Выбери любимый жанр

Поезії - Франко Иван Яковлевич - Страница 7


Изменить размер шрифта:

7

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не дру­ко­ва­но.

НЕЯСНА ДЛЯ ВАС ЦЯ ЛЕ­ГЕН­ДА...

Неясна для вас ця ле­ген­да
І чуд­но чи­та­ти її?
Не ли­чить ста­ра ре­ве­рен­да
На хлопськії плечі мої.
Що ж, пані, ті вірші не­ясні -
То влас­ная повість моя:
Мої роз­ча­ро­ван­ня власні
І лю­тая му­ка-змія.
Колись за нев­ласні про­ви­ни
Цурались ме­не і кля­ли, -
Мов Каїн отой по пус­ти­ни,
Блудив я по рідній зем­ли.
Докори зно­сив я і тру­ди
І, хоч їх тя­гар мя ло­мив,
Я при­ви­дом, з влас­ної гру­ди
Розснованим, ду­шу кор­мив.
Я з влас­но­го сер­ця і крові
Творив собі радісний світ,
Щоб скарб весь своєї лю­бові
У нім помісти­ти як слід.
А нині, ко­ли я вер­таю
З сло­ва­ми любві до братів,
Чи ж "щирі" сліпці не пус­ка­ють
На ме­не зат­роєних стріл?
Важка моя пісня, о пані,
Бо важ­ко на серці мені:
Мов чо­вен під ніч відірвавсь
від прис­тані,
Хитають ним хвилі, ша­ру­гою гнані,
На небі ні зірки, вни­зу ж у отх­лані
Таємні ми­го­чуть огні.

28/3 1889

НІ, ВДУРІТИ ДО­ВЕ­ДЕТЬСЯ...

Ні, вдуріти доведеться,
роком кождий миг стається,
дні повзуть важкі, німі
із неволі у тюрмі.
Діла, праці, хоч би злуди,
щоб не ритись в власній груди,
щоб забуть невольний стан,
не ятрити давніх ран.
Чарівнице злотокрила,
пісне ніжна, пісне мила,
ти візьми мя, не лиши,
в край чудовий занеси!
В край чудовий, в край казочний,
де бездонний, непорочний
сяє і смієсь блакіт,
в чистий, ясний, кращий світ.
Під блакітом тим іскристим
ллєсь життя ключем пречистим,
в жилах кров кипуча гра,
сила груди розпира.
Бог з сівнею полем ходить,
в краю розум верховодить,
дух геройський підліта,
а царює красота.
А хоч грає зло, мов тучі,
пасті розніме гадючі,
то найдесь герой як стій,
що за край постоїть свій.
Всяке зле чи добре діло,
хоч як скрито б не сиділо,
там усе на світ зійде
і заплату ізнайде.
Хоч часом наляже горе,
кривда правду переборе,
підла зрада під кінець
царський осяга вінець,
щира вірність у кайданах
або в полі в лютих ранах -
не лякайтесь: вся біда
тільки проба і луда.
Ще в останній крайній хвили
встане правда із могили,
сильна, юна, злу на страх,
і розсипле зло на прах.
Час, простір, замки могильні
против неї всі безсильні,
бо вони є сила та,
що всім світом оберта.
Мов змія, що в хвіст кусаєсь,
з неї виплив, в ню вливаєсь
вічний сил плідних потік,
дух, природа, чоловік.
В єдності живій з собою
три могучі сили ті
подають собі чергою
з рук у руки золоті
кубки з вічно молодою
всецілющою водою.
Не опреться тій воді,
вічно юній правді щирій,
ані зрада у порфірі,
ні брехня у чорній рясі,
в медоплинних слів прикрасі,
ані військо незчисленне,
ані навіть те страшенне
смерті лезвіє студене
в казці, в казці nota bene.

