, той ширяв на крилах Високого Замку й підморгував мені, і я почував себе Богом. Я... я... і я... І я не питав у ці магічні хвилини “чому”? Бо боявся потрапити на хвилю, яка виводить на безжалісний монітор сьогодення.

• Предыдущая
• 19/40
• Следующая