Лазарит - Вилар Симона - Страница 134

• Предыдущая
• 134/146
• Следующая

Він із легеньким дзвоном витягнув із піхов меч – довгий, атласно-сірий, з вузьким і глибоким долом,[156] – путня зброя, щоб, хай хоч там хто він є, забити цього негідника.

Лазарит відступив, опустивши руку в кольчужній рукавиці на руків’я свого меча.

– На вас не бойовий обладунок, – із легким сумом промовив він. – Це буде несправедлива сутичка.

Справді. Вирушаючи на воєнну раду, Вільям не вбрав обладунку, бо це було б незручно за такої спеки. Але завдяки виробленій протягом життя в Палестині звичці він і сьогодні вдягнув під туніку стібану шкіряну куртку, його руки від кисті до ліктя закривали сталеві ручники, а на плечах лежала кольчужна пелерина, каптур якої було відкинуто на спину.

Маршал, не поспішаючи, витягнув з-за паска рукавиці, надів їх і відступив до стіни за одним зі щитів. Повернувшись спиною до ворога, він напружився, готовий умить розвернутися, але той і не збирався завдавати удару в спину. Благородний? Зневажає? Здивований? Не встиг відреагувати? Де Шампер дізнається про це, коли дійде до поєдинку. Але ця людина не має втекти від нього.

Затулившись щитом, маршал атакував першим, та лазарит легко відбив його стрімкі й рвучкі удари. Він повторив атаку – нічого не змінилося. Клинки схрещувалися, ляскаючи і висікаючи іскри.

Тепер уже жоден супротивник не рвався вперед – вони кружляли, час від часу роблячи випади чи завдаючи ударів, намацуючи слабкі місця в обороні суперника. Проте кожен із них розумів: затягувати поєдинок не варто. Першим не витримав де Шампер: він збагнув, що лазарит не наважиться вбити маршала ордену в стінах Темплу, натомість у нього була єдина мета – знищити підлотника. Спіймавши момент, він завдав несподіваного й нищівного засічного удару. Меч із пронизливим свистом розсік повітря, але суперник устиг ухилитися, відскочивши вбік, тож тамплієр змушений був розвернутися відразу за ним. Мартін відбив атаку діагональним ударом знизу, що від нього Вільям ухилився завдяки щиту.

Морений дуб, обшитий воловою шкурою, витримав, однак лише тепер маршал повністю оцінив могутність супротивника. Той був вищий за нього і стрункіший, майже тендітний, проте його кольчуга приховувала сталеві м’язи. До того ж лазарит значно молодший за де Шампера, прудкіший і рухливіший. Відступаючи і виважено обороняючись, він примушував маршала атакувати ще й ще, розраховуючи, що той утомиться першим і припуститься фатальної помилки. Але ж ні! Тамплієр уже знав, як змусити противника перейти в наступ: крок за кроком він відтискав його в кут галереї, де стіни й колони не дозволять ворогові так спритно маневрувати.

Розрахунок був точний: затиснутий лазарит змушений атакувати, щоб вирватися з пастки. Він рухався неймовірно, просто фантастично швидко – швидше за будь-якого воїна, з яким колись доводилося битися маршалові. Його меч завдавав десятки миттєвих горизонтальних і вертикальних ударів, спрямовуючи більшість із них у незахищену голову тамплієра, оскільки свій корпус той майстерно прикривав щитом.

Де Шампер ледве встигав відбивати цей смертоносний шквал, використовуючи то частину свого меча, то край щита, то умбон,[157] розташований просто в центрі хреста, зображеного на щитах храмників. Упівока він відзначив, що в прогоні дверей з’явилися кілька орденських сержантів, проте, повагавшись, вони безгучно забралися. У замку войовничого ордену такі герці – звична річ, і нічого дивного в тому, що маршал вирішив випробувати новачка-лазарита.

Вільям не гукнув їм, не наказав схопити чужака. І не через гординю, навіть не через бажання особисто помститися за наругу над сестрою. У ці хвилини він щиро насолоджувався сутичкою з чудовим суперником і водночас був абсолютно впевнений, що він нікуди від нього не подінеться. Він у його руках. Незалежно від наслідків поєдинку тікати йому просто нікуди – адже вони в Темплі!

У лазарита була чудова кольчуга – хорошого панцирного плетіння, гнучка, але дуже міцна. Де Шампер уже двічі його зачепив, та вона витримала, хоча супротивник, якби мав шанс вижити, не уникнув би синців. Але в нього не було такого шансу.

