Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 10
- Предыдущая
- 10/16
- Следующая
- Може, й попав у полон, хто його знає... Як живий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.
Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов незагоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи парубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп'ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.
- За мого Янця,- каже й цілує того чи ту... в руку, а той, що бере, тої ж самої хвилини те ж саме робить: цілує її в руку... І не питає він, хто вона, й не питає вона, хто він, і розходяться. Так рік-річно. А його нема й нема... І доля, а може, й душа його в руках господніх, як і весь мир, і кожна мушка на сім світі, і усе на землі...
Юзько й Санда вкладали свою силу в землю. Тепер корова одна, а відтак і друга стояли, як давно, у стайні, а до одного коня найшлася пара, найшовся плуг і борона, найшлося й кілька овечок, і якось жилося. Юзько рідко коли співає при роботі, як було давно, а лиш посвистує. Часом і усміх давній поблискує на його лиці. А так то він поважний, рішучий і так сказати б командир. Із мамою часто свариться. Батько більше до нього горнеться, а Санда самітна. З мамою й вона часто сперечається. Від часу до часу Зоя щезає на день-два і знову вертається. Як її питають, не дуже й дивуючись, куди ходила каже: «В місто сповідатися і причащатися».
Більш її не питають. Лиш Санда і, зокрема, й Юзько слідять мовчки за нею, особливо, де вона складає й заховує час од часу клуночки, добре й тісно позв’язувані. Льон платиться дорого, часом і збіжжя продається, а вона, як по-давньому, гроші сама відбирає, від людей і ховає. Ніхто з нею за те не спорить.
«Ховає, хай ховає - думає Санда,- нехай бере їх із собою і в землю, їй неначе все одно. За війни вона багато виділа, терпіла, зносила; й нарешті - боже! Що зробиш проти судженого? Як так, най буде й так. Хіба для неї одної доля темна?»
З Миколою і «козачкою» Зоя вже давно помирилася, приймає її в себе ласкаво й дозволяє собі руку цілувати. Два роки по весіллю, саме в воєнний час, зайшов Микола з Ганною, гарною й годною молодицею, малим хлоп’ятком, із дарунками: двома ситими курками й когутом, з медом і цукром, з пляшкою горілки й теплими словами,- відвідати осиротілу матір, що двох синів оддала війні й цісареві, а тепер із старим похиленим батьком... сама.
- Сама, сама, любі діти,- казала, захлипавши, Зоя й обтерла наборзі очі,- де вже не сама. Якби не Санда, то ми обоє з старим давно б у землю були запалися.
Та й помирилися. Рідко коли одні одних одвідують, бо робота між них уступає, виростає таким муром, що хіба в рік, або в два, або на великі свята, або на храму позволяє бачитися й більше про біду говорити.
Зоя «козачку» полюбила. День і ніч не знає «козачка» спочинку, заповнює скрині, комору, тче, пере, білить, розстелює полотна і щораз більшу здобуває пошану не лиш у тещі, але і в жінок господарів, і в цілім селі.
Така була «козачка»!
Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з батьківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однакова. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од «закордонного». Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.
- Треба їй того було? - спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.
- Та видко... що треба,- обізвався рівнодушно старий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.
Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне... мов жаль, мов вимушений усміх...
- Одним москалем буде більше...
- Або українцем,- сказав Юзько.
Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.
Отож зайшла до них одного разу ота Касандра з своїм маленьким хлоп’ятком. Ненадовго. Вона була на службі в місті, де її тримали з малим п’ятилітнім хлопчиною й пустили тепер, на її просьбу, відвідати рідню на кілька днів.
Одної днини, наслідком того недовгого перебування в тети Зої, зчинилася така пригода. Старий Павло пішов У сусіднє містечко платити податки, набрати жінці «потайки» на спідницю, собі купити люльку, бо стара десь затряслася, і ще дещо інше до хати. Ввечір перед тим Санда розчинила хліб, уранці пішли заглянути до конопель, що недавно відвіз їх Юзько до «балти» коло ниви, де була вдолині і вгорі засіяна кукурудза, а Касандру виправили з худобою недалеко долини, де саме кукурудза вдалася слабше й земля була кваскувата, як казали; і на ній ріс, буяв там та не там падиволос. Поле те тяглося, як сказано, з долини вгору, де що два роки пишалася найкраща кукурудза, а то знов і білий хліб. Юзько, що мав того дня складати сіно в кориці на сіножаті на інше місце, вийшов і собі з дому.- Чи туди, чи куди-інде, не казав докладно.
Він останнім роком зчаста баламутив маму й не все бував там, як казав дома; особливо коли горіла в полі робота. Іноді, було, каже: йду туди й туди, чи жати, чи сапати, а вийде собі, де захоче. Він і іншим помагав, і своє робив - чи пізніше, чи в інший час,- дарма що ніколи нічого не подасть запізно, ні запізно не звезе додому. Крім Санди й тата, помагали йому в господарській роботі й інші. Так воно було й сим разом. Сіно лежало згромаджене та ждало його руки, та не в копицях, а на землі.
Оглянувши коноплі, чи не час би їх, може, вибирати з води й звезти додому, Санда почула, що її наче невидима сила тягне вибігти вгору, побачити, що там діялося. Давно там не була, ще як перший раз, а відтак і другий, сапала і підгортала кукурудзу, а потім як іноді носила Юзькові харч. Юзько, бувало, все завертає її:
- Тут я сам буду сапати, чого тобі тут? Пильнуй ліпше худоби, я за той час тут більше прироблю, ніж коло худоби, як буду її пасти. Краще оставайся в долині, як хочеш уже сапати, або, як кажу, при худобі, а на горі буду я.
Сьогодні їй прийшла охота поглянути на кукурудзу й на горі. В долині вона була трохи слаба. Тут вона мала б належати Юзькові, на горі - їм. Стала на хвилинку і ще роздумувала. На горі було поле ліпше, отже, й кукурудза, може, і краща вдалася. Вона дивилась задумано вгору. Звідти, думала, побачить і Юзька на сіножаті. Коли ж хотіла поступити далі, перебіг їй заєць близько перед ногами впоперек стежки. Вона прокинулася. Агій! Аж злякалася. Та й справдешній уже заєць. Кількома скоками перебіг їй доріжчину. Чисто, як блискавка. «Недобре поведеться їй»,- сказав їй внутрішній голос, бо се був важний і давній на «правді» заснований забобон, що кому заєць перебіжить дорогу, то йому зле поведеться. Сплюнула й усміхнулася.
Що їй могло тут притрафитись? Вона перебігла думками всі можливості лиха й не найшла його. Їй мов камінь із грудей упав. І тут нараз причувся їй ніби свист Юзька. Свист устав, але ненадовго. Повітрям залунав його гарний, ще кращий, як давніше, голос:
- Предыдущая
- 10/16
- Следующая
