Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 5

• Предыдущая
• 5/55
• Следующая

— Ну годі вже, — швидко мовив пан Гаррісон. — Не будемо більше про це, люба. Це все байдуже… зовсім байдуже. Всяке може статися. Я й сам, бува, чиню нерозважливо й поспішно… часом аж занадто. Проте не можу щиро не казати, що думаю, і хай отакого мене люди й приймають. Якби та корова столочила мені капусту… але вона не столочила, тож усе добре — і край. Думаю, коли ти вже вирішила здихатися своєї телиці, я таки в тебе її заберу.

— О, пане Гаррісон, дякую вам! Як добре, що ви не сердитеся. Я так цього боялася.

— Певно, що боялася страшенно, коли я вчора таку бучу тобі здійняв, еге ж? Та не зважай, я прямолінійний старигань, ото й усе… нестерпну звичку маю завжди казати правду, хай яка гірка вона буде.

— Геть як пані Лінд, — не стрималася Енн.

— Хто? Пані Лінд? Тільки не кажи, що я схожий на ту стару пліткарку, — обурився пан Гаррісон. — Бо ні… нітрохи я не схожий. А що то у тебе в коробці?

— Торт, — лукаво мовила Енн. Їй так полегшало від несподіваної приязні пана Гаррісона, що настрій миттю злетів угору, мов пір’їнка. — Це я вам принесла. Мабуть, у вас нечасто буває торт.

— Нечасто, еге ж. А я так люблю торти. Я твій боржник, люба. Який він гарний. Сподіваюся, ще й смачний.

— Будьте певні, — відповіла задоволена собою Енн. — Колись я пекла геть неїстівні пироги, що могла б вам підтвердити пані Аллан, та цей торт — надзвичайно добрий. Я спекла його для Спілки вдосконалення Ейвонлі, але нехай — зроблю їм інший.

— Я от що скажу, люба — мусиш помогти мені його з’їсти. Я поставлю чайник і вип’ємо чаю. Згодна?

— Ви дозволите мені заварити чай? — невпевнено мовила Енн.

Пан Гаррісон реготнув.

— Бачу, ти сумніваєшся, чи зможу я сам це зробити. Дарма. Я такого чайку заварив би, що ти в житті не пила. Утім, коли хочеш, то ласкаво прошу. На щастя, у неділю йшов дощ, тож і чистого посуду в мене достатньо.

Енн підхопилася й узялася до роботи. Спершу кілька разів обмила чайник, розпалила вогонь у печі й заварила чай. Тоді принесла чашки з буфета, стан якого жахнув її; утім, дівчина мудро втрималася від зауважень. Пан Гаррісон пояснив, де взяти хліб, масло й банку з персиковим варенням. Енн прикрасила стіл свіжим букетом із садових квітів, удаючи, буцім не бачить плям на скатертині. Невдовзі й чай був готовий; Енн сіла за стіл навпроти пана Гаррісона й налила йому чашку, жваво розповідаючи про свою школу, друзів та майбутні плани. Сама вона не йняла віри, що все це відбувається насправді.

Пан Гаррісон приніс назад клітку із Джинджером, щоб горопашній пташині, мовляв, не було так самотньо. Енн, відчуваючи, що тепер може пробачити будь-кому і будь-що, запропонувала йому волоський горіх, але тяжко скривджений папуга презирливо ігнорував усі її приязні жести. Він сидів на жердині набурмосений і куйовдив собі пір’я, аж доки став достеменно схожий на зелено-золотаву кульку.

— Чому ви звете його Джинджером? — запитала Енн, бо ж любила доречні імена, а прізвисько Джинджер, на її думку, геть не пасувало до цього пістрявого оперення.[3]

— Так його назвав мій брат-мореплавець. Мабуть, за ядучий норов. Хоча люблю я цього птаха… ти, певно, здивувалася б, наскільки люблю. У нього, звісно, є вади. У певному розумінні він дорого мені обійшовся. Люди нарікають, що він лається, та цьому вже не зарадиш. Я намагався його відучити… інші теж намагалися. А є й такі, що до папуг упереджені. Дурні вони, правда? Папуги чудові, я вважаю. І з Джинджера мені добре товариство. Ніщо не змусить мене зректися цього птаха… ніщо на світі. Отак, люба.

Останні слова пан Гаррісон вимовив із притиском, ніби підозрював Енн у прихованих намірах переконати його зректися Джинджера. Втім, самій Енн починав подобатися цей дивний, метушливий, запальний і неспокійний чоловічок, отож коли чаювання добігло кінця, вони були вже добрими друзями. Пан Гаррісон дізнався про намір Енн заснувати Спілку вдосконалення Ейвонлі й був схильний цю ідею підтримати.