Маршал уже зрозумів, що той, хто зараз протистояв йому, здобував вишкіл не в звичайному бою на мечах, як усі хрестоносці: він частіше бив ріжучи, а не рубаючи. Це властиво для тих, хто спершу опанував шаблю, а вже потім узяв до рук прямий клинок. А що як перед ним і справді сарацин? Наступної миті, коли їхні клинки схрестилися й обличчя супротивників опинилися поруч – одне розпашіле, з прилиплими до скронь вологими пасмами, а інше – сховане за сталевою личиною, з-під якої у світлі смолоскипів напружено блищали блакитні очі, він умить позбувся цієї думки. Його ворог не араб і не тюрк. Зрадник на службі в невірних! Такі не заслуговують нічого, крім смерті!

Проте під натиском лазарита Вільямові довелося відступити. Він задкував, перетинаючи простору залу по діагоналі, а лазарит завдавав удар за ударом, то націлюючись маршалові в голову, то заходячи зліва, намагаючись дістатися до неприкритої щитом частини тіла. Під час одного з разючих випадів, коли ворог опинився зовсім поруч, де Шампер зробив невловний рух, і закутий у сталь край важкого щита, прослизнувши під нижнім краєм топхельма, із силою врізався супротивникові в горло.

Голова лазарита відкинулася, він відсахнувся, і цього вистачило, щоб маршал устиг завдати колотий удар у плече. З-під шолому долинув глухий скрик, але кольчуга й цього разу витримала. Незнайомець умить перехопив меч у ліву руку, – для де Шампера це була несподіванка. Він спробував затулитися щитом від лункого горизонтального удару, але було запізно – сталь зблиснула біля самісіньких його очей. Урятувало маршала тільки те, що він рвучко відсмикнув голову, а наступної миті з-під волосся на брову, а потім і в очницю заструмувала кров.

Його супротивник однаково добре володів обома руками, але тепер, коли лазарит тримав меч у лівиці, де Шампер здобув перевагу в обороні. Тому він негайно взявся атакувати, завдаючи безліч ударів – засічних, вертикальних і знизу. Клинки висікали жмутки іскор. Маршал поспішав – кров, збігаючи з чола, засліплювала; не було ні часу, ні можливості протерти очі, і його меч миготів дедалі швидше.

Де Шампер і сам не помітив, як йому якимось дивом вдалось обеззброїти лазарита. Це сталося, коли він уже й не намагався цього зробити. Клинки схрестилися, вістря його меча ковзнуло за гарду меча супротивника, він мимоволі зробив короткий обертальний рух – і лазаритів меч із ляскотом упав не менше, ніж за десять кроків від них. Маршал, відсапуючись, упритул дивився на обеззброєного ворога.

– От і все, лазарите!.. Чи хто ти там насправді…

Але це ще був зовсім не кінець. До Мартінової правиці повернулася чутливість, і наступної ж миті він невловним рухом вихопив ззаду з-за паска батіг. Плетений сиром’ятний пасок розгорнувся кільцями, наче сонна змія.

Вільям де Шампер усміхнувся. Примарна надія. На що здатен батіг проти загостреного, мов бритва, клинка?

Аж тут плетений пасок блискавично, із шурхотом розсік повітря, і пекельний біль у руці, якою де Шампер стискав меча, примусив тамплієра зойкнути. Ушитий на кінці свинець навіть через рукавицю розсік плоть, розтрощив дрібні кістки, і меч де Шампера упав на кам’яні плити.

«Він переміг», – вражено зрозумів тамплієр. Але маршал не міг дозволити цьому спритному розвідувачеві втекти.

Як необачно! Слід було відразу гукнути вартових!

Де Шампер уже збирався був це зробити, однак незнайомець захопив його батогом під коліна і смикнув до себе з такою силою, що храмовник повалився навзнак. Його потилиця вдарилася об кам’яну підлогу, а в лице врізався окований край щита. На якусь мить він знепритомнів, але вже наступної несамовито закричав:

– Варто, сюди! До мене!

Завдяки нелюдському зусиллю йому вдалося відірвати своє тіло від підлоги й стати навколішки. Лазарит тінню пронісся повз нього, його постать мелькнула на тлі тьмяних вогнів у лампах і зникла. «Нічого, – подумав Вільям. – Йому, однак, нікуди тікати».

• Предыдущая
• 134/146
• Следующая