Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій - Страница 7
- Предыдущая
- 7/27
- Следующая
Изменить размер шрифта:
7
* * *
Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.
Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?
Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з Богом
В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.
Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.
З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.
Між нами – подоба смерті, подоба брами.
Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.
Олег Коцарев
Жовтий тхір
Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО-Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009).
Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові.
Жовтий тхір
Які ж недоречні бувають назви!
Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності»
Нагадує противний старий міліцейський відділок,
Площа Вагнера —
Проста, ніби монета, і констатуюча,
Однойменне метро трохи краще, але надто світле,
На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина,
На провулку Аптекарському
Не лишилось аптеки жодної,
А на Королеви Ядвіги
Ніч розсипає червоні коралі дворів
І знекольорені довгих дерев смарагди…
Хвилі нічні
Блукають серцями й пустими кімнатами.
«Тільки б не самотність», —
Задихається стеля,
«Самотність, труд, мовчання», —
Говорить шибка,
Й лише жовтий тхір іграшковий
Сміється нестримно
І плеще в долоні від радості,
Вмостившись
Біля вікна,
Ніби біля вікна автобуса,
Дивлячись,
Як надихається свіжість ночі
І розганяється
Вулиця під назвою
Вулиця Кохання,
Ех, яке ж фантастичне
Кохання
Й фантастичний
Жовтий тхір.
Нефи теплих долонь
Автомобілів заповнена вулиця
Рухалася повільно,
Як ланцюг старого годинника,
Амброзія на узбіччі
Гойдалася тихо,
Із-за гори, з-за грудастих хмар
Виривалися сліпучі промені,
Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери —
Спалені книги, одцвілі розмови,
Мелодії приспані,
А назустріч затору
Порожньою смугою виклично
Нісся фіолетовий кабріолет
(кабріолетовий фіолет)
Зовсім без водія,
Й лише на сидінні задньому
Жінка
Силою свого погляду
Крутила кермо,
Натискала педалі
І все таке,
А під теплими нефами її долонь,
Поверх візерунків шкіри
Було нанесено й мої відбитки пальців,
Ніби
Палімпсести.
Гробки
Ти не повіриш, як біжить,
Із русла вирвавшись, вода,
Вкриває острови, мости
І випиває день до дна.
І риби згризли вати сон,
Вже, як птахи, в дерев гілках.
В гілках, заритих по коліно
В воду, радість, ріст і жах.
Примружить сонце кольори
Й завмерлий цвинтаря кашкет,
Де твої букви на хрестах,
Незграбних і чужих іще.
Архітектура цих гробків —
Бездонний річковий експрес,
Оглушливо шепоче так:
«Щоб ти втонув, згорів, воскрес!»
Горять луки, пухкі гілки
Стискають м’яко горла пульс.
Це рід. У паводок очей
Його я злякано дивлюсь:
Йому потрібен я – не я,
А нова гілка, й хруст, не рух.
Я втік. Я встиг. І здивувався
В небі чорногуз чи крук.
Порт Поділ
Так спокійно сідають на плечі
Кольори припортових небес.
Дощ потреться об руку, і вечір
Позіхне, в світла плямах увесь.
У кварталах, квадратах, трамваях
Кожна вивіска – ніби браслет.
Я по сходах з гори поспішаю,
Ти ідеш між вогнів по шосе.
Так осінньо скрутилось бароко
В зелень бань і наличники хмар,
Замість слів – лиш калюжі, і збоку
В мокре небо відходить базар.
Значить, мовчки слова відчувайте,
Як летять повз майдани думки,
Пам’ятайте, любіть, пробачайте.
В річці плавають згаслі роки.
Олія
Емоції гострішають,
Іржа трохи зникає
З контактів,
Коли
Під вечір транспорт засинає,
Мов якийсь джміль на зиму.
І от стоїш ти на порожній трасі
Бетонній,
Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки,
Й секунди утікають стрімко так,
Що ти вже розрізняєш запах різних трав.
Але знаходиться водій,
Котрий тебе врятує,
Розгониться до ста тридцяти двох,
Кермо відпустить
І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора.
Веди, святий Миколо, не впускай,
Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав!
З-під хмари сонце спуститься,
Обшпаривши востаннє
Олією оливковою небо,
І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють,
Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте,
За вами ластівки летять – наздоганяють
У естафеті одна одну,
І ти знову засинаєш,
Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин —
Просто у них
Вечірня
Олімпіада
Над кількома лівобережними провінціями.
7
- Предыдущая
- 7/27
- Следующая
Перейти на страницу:
