Графиня - Лис Володимир Савович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/41
• Следующая

Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.

— Ні, тільки вночі, — була відповідь.

— Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, — сказав я. — Не знаєте, хто то?

— Та то з тою дурною, кажуть, приїхав із божевільні її коханець, — сказала покоївка. — Вона його видає за свого брата. А той часом тут з’являється. Все йому здається, що ті, хто тут відпочиває, до його дурної коханки клинці підбивають.

— Он як, — муркнув я і, попрощавшись, вичовгав з кімнати.

Мені дуже хотілося зустріти Інгу. Але я її так і не зустрів — ні внизу, в холі, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й більше, ні при виході з пансіонату. Може, вона пішла, як і я вранці, до моря?

До моря? Ця думка, не знаю — чого, мене порадувала. На повороті, при виході на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болісно стислося серце.

«Геть, — сказав я собі. — Жалкувати нема за чим».

Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І їхати треба було. Повертатися. Я доволі награвся. Та одна думка — це я добре знав — мучитиме всеньку дорогу, а може, і все життя.

«Чи було б щось між нами, якби я не збрехав Інзі, якби не вдав із себе таку собі провінційну знаменитість, художника, який виставляється і в Києві, і в Польщі, і в Канаді, і ще бозна-де, чи було б?» — ось якою була та думка. Відповіді тепер я вже не матиму. Ніколи. Навіть якщо колись знову зустріну Інгу.

Я повернувся до Густого Лугу. Аби сісти відразу на поїзд у Сімферополі, довелося переплатити за квитки майже вдвічі. Але я грошей не пошкодував, хоч навіть у дорозі довелося вже харчуватися яблуками, купленими на якійсь станції, і чаєм. Кавуна, якого я виторгував на зупинці в запорізьких степах, я привіз таки Марії, за що заслужив захоплений зойк («який же він великий та рябий») і поцілунок, материнський, хоч із далеким присмаком колишньої пристрасті.

Життя в містечку текло, як і до мого від’їзду, вкрай повільно, сонно, мовби неохоче. Стукала у ворота осінь, та ще доволі несміливо. Ранкові тумани дарували тонкі, схожі на сіточки, ковдри, забираючи їх через години дві-три. Тягучість містечкового життя я відчував тепер кожнісінькою клітиночкою шкіри. Лише Марія спитала мене, чого я повернувся дочасно. Я промимрив щось про застуду. Тут же був покараний квартою гарячого молока. Ковток за ковтком я випивав свій безпричинний страх, втечу, дорогу, нехіть до повернення і самого життя. Спогад про втечу з Криму обпікав піднебіння, саме він, а не гаряче молоко. Вечірнє вікно здавалося великим оком Інги, яке просвічує мене наскрізь і прагне забрати у свою темно-синю пащу щось більше за душу, чого не пояснити ні словами, ні жестом, ні думкою, ані виправдати хоча б криком, безмовним, як довколишня тиша — від початку містечка до його кінця сіра й одноманітна.

Жоден, кого я міг запідозрити в тому, що саме він міг послати мені ту дурну телеграму, не признався у злочині. Ні Петро, сторож на маленькому заводику металовиробів, з яким ми ходили колись на рибалку; ні Андрій, наш сусід, колишній музикант, а нині затятий п’яниця; ні Марко Пересунько, мій колега, вчитель-фізкультурник, бабій і пересмішник. Я спробував вивідати щось натяками за кухлем пива (на Андрія пішла пляшка самогонки, позичена у моєї колишньої хазяйки), але підозрювані мовчали, як риба, що лежала — давно закопчена і щойно порізана на шматочки — на столику перед нами.

Після тих невдалих бесід я став густолугівським Шерлоком Холмсом і подався на пошту. Мусили ж там пам’ятати, хто давав телеграму аж у Крим, на адресу пансіонату такого то числа, всього тиждень тому.

Ніна, вже двічі розлучена молодичка, що часом спромагалася стосовно мене як потенційного третього чоловіка на вимучену грайливість, автора телеграми не пам’ятала, бо то була не її зміна. Все ж я докопався, що того дня приймала телеграми племінниця моєї колишньої хазяйки і коханки, а тепер просто сусідки, Мирося. То було худюще занудне дівчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тітки і наносило абсолютно непотрібні візити мені. Сенс тих відвідин старого холостяка, яким я був давно і безнадійно, зводився до випитування про техніку моєї роботи, чим я пишу, як та коли змішую фарби і «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з візиту на візит, з місяця в місяць, із року в рік і перетворювалося на нудний і начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарешті вийде заміж. Думав, що, може, хоч така моя підступність відіб’є бажання до дивної ритуальності, але вже другого чи третього разу отримав по писку.

— Коли ви мене візьмете за дружину, — відрізала Мирося.

«Як рак свисне», — мав би сказати я, але оскільки вже був провінційним інтелігентом у першому поколінні, то стримався, удавши, що не зрозумів її жарту.

— А ти би хотіла? — спитав я наступного разу.

— А чом би й ні? — нахабно вищирила дрібні зубенята Мирося.

— Я старий та підтоптаний, — сказав я.

— Не такий вже й старий, як прикидаєтеся, — заперечила Мирося.

— І непрактичний, — підкинув я аргумент.

— А я б ваші картини продавала, — сказала Мирося, і я зрозумів, із якимось навіть відтінком жаху, що вона щиро вірить у це та вважає мене неабияким художником.

Як своєрідну помсту за її слова я став дарувати їй свої пейзажі, і десь за років два Мирося стала власником чи не найбільшої колекції моїх творінь. Чи мала вона до мене почуття — не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше — шепіт самотності, що гнав її до мене, точніше, підштовхував, спиняючи біля останньої межі спокуси.

Я спочатку хотів тупцяти на другий куток міста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тоді перейти у нову якість, а я цього не хотів, бо мав підозру, що Мирося таки має щодо мене якісь надії. Наче полководець на підхід прихованого резерву, про який відомо йому одному.

Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?

— Таки прийшли ви до мене, — сказала вона з непідробною радістю.

Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.

Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», — сказала Мирося) з її чудернацького змісту.

— Але я нікому не сказала, — вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. — Нікому. — І по-змовницьки підморгнула.

Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши той детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого. І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловіка, який там, на стежці від моря, жбурляв у мене каміння. Такий собі обірванець із пласким лицем, з великою бородавкою на лівій щоці, з вищиреними по-кінськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто таки фотографічну пам’ять. Але як цей тип міг опинитися тиждень тому в Густому Лузі, коли того ж дня, ну, нехай вранці наступного, я бачив його на гірській стежці поблизу пансіонату?

— Ти впевнена, що він дав мені телеграму саме того дня? — спитав я якомога грізніше.

Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.

— Кажи! — вже гаркнув я.

— Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, — заторохтіла вона. — Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…

— Тобі було просто цікаво, — здогадався я.

— Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…

Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.

• Предыдущая
• 6/41
• Следующая