Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод - Страница 10

• Предыдущая
• 10/64
• Следующая

— Я зайду в дім, і ми все обговоримо, — сказала вона.

— А онде, здається, і сама пані Блуетт, про вовка помовка! — вигукнула пані Спенсер, квапливо проводжаючи гостей із передпокою до вітальні, у якій панував страшенний холод, ніби тамтешнє повітря, проходячи крізь темно-зелені щільно закриті штори, втрачало все своє тепло. — Це велика удача, ми просто зараз і залагодимо справу. Панно Катберт, сідайте в крісло. Енн, а ти сядь отам на дивані й тихенько будь. Давайте мені ваші капелюшки. Флоро-Джейн, піди постав чайника. Добридень, пані Блуетт. А ми саме говорили, як добре, що ви прийшли. Познайомтеся, будь ласка. Пані Блуетт — панна Катберт. Даруйте, я вийду на хвилинку. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб витягла булочки з печі.

І пані Спенсер, піднявши штори, вибігла з вітальні. Енн мовчки сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася на пані Блуетт, мов заворожена. Невже її справді віддадуть цій жінці з кістлявим обличчям і лютими очима? У горлі їй наче камінь застряг, а очі неприємно пощипувало. Вона вже злякалася, що не зможе втримати сліз, коли повернулася пані Спенсер — рум’яна, сяюча, готова долати будь-які перешкоди — фізичні, розумові чи духовні.

— Пані Блуетт, із цією дитиною виникла деяка плутанина, — сказала вона. — Я була певна, що пан та панна Катберти хочуть узяти на виховання дівчинку. Мені так абсолютно чітко переказали. Проте, виявляється, їм був потрібен хлопчик. Тому, якщо відучора ви не змінили своєї думки, ця дівчинка — саме для вас.

Пані Блуетт прискіпливо оглянула Енн із голови до ніг.

— Скільки тобі років і як тебе звуть? — запитала вона.

— Енн Ширлі, — пролебеділа налякана дівчинка, не наважуючись висловити жодних уточнень щодо свого імені, — мені одинадцять років.

— Гм. Як на одинадцять років, ти задрібна. Але жилава. А жилаві люди, здається, найвитриваліші. Ну, якщо я візьму тебе, мусиш бути слухняною, тямущою й чемною. Сподіваюся, ти відробиш своє утримання. Так, панно Катберт, я думаю, ви можете збути її мені. Мій найменший страшенно вередує, я вже змучилася його глядіти. Якщо бажаєте, я можу забрати її просто зараз.

Марілла глянула на Енн — на бліде дитяче личко з виразом німого розпачу маленької безпорадної істоти, що допіру вскочила в ту саму пастку, звідки була щасливо вибралася, — і серце її защеміло. Їй здалося, що коли вона не вволить мовчазного благання дівчинки, цей погляд переслідуватиме її аж до самої смерті. Крім того, пані Блуетт їй не подобалася. Віддати лагідну, вразливу дитину такій жінці! Ні, вона не може взяти на себе цю відповідальність.

— Не знаю, — поволі мовила Марілла. — Ми з Метью ще не вирішили остаточно її віддавати. Ба більше, він дуже хоче залишити дівчинку. Я приїхала тільки дізнатися, як саме сталася помилка. Краще, мабуть, мені забрати її додому й усе детально обговорити із братом. А без його поради я рішення не прийматиму. І якщо ми постановимо собі віддати Енн, то привеземо чи пришлемо її до вас завтра ввечері. Коли ні — це означатиме, що дівчинка лишається в нас. Ви пристаєте на це, пані Блуетт?

— Вочевидь, мушу пристати, — холодно відказала пані Блуетт.

Доки Марілла говорила, обличчя Енн мовби сонце осявало. Спершу де й подівся розпачливий вираз, тоді слабеньким проблиском прозирнула надія, і ось уже оченята її палахкотіли, ніби вранішні зорі. Дівчинка геть перемінилася, і за хвилину, коли пані Спенсер та пані Блуетт пішли шукати рецепт, по який і приходила остання гостя, — зірвалася з місця й підлетіла через усю кімнату до Марілли.

— Ох, панно Катберт! Ви справді сказали, що можете лишити мене в Зелених Дахах? — спитала вона пошепки, тамуючи подих, як ніби, промовивши ці слова вголос, боялася сполохати таку дивовижну ймовірність. — Ви справді це сказали? Чи мені лише примарилося?

— Мені здається, Енн, ти маєш навчитися приборкувати уяву, коли вже не можеш відрізнити дійсності від своїх фантазій, — сердито відповіла Марілла. — Так, я справді це сказала, — але тільки це й нічого більше. Ми ще не ухвалили ніякого рішення, і, цілком можливо, ти таки поїдеш до пані Блуетт. Їй ти вже напевне потрібна більше, ніж мені.

