Графиня - Лис Володимир Савович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/41
• Следующая

Люба була переконана, що Венцеслава не вбивала Едварда Ловигу. Зрештою, вона була навіть не захоплена, а начеб закохана в графиню, поступово ця закоханість переросла у переконання, що і вона повинна спробувати відтворити у своєму житті те, що вже пережила колись реальна Венцеслава Ловига.

Ось тут і згодився давній, несподівано знайдений рецепт суміші, яка паралізувала собак. Люба вичислила й рік, коли нібито мала бути наступна епідемія вбивства собак у Густому Лузі. Якщо попереднє масове вбивство було 1762 року, а те, що було перед ним, 1526 року, то різниця між ними складала 236 років. Отож, наступне масове вбивство мало бути 1998 року. Лишалося знайти вбивцю, казала Люба. І вона його знайшла, закохала в себе, допомогла виготовити суміш і навіть брала участь у першому вбивстві нещасної собаки, аби переконатися, що суміш діє.

Я сидів і слухав, наче паралізований. Не сама страшна суть почутого приголомшила мене, а швидше те, як просто, невимушено, мовби йшлося про геть звичайні речі, розповідала мені Люба. У якусь мить здалося, що мороз, який пробіг по спині, скував усе моє тіло. Я летів у страшну безодню.

— Який ви нажаханий, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Незвично таке слухати з вуст своєї учениці?

— Незвично? — перепитав я. — Авжеж, незвично. Ти не жартуєш?

— Потерпіть трохи, — сказала вона. — Або краще вип’ємо, тоді й продовжу.

Ми випили ще. Я подумав — а чи не стала вона алкоголічкою? Люба тим часом продовжила. Сказала, що хоче бути до кінця послідовною. Якщо вже вона спроектувала на себе життя графині Ловиги, то хоче прожити всі обставини, крізь які пройшла графиня. Зараз її, Любин, чоловік будує дім. Дім стилізований під той графський палац, за малюнком, який вона зберігає. Коли дім буде збудований, вона розіграє події, які там відбулися у XVIII столітті. Та ви знаєте, Платоне Васильовичу.

— Хтось із вас, ви чи Олег, мусить сісти на палю, — сказала вона з цинічним спокоєм.

— Любо, не треба, — простогнав я з мукою.

— Треба, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Я знаю, ви зараз подумали, що я божевільна. Або жартую так жорстоко. Ні те, ні інше. Це мусить відбутися.

Вона підвелася. Я теж. Я не знав, що й думати. У голові шуміло не стільки від випитої горілки, як від того, що я почув.

— Може, ви ще спитати щось хочете? — сказала вона з убивчим спокоєм.

— Так, — відповів я.

— То питайте.

І я спитав. Чи убивця собак не схожий на того, хто на моєму портреті?

— Ні, — сказала Люба. — Він зовсім інший. Та ви його, напевно, зустрічали. Він ходив і продавав різні речі.

«Що ж, — подумав я. — Я справді знав цього чоловіка. Знав і підозрював, що він якось причетний до купівлі чи й викрадення моїх картин».

— Тоді я спитаю тебе про інше…

— Чи то не я купувала ваші картини? — Люба всміхнулася якось так — чи то жалісливо, чи з відчуттям бридливості. — Я, Платоне Васильовичу. Я пропонувала вам досить пристойну плату. А ви, кажуть, спалили ті гроші… Дарма.

Я раптом подумав, що ми бачимося востаннє. Більше мені в цьому містечку робити нічого. Продам половину будинку і куплю якусь хатину десь у селі, можливо, в моєму рідному районі. Але якщо я так вирішив, то треба розповісти Любі про те, що мучило мене уже кілька місяців, відколи я дізнався про пристрасне захоплення Люби графинею Венцеславою Ловигою. А зараз, після цієї бесіди, мій гріх запік мені нестерпно. То було фізичне відчуття болю, що прийшов десь ніби ззовні, ставши моїм болем.

— Знаєш, Любо, — сказав я. — Мушу тобі признатися. Той портрет… — Я спинився, закашлявся.

— Той портрет графині Ловиги, яким ти так захоплювалася, насправді не вісімнадцятого століття. Його написав я.

— Ви? — Люба аж відступила назад, очі її розширилися, у них з’явився біль, потім переляк. — Як це розуміти?