— Еге ж, то буде незле. Тут, у селищі, багато що можна вдосконалити. І в людях теж.

— О ні, — спалахнула Енн. Звісно, собі чи найближчим друзям вона могла зізнатися, що існують в Ейвонлі та її жителях дрібні вади, які, втім, легко-можна усунути. Та почути це з вуст сторонньої людини, такої як пан Гаррісон, — то було зовсім інше. — Ейвонлі — таке чудове місце, і люди тут добрі.

— А серце в тебе з перцем, — прокоментував пан Гаррісон, позираючи на розпашілі щоки й ловлячи гнівний погляд співбесідниці. — Хоч до твоїх рудих кіс воно й пасує. Ейвонлі — цілком годяще місце. Інакше я б тут не оселився. Та сподіваюся, навіть ти визнаєш, що певні вади в нього є.

— За це я люблю його ще більше, — мовила віддана Енн. — Ідеальні місця чи люди без вад мені здаються такими нецікавими. От пані Вайт каже, що ніколи в житті не бачила ідеальної людини, зате багато чула про одну — першу дружину свого чоловіка, пана Мільтона. Як ви гадаєте, це ж, мабуть, страшенно незручно — мати чоловіка, у якого перша дружина була суціль бездоганною?

— А ще більш незручно — бути чоловіком такої бездоганної жінки, — несподівано й незбагненно палко проголосив пан Гаррісон.

Після чаювання Енн наполягла, що мусить вимити посуд, хоч пан Гаррісон і запевняв її, буцім чистих тарілок у домі ще на кілька тижнів стане. Їй би хотілося й підлогу підмести, та віника не побачила, а питати не наважилася з остраху, що його не виявиться взагалі.

— Забігай до мене часом на балачку, — запропонував пан Гаррісон, коли вона ладналася йти. — Тут недалеко, тож мусимо жити, як добрі сусіди. Цікавить мене та ваша спілка. Має бути добряча розвага. За кого ви візьметесь насамперед?

— Ми будемо змінювати не людей, а саме Ейвонлі, — з гідністю відказала Енн, бо ж мала підозру, що пан Гаррісон і далі кпив з її проекту.

Пан Гаррісон дивився у вікно, як вона бігла додому — струнка фігурка, що безтурботно мчала крізь поле у відблисках призахідного сонця.

— Я старий, самотній і в’їдливий буркотун, — мовив він уголос, — проте із цією дівчинкою знов почуваюся молодим… таке приємне відчуття, і я хотів би, щоб воно часом поверталося.

— Руда вертихвістка, — глузливо прорік Джинджер. Пан Гаррісон погрозив йому кулаком.

— Мерзенне пташисько, — буркнув він, — і чого я не скрутив тобі в’язів, коли брат мені тебе віддав? Чи ти довіку будеш капостити?

Енн прибігла додому щаслива й усі пригоди переповіла Маріллі, котра, неабияк стривожившись її довгою відсутністю, саме думала вже йти шукати свою вихованку.

— О, Марілло, правда ж, який чудовий світ! — радісно підсумувала Енн. — Пані Лінд була нарікала, що він уже сходить на пси. Казала, що як чекаєш приємного, то неодмінно так чи інак розчаруєшся. Може це й правда, та й у цьому є щось хороше. Прикрощі теж не завжди виправдовують очікування, і майже щоразу все виявляється значно краще, ніж можна було сподіватися. Я чекала страхітливо неприязної зустрічі, коли йшла до пана Гаррісона — а він виявився такий люб’язний, що час проминув майже приємно, і все вийшло якнайкраще. Гадаю, коли ми зможемо бути одне до одного поблажливі, то станемо добрими друзями. І все ж, Марілло, більше я не продам жодної корови, не з’ясувавши достеменно, чия вона. А папуг таки не люблю!

Якось надвечір, у тіні ялиць, що тихенько колихалися під лагідним вітерцем, там, де просіка, знана як Березовий Шлях, зливалася з гостинцем, стояли собі коло огорожі Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. Джейн провела день у гостях в Енн, котра тепер проводжала її додому, а Гілберта вони зустріли дорогою, і ось утрьох обговорювали доленосний завтрашній день — перше вересня, коли в школах розпочинався навчальний рік. Джейн мала їхати до Ньюбриджа, а Гілберт — до Вайт Сендз.

— Вам обом пощастило більше, ніж мені, — зітхнула Енн. — Ваші учні вас не знатимуть, а я мушу навчати тих, з ким іще недавно сама ходила до школи. Пані Лінд боїться, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б чужу вчительку, коли тільки я не буду з ними сувора від самісінького початку. Але я не думаю, що вчитель неодмінно повинен бути суворий. Ох, це така страшенна відповідальність!

• Предыдущая
• 5/55
• Следующая