— Краще я повернуся в сиротинець, аніж піду жити до неї, — не стрималася Енн. — Вона така… така схожа на свердло.

Марілла не всміхнулася, гадаючи собі, що за ці слова Енн треба насварити.

— Ганьба для маленької дівчинки — казати таке про старшу даму, тим паче незнайому, — суворо дорікнула вона. — Вертайся на своє місце, сиди тихенько й припни язика, як належить вихованій дитині.

— Я робитиму все, що скажете, тільки не віддавайте мене нікому, — просила Енн, слухняно всідаючись на дивані.

Метью зустрічав їх, коли вони повернулися в Зелені Дахи.

Марілла ще звіддалік побачила, як він неспокійно ходить стежкою туди-сюди, і одразу збагнула, що в нього на душі. Тож полегшення, яке вона зауважила на його обличчі, коли він побачив Енн, її не здивувало. Та вона й слова йому не сказала, аж доки вони вдвох пішли до корівника доїти корів, а вже там коротко переповіла історію дівчинки й результати своєї розмови з пані Спенсер.

— Я б тій відьмі Блуетт і собаки не віддав, — незвично твердо заявив на те Метью.

— Я теж від неї не в захваті, — визнала Марілла, — але, Метью, виходить, ми мусимо лишити Енн у себе. А оскільки ти так цього хочеш, то і я теж… вірніше, я не маю іншого вибору. Я довго про це думала, і вже начебто звикла… Це, напевно, свого роду обов’язок. Я ніколи не виховувала дітей, надто дівчат, тож мороки мені з нею вочевидь не бракуватиме. Але я робитиму все, що зможу. Одним словом, Метью, я згодна її лишити.

Соромливе обличчя Метью засяяло від щастя.

— Ну, я так і знав, що ти погодишся, Марілло, — відповів він. — Вона дуже цікава істота.

— Мене більше б утішило, якби ти сказав, що вона корисна істота, — заперечила Марілла. — Проте я докладу всіх зусиль, щоб дівчинка таки нею стала. І затям собі, Метью, — у виховання втручатися не смій. Може, стара панна нічогісінько й не знає про дітей, але старий парубок знає, мабуть, іще менше. Тому хай це буде мій клопіт. А якщо мене спіткає невдача, ти ще матимеш час усе виправити.

— Добре, добре, Марілло, роби як знаєш, — миролюбно проказав Метью. — Тільки будь із нею якомога ласкавішою, але так, щоб її не зіпсувати. Я певен, що вона з тих дітей, із якими все можна зробити, коли тільки вони тебе любитимуть.

Марілла пирхнула, висловлюючи в такий спосіб зневагу до поглядів Метью на суто жіночі справи, і пішла із цеберками в молочарню.

«Сьогодні я не скажу, що ми її лишаємо, — міркувала вона, заливаючи молоко в сметанники. — Бо ще розхвилюється й спати не зможе. Ось тобі й маєш, панно Катберт! Хіба думала ти колись, що одного чудового дня візьмеш на виховання дівчинку із сиротинцю? Дивно це, дуже дивно, та ще дивніше те, що причиною цьому — твій брат Метью, якого завжди жахали малі дівчата. Ну, хай там як, а ми на це зважилися — і лише Богу відомо, що з того вийде».

Того вечора, відводячи дівчинку нагору, Марілла суворо зауважила:

— Енн, учора я помітила, що ти розкидала одяг по підлозі. Це страшенне нехлюйство, і більше я цього не допущу. Віднині охайно складатимеш кожнісіньку річ на стільці. Малі нечупари нікому не потрібні.

— Вчора я дуже страждала й зовсім забула про одяг, — відказала Енн. — Сьогодні я все складу як треба. Нас так учили ще в сиротинці. Але там я теж іноді забувала поскладати — бо хотіла швидше влягтися й уявляти собі різні речі.

— Тепер не забувай, якщо хочеш тут жити, — застерегла Марілла. — Отак уже краще. А зараз помолися й лягай у ліжко.

— Я ніколи не молюся, — відповіла Енн.

Марілла здивувалася й жахнулася водночас:

— Що ти таке кажеш, Енн? Хіба тебе не вчили молитися? Адже Господь хоче, щоб маленькі дівчатка молилися Йому. Ти знаєш, хто є наш Господь?

— Господь є дух, нескінченний, вічний і незмінний, Він є сила, мудрість, святість, справедливість, доброта й істина, — жваво й гладенько відповіла Енн.

• Предыдущая
• 10/64
• Следующая