Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 1

• 1/55
• Следующая

Моїй колишній учительці, Гетті Гордон-Сміт,

із вдячною згадкою про її любов та підтримку

Стиглого серпневого пообіддя на широкому ґанку із червоного пісковику, у будинку на Острові Принца Едварда сиділа висока струнка дівчина шістнадцяти з половиною років, із серйозними сірими очима й волоссям, котре її друзі називали каштановим, сповнена рішучості здолати кільканадцять рядків з Вергілія.

Проте саме пообіддя — блакитне марево, що оповивало вкриті достиглим збіжжям пагорби, вітерці, котрі, мов ельфи, перешіптувалися в кронах тополь, зграбний танець червоних маків, що вогниками проблискували між темних молодих ялиць, скупчених поза вишневим садком — сприяло мріям значно більше, аніж вивченню мертвих мов.

Отож невдовзі Вергілій, навіть не розгорнутий, вислизнув долі, а Енн, поклавши підборіддя на переплетені руки й задивившись у хмари, що так гарно клубочилися понад будинком пана Гаррісона, схожі віддалік на засніжену гору, полинула ген у світ принадливих мрій, де така собі шкільна вчителька невтомно працювала, виховуючи в юних душах своїх учнів чесноти майбутніх славетних діячів, надихаючи та сповнюючи їхні уми й серця гідних, шляхетних поривань.

Втім, коли глянути у вічі невблаганним фактам — а це Енн, мусимо визнати, робила нечасто, хіба не було іншого виходу — жоден з учнів ейвонлійської школи досі не виявив жодних рис майбутньої знаменитості; та зрештою, усе може статися під благодатним впливом учительки. Енн мала райдужні, незатьмарені уявлення про те, яких результатів може досягти вчителька, певна річ, коли зусилля спрямує в потрібне русло; а ось в утішних мріях вона вже бачила себе за сорок років, поруч зі славетним чоловіком. Чим він зажив собі слави, лишилося в тумані блаженного невідання, бо ж сама Енн вагалася між ректором університету і прем’єр-міністром Канади — котрий шанобливо схилявся до її поораної зморшками руки, запевняючи, що то саме вона вперше пробудила в його душі честолюбні прагнення, і що всіма своїми успіхами він завдячує давнім її урокам в ейвонлійській школі… Та це приємне видиво невдовзі розвіяло дещо геть неприємне.

Спершу стежиною квапливо протрюхикала сумирна з вигляду джерсійська теличка, а за кілька секунд потому з’явився пан Гаррісон — коли тільки словом «з’явився» можна окреслити спосіб, у який він вдерся на подвір’я.

Він перестрибнув через паркан, не бажаючи марнувати час на хвіртку, і роз’юшений постав перед спантеличеною Енн, котра, звівшись на рівні ноги, розгублено на нього дивилася. Пан Гаррісон лише віднедавна став їхнім сусідом, тож їй ще не доводилося зустрічатись із ним віч-на-віч, хоч і випадало бачити раз чи двічі.

На початку квітня, ще до повернення Енн із Королівської вчительської семінарії, пан Роберт Белл, чия ферма сусідила із садибою Катбертів на заході, продав її та й переїхав до Шарлоттауна. Ферму купив такий собі пан Гаррісон, про якого було відомо хіба те, що він походить із Нью-Брансвіка. Та проживши заледве місяць в Ейвонлі, він устиг здобути собі репутацію чоловіка дивакуватого, чи то просто «чудила», як назвала його пані Рейчел Лінд. Пані Рейчел була жінкою відвертою, що певно вже знають ті з вас, хто познайомився був із нею раніше. Пан Гаррісон, безсумнівно, жив не так, як інші люди — а це, як відомо, і є та найперша риса, що мала б виказати в ньому «чудила».

Передовсім із господарством пан Гаррісон волів давати раду самотужки, привселюдно заявивши, що не бажає присутності «жодних дурних бабів у своїм барлозі». Ейвонлійське жіноцтво мстилося йому за це моторошними плітками про його кулінарний та домоправний хист. У поміч собі пан Гаррісон найняв малого Джона-Генрі Картера з Вайт Сендз, який і почав ті плітки ширити. Насамперед, сніданки, обіди й вечері не відбувалися в домі його хазяїна о чітко визначеній годині. Зголоднівши, пан Гаррісон влаштовував собі «перекуски», і Джон-Генрі отримував свою пайку, якщо міг нагодитися в слушну мить — інакше мусив чекати, доки господаря знов охопить бажання попоїсти. Джон-Генрі скорботно твердив, що вмер би там із голоду, якби по неділях не їздив додому, де міг добряче підживитися, а щопонеділка вранці мати не видавала йому кошика з «їдлом». Миттям посуду панові Гаррісону й на думку не спадало перейматися, хіба коли раптом у якусь неділю дощило. Тоді він брався до праці: споліскував його ввесь під зливою і клав сушитися.

