Святий Валентій - Франко Иван Яковлевич - Страница 8

• Предыдущая
• 8/10
• Следующая

Як ме­чесь ящірки відтя­тий хвіст,

І по­ча­ли всі сус­та­ви пру­ча­тись

І ки­да­тись, о зем­лю бить со­бою

В стра­шен­них су­до­ро­гах. Ру­ки рва­ли

Траву і зілля; скре­го­та­ли зу­би,

А з здав­ле­ної груді до­бу­вавсь

Звірячий, ди­кий, про­шиб­ли­вий го­лос.

В землі вже яму ви­бив під со­бою,

З-під нігтів рук по­вис­ту­па­ла кров,

І піною пок­ри­ло­ся ли­це,

Коли вкінці по­ява відсту­пи­ла

Від му­че­ни­ка. Зціплий, нед­ви­жи­мий,

Посинілий, стра­шен­ний, він ле­жав,

Мов труп. Лиш звільна підно­си­лись гру­ди,

Свій обіг звільна по­чи­на­ла кров,

І дов­гих хвиль бу­ло потрібно, щоб

В бо­лющім тілі знов затліла іскра

Життя, і мислі, й тям­ки. Звільна, ти­хо

Валентій встав, хит­ким, не­пев­ним кро­ком

Ступив на­пе­ред і спи­нив­ся знов.

У го­лові йо­го бу­ла пус­ти­ня:

Що ста­лось з ним - не тя­мив. Все від хвилі,

Як ки­нув­ся на зем­лю, про­ся­чи

Недуги в бо­га, по­то­ну­ло в чор­ну

Тьму за­бут­тя. Лиш біль ли­шив­ся лю­тий,

Якийсь таємний, нев­ло­ви­мий біль,

Котрого він не знав при­чи­ни й місця.

Страшна уто­ма тіла ще зміцня­ла

Той біль, хоч се був біль душі, не тіла.

І враз йо­му не­яс­но при­га­да­лась

Страшна по­ява, що бо­ро­лась з ним,

І при­га­да­лось, що якісь страшні

Слова во­на йо­му шеп­та­ла в ухо,

Що від тих слів ду­ша йо­го за­мер­ла

І тіло за­ме­та­ло­ся, мов кож­дий

Сустав в нім рвавсь від цілості осібно,

І що сло­ва ті - се при­чи­на бо­лю.

Жало, що й досі в рані ще стри­мить.

Та що се за сло­ва? Який їх зміст?

Він дар­ма хо­ру дум­ку нап­ру­жає,

Ворушить спо­мин­ки! Не­мов залізна

Стіна дов­ко­ла слів тих заск­ле­пи­лась,

Добратися до них ніяк не мо­же.

І, сам се­бе не тям­ля­чи, в за­думі

Повільним кро­ком він у дім пішов

І в за­лу, пов­ну гос­тей, світла, шу­му

І ра­дості, всту­пив, мов дух Ере­ба.

Один лиш крик смер­тельної три­во­ги

Пройшов по гос­тях, ос­товпів отець,

Зомліла Сільвія на вид йо­го.

Блідий, розх­рис­та­ний, з ли­цем кро­ва­вим,

З роз­куд­ла­ним во­лос­сям, в пор­ваній

Одежі, з впер­ти­ми на­пе­ред се­бе

Очима, він сто­яв хви­ли­ну в две­рях,

Немов на­га­ду­вав, де він зай­шов,

Мов ди­ву­вавсь, чо­го по­мовк­ли так

І побіліли й зат­ремтіли всі.

Відтак повільно, мовч­ки пе­рей­шов

Півперек за­ли й сів ко­ло невісти.

Мов ан­гел смерті про­летів над до­мом,

І за­мах­нув ме­чем, і пе­ре­тяв

Усі живі нит­ки, що сер­це з сер­цем

В’язали, - так на­раз по­чу­ли гості

Якусь відра­зу, страх, об­рид­жен­ня

До му­че­ни­ка. Мов­чан­ка засіла

Мертва на місце ра­дості; му­зи­ки

Утихли, світла гас­нуть по­ча­ли,

І гості ти­хо, бо­яз­но роз­повз­лись

Із за­ли. Німо, ми­ючись сльоза­ми,

Не ог­ля­да­ючись, пішла вкінці

І Сільвія. Ли­шень отець ста­рий

З роз­би­тим сер­цем, у стра­шеннім горі.

Котрого сам не ро­зумів, не збаг,

Остався з си­ном, що все ще сидів

Німий, нед­виж­ний, витріщені очі

Впер в од­но місце і всі си­ли ду­ху,

Всі мислі й нер­ви нап­ру­жав і му­чив,

Щоб відга­да­ти де­монські сло­ва.

Отець сидів і не зво­див очей

З йо­го ли­ця, і хо­ло­дом у нього

Стиналось сер­це, і не ше­ве­ли­лись

Уста ска­зать хоч сло­веч­ко до си­на.

Неначе чув, що безд­на ство­ри­лась

Між ним і си­ном і що вже ні сльози.

Ні мо­лит­ви, ні жерт­ви безд­ни тої

Не за­мос­тять. Вкінці підвівся, встав,

І хуст­кою об­тер ли­це кро­ва­ве,

І слуг пок­ли­кав, щоб об­ми­ли па­на.

