На ділі каймося, не на словах.
Робота стає ще живішою.
А ти б спочатку взявся.
якби мене покликано спочатку.
що з того мурування буде діло.
Я не знаю.
як я почув свирілі сеї голос.
Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей раптом перестає грати. Юрба спиняється з роботою.
Щось потемніло наче.
Вже ж бо вечір.
Ховаймось в місто.
Се безпечніше: мур уже чималий.
Юрба ховається в місто за мур.
Нічого. Посвіжіло, се і краще.
Тепер ми, відпочивши, надолужим.
Давно, в дитячий любий вiк,
в далекiм рiднiм краю
я чула казку. Чула раз,
а й досi пам'ятаю.
Менi її розповiдав
малий сiльський хлопчина
без тенденцiйної мети,
бо вiн же був дитина.
Нi, вiн розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).
Ми з ним сидiли у садку
вечiрньою порою,
в той час, як захiд розпалив
пожежу за горою.
Вечiрнiй вiтер турбував
стареньку нашу грушу,
i щось таємне i жаске
нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава,
що тихо майорiла,
i гаю дальнього стiна,
що в заходi горiла.
Та навiть в грушi тiй старiй
ми певностi не мали, -
хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?
А найстрашнiшi нам були
отi ставнi тополi,
що вшикувалися в ряди, -
запевне, з злої волi!
Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався),
зросло на велетi тому,
що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись
не тiлом лиш, а й духом,
всi людськi пута й кайдани
зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла
нiяка мiць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.
Чим велет бога прогнiвив,
того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих,
та жоден не повiдав.
Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тiльки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, -
нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi
пригодонька негожа.
Лiг велет - думав, на часок,
та й спить уже столiття,
землею заснiтився весь
i марить про страхiття.
Бо скористали вороги
з його важкої млостi,
безкарно точать з нього кров
i трощать бiлi костi.
Вже оснували тiло все
залiзними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижi руки,
а велет спить камiнним сном,
хоч терпить лютi муки.
Часами болiсно у снi
наморщить густi брови,
тодi стинаються й шумлять
гаї, лiси, дiброви.
Як дошкулить несвiтський бiль,
вiн трохи ворухнеться,
по тiлу корчi пробiжать,
уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв,
минеться й божа кара.
I встане велетень з землi,
розправить руки грiзнi
i вмить розiрве на собi
усi дроти залiзнi.
"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба…" -
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.
"Коли ж вiн встане?" - тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк,
а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетiв,
i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки,
до хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