— А так і розумій, — я вже говорив теж майже спокійно, хоч і з якимось дивним присвистом. — Для музею потрібен був портрет графині. Ну, Дмитро Харитонович спочатку його шукав, звертався, як і ти, до Ловиг, і польських, і тих, що живуть в Америці. Але портрета графині Венцеслави ніде не було. Кажуть, що вона забобонно чомусь боялася, аби художники не зафіксували її образ. Одним словом, тоді й запропонував Дмитро Харитонович мені здійснити цю аферу. Я й написав. Натурницю знайшов, коли якось був на екскурсії у Прибалтиці.

— Зачекайте, зачекайте, — в очах Люби я побачив надію. — Ви забуваєте, що я професійна художниця. Там же і дерево, і фарби давні…

— Ну, я написав свій портрет по іншій картині, справді з вісімнадцятого століття. А фарби я скомпонував так, як тоді писали. Отже, не тільки ти вмієш фальсифікувати. Вибач…

— Ви… Ви…

Люба ступила крок до мене. Здавалося, вона от-от заліпить мені ляпаса. Якби це трапилося, я був би навіть задоволений. Але Люба тільки гірко засміялася.

— Ви негідник, Платоне Васильовичу. А я ж… Я справді зробила її своїм ідеалом, символом свого життя. І все почалося з портрета. Виходить, з вашого портрета?

— Вибач… В якийсь момент мені самому почало здаватися, що це портрет справжньої графині.

— Ні-ні… Цього не може бути. Цього не могло бути… Признайтеся — ви брешете? Обманюєте? Ви мені теж мститеся? Так? Так чи ні — не мовчіть же…

Люба заглянула мені в очі. Схопила за руки. Очі її кричали. Але обоє ми мовчали, наче затялися, тільки то притягували, то відштовхували одне одного.

— Ненавиджу, — зрештою вимовила вона і вибігла з хати.

Я вийшов надвір. Над Густим Лугом стояла дзвінка тиша зимового надвечір’я. Хрустів сніг під ногами. Я кинувся до хвіртки, але Люба вже була далеко. Вона бігла вулицею із розпластаними крилами шуби, схожа звіддалік на підбитого птаха, що намагається втекти від мисливця, котрий його підстрелив. Раптом я побачив, як вона скинула шубу й побігла ще стрімкіше.

«Що вона робить?» — стривожено подумав я.

Що було далі я довідався наступного дня. Люба бігла й скидала із себе на бігу одяг. Слідом за шубою в сніг полетіло яскраво-червоне в’язане плаття, комбінація, ліфчик і навіть трусики — на подвір’я материнського будинку вона вбігла гола-голісінька.

Люба, проте, не збожеволіла, як могло здатися. Вона того ж дня поїхала з Густого Лугу.

Я зрозумів, що жодного сенсу змінювати своє життя не бачу. Бажання писати пейзажі у мене не виникло. Іноді я згадував ту Любину гонитву, скидання одягу й питав себе, що то було — тимчасове потьмяніння розуму чи частина якоїсь незрозумілої мені вистави? Але так нічого й не вирішив.

Навесні я зварганив листа до Інги. Я повідомляв, що написав її портрета, якщо вона хоче, то можу подарувати. І, ніби між іншим, питав, чи нема в неї сестри в Прибалтиці чи деінде і чи вона сама не вийшла заміж.

Десь за тижнів зо три я отримав відповідь. Інга дякувала, що я її не забув, дякувала за портрета, я можу його привезти, якщо хочу. Вони заплатять, скільки треба. Вона може собі це дозволити, бо вийшла заміж за військового, полковника. Що ж до сестри, то сестри рідної у неї немає, лише двоюрідна. Чому я про це питаю? — так закінчувала вона листа.

Портрета я завіз до Києва, ми мило поспілкувалися з Інгою та її чоловіком-полковником. Він виявився доволі приємною людиною. Ми сходили до кав’ярні, розпили пляшку коньяку. Побалакали. Все було дуже добре, от щось тільки весь час смоктало у мене під ложечкою. Востаннє подивившись у очі Інги, я зрозумів, що ніколи не побачу її, хоч вона та її чоловік запрошували, як буду в Києві, неодмінно заходити. Інга мене відрекомендувала як відомого художника, портрет і їй, і чоловікові сподобався. Найбільше мені сподобалося те, що я побачив — вона зовсім не боїться, що я можу щось розповісти її чоловікові про наші з нею стосунки.

Лише на вокзалі, скориставшись тим, що полковник пішов купувати пляшку води, вона торкнулася мого плеча й заглянула у вічі.

— Ти справді привіз тільки картину? — спитала вона тихо, щось явно очікуючи.

• Предыдущая
• 35/41
• Следующая