Відтак, за­ду­ма­но­го, взяв за ру­ку

І в ліжко, мов ди­ти­ну, по­ло­жив,

І хрест зро­бив над ним, і рік: “Зас­ни!”

А сам всю ніч без сну над ним про­сидів.

О сер­це батька! Ти, як звід не­бес­ний,

Такий все­обніма­ючий, прос­то­рий!

Такий чу­до­во чис­тий, ла­зу­ро­вий,

Коли всміхається до нас вес­ною!

Такий мо­гу­чо-пот­ря­са­ючий,

А враз і бла­го­дат­ний, ожив­лю­щий,

Коли в літную спе­ку гро­ми шле,

І бу­рю, й дощ і дрож­жю на­пов­няє

Слабії тво­ри, але чис­тить воз­дух

І освіжає зем­лю, кор­мить ріки.

Такий в важкій за­думі су­мо­ви­тий,

Коли вми­ра ди­тя йо­го лю­би­ме,

Чудове літо, і та­кий ста­ран­ний,

Коли вкри­ва дріма­ючу доч­ку,

Царицю зем­лю, в чисті, білі ри­зи,

Щоб свіжа, яс­на, про­бу­ди­лась знов!

О сер­це батька! Як же ве­лич­на,

Здорова, сильна, покріпля­юча,

До жерт­ви ско­ра, фальші несвідо­ма,

Глибока й ти­ха враз твоя лю­бов!

На дру­гий день зап­ла­ка­на, трем­тя­ча

Прибігла Сільвія; їй ду­ма­лось,

Що вже Ва­лентія в жи­вих не взрить.

А він, прос­пав­ши ніч усю спокійно,

Встав хоч блідий, та май зовсім здо­ров,

І навіть ви­раз ди­кий, бо­яз­кий

З ли­ця всту­пив, лиш див­ная за­ду­ма,

Мов шу­кан­ня нап­ру­же­не за чимсь,

Чого най­ти не мож­на - на­да­ва­ло

Лицю йо­го не­са­мо­ви­тий ви­раз,

Він Сільвію ввічли­во повітав,

Спокійно, хоч без жа­ру, спо­ми­нав

Вчорашнє свя­то; про страш­ний кінець

Не зга­ду­вав, зда­ва­лось навіть їй,

Що й сам о нім не тя­мив він зовсім.

І вза­галі ба­ла­кав так ро­зум­но,

Так не­подібне до не­давнього

Нелюдсько-аскетичного жар­го­ну,

Що сер­це Сільвії, змо­ро­же­не

Вчорашньою кро­ва­вою ма­рою,

Мов віск м’який, знов та­ять по­ча­ло

І лип­нуть до Ва­лентія.

Минуло

Так кілька день; вже й батько си­лу­вавсь

Втішатися надією, що все те

Ще доб­ре бу­де, - хоч гли­бо­ко в серці

Якийсь зловіщий го­лос не вти­хав,

Віщуючи но­ве, ще тяж­че го­ре.

Аж вечір раз, ко­ли у роз­го­ворі

Сиділи всі в світлиці: батько, син,

І Сільвія, й Пам­филій, - встав Ва­лентій

І поспішив у сад, мов звав го хтось,

Мов щось за­був і ква­пив­ся най­ти.

Стривожені пог­ля­ну­ли на се­бе

Оставшіся в світлиці; мовч­ки жда­ли,

І сер­це в груді за­ми­ра­ло всім.

Аж че­рез півго­ди­ни увійшов

Валентій. Бо­же, як він виг­ля­дав!

Се не Ва­лентій був, а труп, руїна,

Недобиток, кот­ро­го лиш зня­ли

З хрес­та. В роз­битім і кро­вавім тілі -

Здавалось, лед­ве що дер­житься дух,

А на лиці та­ка виднілась му­ка,

Таке роз­пуч­ли­ве нап­ру­жен­ня

І без­надійність відга­да­ти те,

Над чим то­ми­ли­ся всі си­ли ду­ха, -

Що з уст усіх один лиш вир­вавсь зойк,

Один бо­лю­щий ок­рик. У не­тямі

Ішов не­щас­ний. Ки­ну­лись до нього,

Обмили тіло, зсиніле і зби­те,

Олійками по­на­ти­ра­ли, мовч­ки,

Мов хо­реє ди­тя, на постіль за­ве­ли,

Де за­раз сон мерт­вий йо­го об­няв.

Не мо­жу­чи ска­за­ти ані сло­ва,

Всі троє у нес­ка­занній три­возі

Гляділи пе­ред се­бе. Лю­тий біль

У серці Сільвії слізьми роз­лив­ся,

І не най­шов ніхто для ней потіхи.

Аж як самі со­бою вга­му­ва­лись

Дівочі сльози, обізвавсь Пам­филій:

“Страшна, над вся­кий опис се страш­на

Недуга! Де­мон злий який­сь узяв

Над ним свою прок­ля­ту власть. Та пра­ве

Життя йо­го ла­має власть бісівську,

Тож біс, як злодій, лиш вночі, ча­сом

На нього із-за уг­ла на­па­дає.

• Предыдущая
• 8/10
• Следующая