Лазарит - Вилар Симона - Страница 109

• Предыдущая
• 109/146
• Следующая

Єгуда втомлено потер лице долонями й сказав, що цієї ночі в замку аль-Машуба всі озброюються і не розпрягають коней. Прилетів поштовий голуб з посланням від Салах ад-Діна, в якому йдеться про те, що вдосвіта султан має намір атакувати табір назарян. І щойно це станеться, брама Дервішів, яка раніше називалася брамою Святого Миколая, відчиниться, і невеликий загін на чолі з емірами зробить спробу прорватися крізь стан хрестоносців, скориставшись сум’яттям, коли всі сили невірні кинуть на те, щоб відбити удар султана. І тоді…

Він замовк, пильно глянувши на Сару.

– Скажіть, люб’язна пані, чи при вас іще ті рубіни, що ними колись так захоплювався аль-Машуб?

Це запитання спантеличило Сару. Трохи подумавши, вона кивнула.

– Тоді ви можете спільно з іще кількома нашими співвітчизниками спробувати покинути місто разом з воїнами. Я упевнений: в обмін на ці рубіни комендант надасть вам охорону… І посланець вашого брата, безумовно, всіляко вас оберігатиме…

– Це смертельно небезпечний задум! – Мартін рвучко підвівся й тепер нависав над лікарем, звернувши на нього суворий погляд. – Безліч людей загине, прориваючись крізь табір. А пані Сара вже не така молода й навряд чи зможе утриматися в сідлі на повному скаку. Її невістка щойно розродилася, а малі діти…

– Мартін правду каже. Нікуди я не поїду!

Єгуда бен Авріель розвів руками.

– Що ж, нехай береже вас Бог Ізраїлю, а я більше нічим не зможу вам допомогти, пані. Я вважаю, ця спроба дарує хоч і непевну, та все ж надію. Подумайте, що буде з містом, коли його покине гарнізон і сюди ввірветься тьма-тьмуща розлючених хрестоносців?

– А що ви самі збираєтеся робити, шановний Єгудо?

На лікаревому обличчі проступила рішучість відчаю.

– Я все обміркував і готовий вирушити за моїм паном аль-Машубом. Спробу прориву очолить відважний емір Сафаддін, а він видатний воїн. Можливо, все ж таки… – начебто знічено додав він. – Такої нагоди більше може й не трапитися!..

Пані Сара, мить поміркувавши, вийшла, а повернувшись, дала лікареві оксамитовий футляр, на атласній підкладці якого лежало намисто з темних, мов кров, оправлених у золото рубінів незрівнянної краси.

– Ви завжди були для нас добрим другом, шановний Єгуда бен Авріель. І якщо це каміння допоможе вам і тим із наших одноплемінників, хто готовий ризикнути, нехай буде з вами благословення прабатьків! А ми залишимося. Зі мною мій надійний друг, і я довіряю йому більше за себе.

Від цих слів у Мартіна потеплішало на душі. Він опустився перед жінкою на коліна і вдячно поцілував їй руку.

Тепер він мусив супроводжувати знахаря з його безцінним скарбом через неспокійне місто. Тримаючи в руці шаблю, Мартін неквапно йшов попереду Єгуди, а той дріботів за ним, ховаючи під подолом своєї чорної накидки те, що могло вивести з приреченої Акри його самого й ще кількох юдеїв.

Коли вони пройшли кілька кварталів, лікар несподівано запитав:

– Чи ти й далі колеш собі пальці?

Мартін сказав, що поки все добре, Єгуда дружньо поплескав його по плечу і додав:

– Може, ми більше ніколи не зустрінемося, але я хочу сказати, що ти славний чоловік!..

Коли сутулувата лікарева постать, непевно ступаючи, розчинилася в мороці під арками Темплу, Мартін прожогом кинувся до собору Святого Андре. Однак аскалонця там і слід загув.

Почекавши трохи, Мартін вирушив уздовж фортечних мурів, на яких тривали відновлювальні роботи. Незабаром він побачив гурт невільників, що працювали при світлі смолоскипів, а згодом і свого тезку – той штовхав возика з уламками каменю.

Мартін дочекався, коли він повертатиметься без вантажу, і гукнув його. Бастард удав, що нічого не помічає, і далі штовхав собі возика, тому Мартінові довелося наздогнати аскалонця й піти поруч.

– Ти геть здурів! – буркнув Фіц-Годфрі, не зупиняючись. – Тут до біса наглядачів!

Незважаючи на його слова, Мартін нахилився до вуха аскалонця і швидко нашепотів усе, що йому стало відомо про набіг Саладіна на табір хрестоносців та спроби командирів гарнізону прорватися через браму Святого Миколая.

Уражений Фіц-Годфрі покинув возика за першим же поворотом.

– Я негайно пущу стрілу з повідомленням. Ось тільки напишу кілька рядків і збігаю по лук – він у мене захований неподалік, між камінням.

