Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод - Страница 33

• Предыдущая
• 33/64
• Следующая

— Я така нещаслива, — зажурилася Енн. — Сама на себе щоразу халепи накликаю, ще й мушу своїх найліпших друзів повтягувати. А я ж задля них усю кров ладна віддати! Ви не знаєте, чому так відбувається, пані Лінд?

— Бо ти дуже запальна й неуважна дитина, от що. Ти ніколи не спиняєшся, не замислюєшся — що спаде тобі на гадку, те одразу й кажеш чи робиш, нітрохи не подумавши.

— Та це ж і є найсолодше, — заперечила Енн, — коли промайне щось у голові, таке невимовно цікаве, що мусиш тут-таки зробити. А коли спинишся й замислишся, то ніякої радості вже не буде. Хіба ви ніколи не відчували цього, пані Лінд?

Ні, пані Лінд цього відчути не довелося. Вона розважливо похитала головою.

— Енн, ти мусиш навчитися хоч трошки думати, от що. Як то мовиться в прислів’ї: «Спершу дивися, тоді стрибай…» — тим паче, на ліжко в гостьовій кімнаті.

І пані Лінд весело засміялася зі свого нехитрого дотепу, та Енн і далі була зажурена. Становище видавалося їй надзвичайно серйозним, і нічого кумедного дівчинка в ньому не бачила. Від обійстя пані Лінд вона рушила крізь обмерзлі поля просто до Садового Схилу. Біля кухонних дверей її зустріла Діана.

— Тітка Джозефіна дуже сердилася? — ледь чутно запитала Енн.

— Так, — відповіла Діана, здушуючи в собі сміх і боязко озираючись на зачинені двері до вітальні. — Енн, вона аж нетямилася від люті. Ох, і як сварилася! Вона сказала, що в житті не бачила такого нестерпного дівчиська, як я, і що батькам повинно бути соромно за моє виховання. І ще каже, що не хоче більше тут лишатися; ну, та мені байдуже. Але татові з мамою прикро.

— А чому ти не розповіла, що то я винна? — спитала Енн.

— Хіба ж я можу так учинити? — обурилася Діана. — Енн, я не донощиця, та й винна нітрохи не менше, ніж ти.

— Тоді я це зроблю, — рішучо мовила Енн.

Діана була вражена.

— Не ходи, Енн! Вона ж тебе живцем проковтне!

— Не лякай мене, я й сама вже налякалася, — благала Енн. — Я радше б увійшла в лігво дракона. Та я мушу це зробити, Діано. Я винна, і мушу в цьому зізнатися. А зізнаватися я вже вмію, на щастя.

— Вона в кімнаті, — відповіла на те Діана. — Якщо хочеш, можеш зайти. Я б не наважилася. І, боюся, у тебе теж нічого не вийде.

Підбадьорена цими словами, Енн рушила прямісінько до лігва дракона — точніше, впевнено підійшла до дверей вітальні й легенько постукала. Пролунало коротке «заходьте».

Панна Джозефіна Баррі, пряма, сувора й бундючна, сиділа коло вогню із в’язанням і досі гнівалася: очі її люто блискотіли під окулярами в золотій оправі. Вона крутнулася на стільці, гадаючи, що зараз побачить Діану, аж тут перед нею постало бліде дівча, у чиїх величезних очах крилася безмежна відвага й неймовірний переляк.

— Ти хто така? — запитала панна Джозефіна Баррі без жодних церемоній.

— Енн із Зелених Дахів, — полохливо проказала мала відвідувачка, як завжди молитовно склавши руки, — і я, коли дозволите, прийшла зізнатися.

— У чому зізнатися?

— То я винна, що ми стрибнули на вас учора вночі. Я намовила Діану. А їй ніколи й на думку це б не спало, я певна. Діана — справжня дама, панно Баррі. Ви мусите збагнути, як несправедливо її звинувачуєте.

— О, я мушу? Діана все-таки добряче пострибала по мені. Так поводитися в пристойному домі!

— То ж була тільки забава, — не поступалася Енн. — Я вважаю, що ви мали б нам пробачити, коли ми перепросили. І я вас дуже, дуже благаю — дозвольте Діані брати уроки музики. Вона всім серцем так мріяла брати уроки музики, панно Баррі, а я добре знаю, як це — коли мрієш про щось усім серцем, а тоді нічого не одержуєш. Та якщо ви мусите на когось гніватися — гнівайтеся на мене. Я вже з найменших літ звикла, що на мене гніваються, і витерплю це легше, ніж Діана.

Тим часом лютий блиск в очах старої дами поступився місцем привітній зацікавленості. Та все ж вона суворо мовила:

— Хоч то була й забава, але вас це не виправдовує. За моєї юності діти так не бавилися. Ти не знаєш, як воно, коли після довгої виснажливої мандрівки тебе раптом будить двоє величеньких дівчат, що їм закортіло на тебе стрибнути.

— Не знаю, але можу уявити, — жваво сказала Енн. — Певно, що ми вас дуже потурбували. Та зважте, як було тоді нам. Ви маєте уяву, панно Баррі? Коли маєте, уявіть себе на нашому місці. Ми не знали, що в тому ліжку хтось є, ви нас ледь не до смерті настрашили. О, яке жахіття! Та ще й ми не могли спати в гостьовій спальні, як нам обіцяли. Ви, мабуть, звикли вже спати в гостьових спальнях. Та уявіть, що б ви відчули, якби були маленькою сиротою, що їй ніколи в житті не випадало такої честі.

