Лазарит - Вилар Симона - Страница 128

• Предыдущая
• 128/146
• Следующая

І в її серці досі таївся відгомін тієї дивної та прекрасної любові до людини, думаючи про яку, Джоанна відчувала жах та гнів… До людини, з якою вона пізнала неземну радість і здобула впевненість у собі…

Раптом вона підвищила голос, звертаючись до Пречистої Діви з благанням, щоб те прекрасне, що довелося їй пізнати, не обернулось олжею. Це було безглузде, непотрібне прохання, але вона не могла його не висловити, і її не стримували ані присутність охоронців, ані погляди перехожих. Жінка молилася за те, щоб її мрія здійснилася…

Нарешті вона замовкла, звівши погляд до неба, її душу сповнила тиха музика. Байдуже, що на неї з підозрою поглядають жінки біля криниці, байдуже, що воїни-здоровані намагаються затулити її від сторонніх очей! Зараз вона про них не думала, оскільки почувалася щасливою.

Потім суворі вартові відвели її в усамітнений дім, де Джоанна лягла на застелену килимом канапу й заснула так глибоко і спокійно, наче скинула з плечей непосильну ношу. Прокинулася, відчувши чийсь легкий дотик. Іще уві сні прошепотіла: «Мартін», а потім рвучко встала й сіла.

На неї усміхнено дивився Малік.

– Ви щось сказали, моя ніжна пері?

Джоанна прибрала з обличчя розсипане волосся й спробувала розправити прим’ятий одяг. Те, як дивився на неї цей вельможа, їй геть не сподобалося.

Помітивши її ніяковість, емір відвернувся і відійшов до виходу. Його продовгаста тінь лягала на щільно утрамбовану глиняну долівку: отже, сонце вже схиляється на захід.

– Нам пора їхати? – запитала Джоанна.

– Не мені. Це вам пора.

Не приховуючи розчарування, він розповів, що справи змушують його залишитися, але для неї було б краще вирушити в дорогу просто зараз. Чи достатньо вона відпочила, щоб знову долати важкий шлях?

Прощаючись, він довго не випускав її руки.

– Якщо на це буде воля Аллаха, ми зустрінемося знову, – нарешті мовив він.

Його видовжене обличчя, облямоване темною бородою, здавалося тієї миті урочистим, а погляд – ніжним і печальним.

Але Джоанна цілком забула про еміра, коли, вже піднявшись на узвишшя, обернулася в сідлі й востаннє подивилася на святе місто – Назарет. Вона здійснила свою прощу і попросила про те, що здавалося їй найважливішим!

На зворотному шляху вона їхала верхи легко, впевнено долаючи милю за милею. Знову були зупинки в дорозі, зміна коней, курява, пісок, що хрустів на зубах, попри покривало, і біль в усіх м’язах через довгі години, що вона провела їх у сідлі.

Багряне сонце вже наполовину опустилося за обрій, коли Джоанна знову опинилася під низькорослими кедрами біля підніжжя вапнякової скелі, а суворий Дроґо мало не розридався і, порушуючи всі правила етикету, взявся обіймати свою пані так, наче вона з’явилася з того світу.

Джоанна наздогнала обох королев та їхній ескорт, коли вони вже поверталися в Акру після дня в помешканні схимника. Її запорошений і втомлений вигляд здивував обох дам, і, хоча поділ сукні Джоанни був весь у конячій піні, Півона зауважила: Джоаннина гніда гарцює так бадьоро, немов і не гасала околицями цілісінький Божий день.

– Ви щодалі більше дивуєте мене, кузино, – мовила вона. – Хочеться сподіватися, що ваша поведінка – лише чергова примха.

Джоанна на це лише усміхнулася. Незважаючи на втому, на душі в неї було неймовірно легко.

Проте ця легкість кудись одразу зникла, коли слуги доповіли, що маршал Вільям де Шампер повернувся з Антіохії разом з Обрі де Рінелем.

Того ж вечора королю Річарду подали поштового голуба, який щойно прибув. До його лапки було прикріплено маленьку записку:

Мартін прокинувся весь мокрий, його лихоманило. Однак це була не хвороба, а страх.

Йому наснилися тортури: металося полум’я, ляскотів метал, тхнуло гаром. Смердючий кат у грубому шкіряному фартуху підносив до його тіла розпечений набіло прут. Мартін утягував живіт, намагаючись хоч трохи віддалитися від пекельного жару. Над його головою лунав голос де Шампера: «Хто дав тобі листа до короля Ґвідо? Хто хоче, щоб ми виступили до Тіверіади? Тільки не бреши, що це послання вручила тобі графиня Ешива!»

Де Шампер говорив спокійно, але погляд його сірих очей нещадно пронизував Мартіна, немов іще одне знаряддя тортур. Потім коротко й сухо лунало: «Починай», – і в’язень корчився, вив, задихався від запаху горілої плоті…

Він рвучко сів, досі важко дихаючи, далі відкинувся на зім’яті, мокрі від поту простирадла. Рука мимоволі торкнулася рубців від розжареного прута на ребрах. Здалося, що біль не минув і ось-ось повернеться знову… Ні! До біса! Усе вже минуло.

Його дихання поступово вирівнялося.

Як же душно! Навіть зачинені віконниці не зберігають прохолоди в цій кутовій кімнаті, де він оселився, отримавши місце при королі Ґвідо. У щілину віконниць пробивалося сонячне світло – у цю пообідню нестерпно спекотну пору Мартін, як і більшість хрестоносців, волів відсипатися. І йому снилися жахи з минулого.

Він підвівся, підхопив глечик із водою, що стояв у кутку, й вилив воду собі на голову. Вода була теплою, але таки допомогла. Тепер усе гаразд. Маршал де Шампер і гадки не має, що той, хто привіз послання від Ешиви Галілейської, був в одному з ним місті. Чи таки здогадується?

Мартін вдягнувся і спустився вузьким коридором у таємну кімнату. Там лежав зв’язаний Єгуда бен Авріель із кляпом у роті. Коли Мартін його витягнув, єврей кілька хвилин надривно кашляв, потім попросив води й почав жадібно пити.

– Юначе, ти не надто милосердно зі мною поводишся… – мовив нарешті старий лікар.

– А ви милосердно повелися, розповівши тамплієрам, що оглядали мене?

Єгуда позирнув на нього з докором. Кілька днів тому його викликали в Темпл оглянути якусь жінку на предмет лепри. Підозри не підтвердилися, і Єгуда міг би й піти, але вирішив здобути прихильність храмників та розповів їм, що недавно так само оглядав одного молодика, який спілкувався з прокаженими, але хвороби в нього не виявилося. Це зацікавило храмників, як заохочення він навіть отримав подорожню грамоту для себе і двох своїх слуг. Але потім Єгуду почали розшукувати, щоб докладніше допитати його про того пацієнта. Ейрік випадково про це почув і не дозволив йому вдруге вирушити в Темпл, а вигадав причину, щоб заманити в Сарин дім. А там Мартін позбавив знахаря можливості не лише пересуватися, але й давати якісь свідчення.

Зайва обережність? Мартін вирішив, що це не завадить, надто коли з’ясувалося, що Єгуду розшукують по всій Акрі люди маршала де Шампера. У цього тамплієра нюх нишпорки, і, якщо вже щось викликає в нього підозру, він не вгамується, аж поки розплутає всі вузли до останнього.

Найдужче Мартінові не сподобалося те, що Єгуду розпитували, який із себе молодик, що він його оглядав, і старий лепетя не втримався та згадав про шрами від опіків на грудях начебто прокаженого. Звісно, у людей на війні може бути багато різних шрамів та відмітин, але Мартінові стало моторошно, що до всього цього був причетний його давній ворог де Шампер.

Однак він пояснив Єгуді причину його ув’язнення, і той почав обурюватися, мовляв, він навіть і гадки не мав, до яких наслідків може призвести його розмова з тамплієрами. У нього тепер є подорожня грамота, і, замість того, щоб гибіти в кам’яному мішку, він давно міг би покинути місто.

Це так, але знахаря занадто добре знали в Акрі і дорогою могли перехопити. «Е ні, – вирішив Мартін, – нехай краще побуде тут, а згодом я вивезу його з міста разом із Сарою та її родиною або просто відпущу під три чорти, якщо лікареві заманеться покинути Акру самотужки».

– А коли ж ви це плануєте? – не вгавав Єгуда, однак замість відповіді Мартін знову його зв’язував і затикав рота, перериваючи скарги та запитання знахаря. У цьому хлопчикові, з якого колись не могла натішитися Сара, тепер з’явилося щось таке, що на смерть лякало Єгуду й примушувало його коритися.

• Предыдущая
• 128/146
• Следующая