Та ще був із пана Гаррісона «добрячий скупар». Коли йому запропонували докластися до збору коштів на платню преподобному панові Аллану, він заявив, що воліє почекати — хай спершу буде видно, на скільки доларів добра принесуть йому молитви пана Аллана, бо кота в мішку, мовляв, купувати звички не має. А пані Лінд, котра завітала просити пожертви на місіонерську діяльність — і принагідно оглянути його будинок ізсередини — відказав, що стількох язичниць, як між старих ейвонлійських пліткарок, він ніде не бачив, тож радо пожертвує грошей, якщо ласкава добродійка візьметься навернути їх у християнську віру. Пані Лінд пішла обурена й повідомила, що лиш милістю Божою сердешна дружина Роберта Белла вже спочиває з миром, бо її б нагла кров залила на теперішній вигляд домівки, якою вона так пишалася.

— Вона ж-бо через день мила підлогу на кухні, — гнівно розповідала пані Лінд Маріллі Катберт, — а бачила б ти це зараз! Я мусила поділ спідниці підсмикнути, коли заходила до нього.

І насамкінець, був у пана Гаррісона папуга на ім’я Джинджер. Досі в Ейвонлі ніхто папуг не тримав, отож і пристойним це навряд чи могло вважатися. Та й що то був за папуга! Коли вірити малому Джону-Генрі, такого нечестивого птаха світ не бачив. Він страшенно лаявся. Пані Картер уже й забрала б сина з того дому, якби тільки певна була, що зможе підшукати йому іншу роботу. А якось Джинджер скубнув дзьобом Джона-Генрі в шию, коли той нахилився необачно близько до папужиної клітки. Пані Картер усім показувала шрам, коли горопашний хлопець приїздив додому по неділях.

Усе це промайнуло в думках Енн, щойно перед нею, онімілий від люті, постав пан Гаррісон. Навіть у найпогіднішому настрої, цей опецькуватий лисий гладун не виглядав привабливо; надто тепер, коли кругле обличчя його пашіло гнівом, а величезні сині очі замалим не вилазили з очниць. Енн здалося, що такого негарного чоловіка вона, либонь, зроду не бачила.

Аж раптом пан Гаррісон спромігся заговорити.

— Я цього не терпітиму, — пробелькотів він, — жодного дня більше, чуєте, ви, панночко! Хай мені всячина, це вже втретє, чуєте — втретє! Тут і янголам терпцю б не стало, чуєте! Я казав вашій тітці, хай пильнує — а вона знову не допильнувала, знову… я хочу знати, нащо вона це робить. От чого я прийшов, панночко!

— Поясніть, коли ваша ласка, що сталося? — з підкресленою гідністю мовила Енн. Віднедавна вона сумлінно опановувала цю манеру, щоб до початку навчального року мати її належно відпрацьованою. Утім, розлюченого пана Гаррісона це нітрохи не вгамувало.

— Що сталося? Та вже ж сталося, хай мені всячина! І сталося те, що я знову вигнав цю телицю зі свого вівса, оце півгодини тому! Утретє, завважте! Минулого вівторка виганяв, і вчора теж! І я приходив сюди й попереджав вашу тітку, щоб цього більше не було. А вона знов не допильнувала! Ану, де ваша тітка, панночко? Хай лиш я її побачу та скажу своє слово… слово Гаррісона, чуєте!

— Якщо ви маєте на увазі панну Маріллу Катберт, то вона мені не тітка. А зараз вона в Іст-Графтоні, куди поїхала відвідати родичку, що тяжко хворіє, — відповіла Енн зі щораз більшою гідністю в кожнім наступнім слові. — Мені дуже прикро, що моя телиця зайшла у ваш овес — бо вона таки моя, а не панни Катберт. Метью купив її ще три роки тому для мене в пана Белла.

• 1/55
• Следующая