Аж тепер лютий блиск в очах панни Баррі геть-чисто згас. Вона розсміялася; почувши це, Діана, котра з німим занепокоєнням чекала Енн у кухні, радісно зітхнула.

— Боюсь, уява моя вже трохи заіржавіла — давно я до неї не вдавалася! — мовила панна Баррі. — Мабуть-таки ви теж заслужили на співчуття. Залежить, з якого боку на це глянути. Сідай-но отут і розкажи мені про себе.

— Мені так прикро, але я не можу, — беззаперечно відповіла Енн. — Я й хотіла би, адже ви мені здаєтеся цікавою особою, і можете навіть виявитись рідною душею, хоч зовні цього й не помітно, — та я мушу вертатися додому до панни Марілли Катберт. Панна Марілла Катберт — це дуже ласкава жінка, що лишила мене в себе й виховує як належить. Вона так надзвичайно старається, але це невдячна праця. Не звинувачуйте її, що я стрибнула на ваше ліжко. Та перш ніж я піду — скажіть, що ви пробачите Діані й залишитеся в Ейвонлі на весь час, що його сподівалися провести тут.

— Мабуть, лишуся, якщо ти будеш зрідка до мене приходити, — зглянулася панна Баррі.

Того ж вечора вона подарувала Діані срібного браслета, а її батькам повідомила, що валізи розпаковано.

— Я лишуся тільки для того, щоб краще познайомитися з тією дівчинкою, маленькою Енн, — відверто мовила панна Баррі. — Вона мене зацікавила, а в моєму віці мене далебі мало хто здатен зацікавити.

Коли про цю історію дізналася Марілла, єдині її слова були: «Я ж тобі казала». Зверталася вона до Метью.

Панна Баррі лишилася в Ейвонлі навіть більше, ніж на цілий місяць. Тепер вона була багато милішою гостею, ніж зазвичай, бо в доброму гуморі її підтримувала Енн. Вони стали щирими друзями.

Перед від’їздом панна Баррі сказала:

— Не забудь, маленька Енн, завітати до мене, коли приїдеш до міста. Я покладу тебе спати в найбільшій зі своїх гостьових кімнат.

— Отож, панна Баррі виявилася рідною душею, — розповідала Енн Маріллі, — хоч і зовсім не була на неї схожа. Я це не одразу помітила, як з Метью, але згодом таки завважила. А рідні душі трапляються частіше, ніж я звикла собі гадати. І це просто чудово бачити, що їх у світі так багато.

І знову до Зелених Дахів прийшла весна — розкішна, примхлива й некваплива канадська весна, що загаялася у квітні й травні. Дні — погожі, свіжі й прохолодні — змінювали один одного. Вечірнє сонце вихлюпувало в небо рожеві барви, а природа щораз дарувала нові й нові дива свого розквіту й воскресіння. Клени зі Стежини Закоханих укрилися червоними бруньками, із землі побіля Джерела Дріад визирнула перша кучерява папороть. На пустищі за фермою пана Сайласа Слоуна хтось мовби розсипав проліски: білі й рожеві запашні зірочки, що мерехтіли під брунатним листям. Однієї погожої днини всі школярі вже ходили збирати їх, повернувшись додому в лунких прозорих сутінках з повними оберемками й кошиками квіткових трофеїв.

— Шкода мені людей, які живуть у землях, де не квітнуть проліски, — мовила Енн. — Діана каже, що в них, певно, є щось ліпше, та немає ж нічого кращого за проліски, правда, Марілло? А Діана каже, що вони й не побиваються за пролісками, якщо навіть гадки про них не мають. Але мені здається, що це і є найсумніше. Як би то було трагічно, Марілло, — не мати навіть гадки про чудові проліски й не побиватися за ними. А знаєте, Марілло, що я думаю? Що проліски — це душі квітів, котрі минулого літа померли, а тут їхній рай. Але ми сьогодні провели такий гарний день, Марілло! Снідали біля струмка у великому яру, порослому мохом; надзвичайно романтичне місце. Чарлі Слоун кинув Арті Джиллісу виклик — перескочити той струмок, — й Арті перескочив, бо не міг не прийняти виклику. І ніхто в школі не зміг би. Це дуже модно — кидати виклики. Пан Філіпс усі свої проліски подарував Пріссі Ендрюс, і я сама чула, як він казав: «Квітці — квіти».[7] Я знаю, він ці слова прочитав у книжці, та це доводить, що й у нього є уява. Мені теж дарували букет, але я презирливо відмовилася. Я не можу сказати, хто дарував, бо присяглася, що ніколи в житті ім’я цієї людини не осквернить моїх уст. А ще ми робили вінки із пролісків і чіпляли їх на капелюшки, а коли настав час іти додому, то всі стали в пари й так ішли дорогою, у вінках і з букетами, співаючи «Мій дім на пагорбі». О, Марілло, я тоді аж затремтіла. І вся сім’я пана Сайласа Слоуна вибігла нам назустріч, і кожен, хто йшов тією дорогою, зупинявся й дивився нам услід. Усі на нас задивлялися!

• Предыдущая
• 33/64
• Следующая