– Будь обережним, – застеріг Мартін, але, коли аскалонець уже повернувся, щоб іти, зупинив його: – Зажди! Ти сам пишеш записки? І підписуєшся власним ім’ям?

– Нащо? Король Ґвідо не знає мене особисто. Але я починаю кожного листа словами: «In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti!».[146] Жоден нечестивий на таке не наважиться, швидше пальці собі відрубає.

Стиха посміюючись, аскалонець пішов геть.

Залишалося тільки чекати.

Уночі в Сарин будинок долітав віддалений лемент, а ранок відразу приніс новини. Прийшовши з ринку, Муса розповів, що всі, хто намагався вирватися з фортеці, змушені були повернутися й знову сховатися за її мурами. До того ж багато хто загинув чи потрапив у полон. Але є і хороша новина: людям еміра Сафаддіна під час сутички в темряві вдалося захопити й забрати із собою маркіза Конрада Монферратського. І тепер, маючи такого цінного заручника, комендант та еміри збираються знову почати перемовини про умови здачі Акри.

– А що чути про наших євреїв? – переживала пані Сара. – де добрий Єгуда бен Авріель?

Муса похитав головою в чалмі.

– На жаль, дорогою я чув плач у багатьох єврейських будинках. Щодо лікаря, то він зараз у Темплі, у коменданта. Мені сказали, що його поранено й тому навряд чи він зможе дістатися сюди.

– Тоді я сама його навідаю, – пані Сара рішуче накинула на голову покривало.

Мартін супроводжував її через місто. При похмурій брамі колишнього орденського замку Сара відрекомендувалася вартовим, і їх впустили. Жінка відразу попрямувала до лікаря, а Мартін залишився чекати в довгій склепінчастій галереї, усі вікна якої виходили у внутрішній двір фортеці.

Недаремно храмників шанують як чудових фортифікаторів та будівничих. Звідси Мартін добре бачив внутрішні двори Темплу, а також, на рівні другого чи третього поверхів, криті переходи з однієї вежі замку в іншу. Вони були розташовані один над одним, утворюючи кам’яний лабіринт, по них час від час проходили й пробігали люди коменданта, а декотрі з переходів досі прикрашали статуї горгулій – драконоподібних істот, покликаних охороняти замок від ворогів. Статуї були так високо, що навіть сарацини не наважувалися видертися туди, аби знищити франкських «ідолів».

Ці вишкірені чудовиська по-своєму красиві, та й в усьому вигляді Темплу відчувалась якась зловісна краса: його циклопічні вежі на тлі мерехтливого в сонячному промінні моря здавалися неприступними скелями. Кожну вежу оточував рів, на дні якого стирчали вістря кованих ратищ. Таку фортецю можна було довго й успішно обороняти, але Мартін уже не сумнівався, що незабаром лицарі в білих плащах і з червоними хрестами повернуться до своєї резиденції. І серед них напевно буде Вільям де Шампер.

І тоді перед ним, Мартіном, постане вибір: чи взагалі не потрапляти маршалові на очі, чи навпаки – шукати з ним зустрічі й примусити скоритися, шантажуючи своїми стосунками із Джоанною де Рінель… А де ж тепер сама Джоанна?…

Тим часом повернулася пані Сара зі звісткою, що Єгуді бен Авріелю не так зле, як вона боялася, однак він украй засмучений, що спроба вирватися з пастки провалилася й загинуло так багато бідних євреїв. Більше того: хрестоносці якось пронюхали, що під час атаки кавалерії Саладіна буде здійснено спробу прорвати оточення. Назаряни були цілком готові зустріти воїнів султана, а ледь брама Святого Миколая відчинилася, вони вихором налетіли на втікачів з Акри. Єдина удача – взято в полон Конрада Монферратського, що дає надію на прийнятні умови капітуляції.

Усе це Сара розповіла йому на зворотному шляху ще до того, як вони опинилися на майдані біля головної міської мечеті – колишнього собору Святого Хреста. Там увагу Мартіна привернув натовп, що зібрався при ешафоті. Пані затулила обличчя покривалом і поспішила пройти повз, але її супутник затримався. На залізному гаку, що звисав на ланцюгах перекладини, теліпалося пошарпане, скривавлене тіло. Упізнати його було неможливо, але Мартінові вдалося дізнатися, хто це. Не звертаючи уваги на погуки пані Сари, він занурився в юрбу і невдовзі з’ясував, що на гаку – страчений зрадник: той, хто зумів попередити невірних про підготовку вилазки з Акри. Цей невільник-християнин на ймення Мартін пустив у табір хрестоносців стрілу з посланням, але один з охоронців це побачив, і зрадника негайно схопили й піддали тортурам. Проте навіть найдосвідченіші кати не змогли нічого з’ясувати: невільник лише бурмотів молитви, терплячи щонайпекельніший біль. Тоді йому заподіяли страшну кару: живцем здерли шкіру й кинули скривавлене тіло в міцний розсіл, а потім, як урок зрадникам, вивісили труп на поживу стерв’ятникам.

• Предыдущая
• 109/146
• Следующая