27/9 1892

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важ­ко, звільна
На місто сніг вог­кий па­де й па­де;
З гус­тої тьми жур­ба якась мо­гильна
Вихилює ли­це своє бліде.
Лампи го­рять. Ко­ле­са світлянії
Довкола них тісняться, мер­ко­тить
Кровавий блиск. Не­на­че сонні мрії,
Фіакри ми­га­ють і ги­нуть вмить.
На тро­ту­арах ще про­хо­жих си­ла:
Циліндри, шу­би, модні боа дам
І драні ла­хи - різно­барв­на хви­ля
Пливе, гу­де, зіпреться тут і там.
І я в юрбі, сум­ний і оди­но­кий,
Пливу безв­лад­но, щоб від влас­них дум
Втекти - та, невідступ­ний і гли­бо­кий,
У серці все не­сесь зо мною сум.
І на­че той, що то­не і в зне­силлі
Шукає гілки, кор­ня, сте­бельця, -
Так я між лиць тих в пестрій лю­ду хвилі
Шукаю щи­ро дружнього ли­ця.
І враз я зде­ревів і стре­пе­нув­ся,
Щось гор­ло стис­ло, в груді спер­ло дух…
Втікать ба­жав, та не по­во­рух­нув­ся,
Мов ог­лу­шив ме­не важ­кий обух.
То не обух! То йшла пе­ре­до мною
Висока пос­тать, пря­ма та струн­ка.
Оглянулась, хит­ну­ла го­ло­вою,
Моргнула на про­хо­жо­го пан­ка.
Оглянулась ще раз. Ве­ликі очі,
Глибокі, темні, мов та чор­на ніч,
Зустрілись з моїми й в без­донній ночі
Пропали. Двоє їх спіши­ло пріч.
А я сто­яв мов стовп. Юр­ба юр­бою
Мене тру­ча­ла, штов­ха­ла раз в раз,
Та я не чув ні хо­ло­ду, ні бо­лю,
Мов ог­ник свідо­мості в мізку згас.
“Вона!” - Із уст од­но те сло­во прис­ло,
Та в нім бу­ла магічна міць страш­на!
Мов камінь мли­но­вий, за шию тис­ло
Мене од­но се сло­веч­ко: “Во­на!”
Вона, ся гар­на квітка “сон царівни”,
Котрої розцвітом втішав­ся я,
Котрої за­пах був та­кий чарівний,
Що й досі п'яна ним ду­ша моя!
Вона, котрій я все ба­жав відда­ти,
Весь скарб душі, всі ду­ми, всі чут­тя,
Котрої слід я рад був цілу­ва­ти,
В котрій вба­чав кра­су і ціль бут­тя!
Та, що ме­не одніським сло­вом своїм
Могла ге­роєм, генієм зро­бить,
Обдарувать надією й спо­коєм,
Заставить все най­ви­щеє лю­бить, -
Та, що в руці від раю ключ дер­жа­ла,
Вона йо­го за­ки­ну­ла в баг­но
І чарівно­го сло­ва не ска­за­ла…
Чи хоч в душі гри­зе її во­но?
Не сло­вом - ру­хом, пог­ля­дом хо­лод­ним
Мене зіпхну­ла в тем­ний рів без дна.
Лечу!.. Ва­люсь! Та там вни­зу, в бе­зод­ни,
Хто се про­па­щий, стоп­та­ний? Во­на!
Стій, при­ви­де! Ска­жи, яка не­во­ля
Тебе зіпхну­ла з радісних вер­шин?
Хто смів кра­су й пиш­но­ту сього по­ля
Втоптать в бо­ло­то і з яких при­чин?
Чи го­лод, хо­лод і сирітства сльози,
Чи та жа­га, що сер­це рве й скре­бе,
Що хи­лить во­лю, мов та бу­ря ло­зи,
На сей торг ганьби випх­ну­ла те­бе?
Постій! Постій! Я вмію се відчу­ти.
Моя лю­бов не згас­ла, ще го­рить,
Зуміє рай­ський ключ із дна до­бу­ти,
Зуміє рай за­пер­тий ство­рить.
Не чує? Щез­ла з ним у пітьмі ночі,
Лиш вид її про­шиб ме­не, як ніж.
О, щоб бу­ли мої осліпли очі,
Було б в душі ясніш і спокійніш!
7
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело