Цар соловей - Руданський Степан Васильевич - Страница 15
- Предыдущая
- 15/16
- Следующая
Изменить размер шрифта:
15
IX
І по царству Соловея
Всюди тихо було.
І на пущі, й на степові
Ніби сном заснуло.
Сам причепа запиває,
Спить, не просипає,
Аж тут дудка десь здалека
Грати зачинає.
І ту дудку на
Чує злотокрила,
І з години на годину
Виростають крила.
І мисливий серед муру
Тую дудку чує
І зв язаш свої руки
Пробує, моцює.
І кінь його серед льоху
Дудку зачуває,
І - що пісні - копитами
Браму розбиває.
Чує дудку і причепа
І не раз жахнеться,
І із чаші золотої
П'ється і не п'ється.
Чи то дудка золотая
Щось лихе віщує?
Чи то так його сумління
Мучить і мордує?
І так йому тяжко-тяжко!
І так нудно-нудної
Тяжеліють руки й груди,
І дихати трудно.
А тут дудка грає-грає,
Ніби вимовляє:
«Стережися, злий причепо:
Господь покарає».
Ляже в постіль спочивати -
Спиться і не спиться:
Йому дудка золотая,
Ніби кара, сниться.
Сяде їсти - і не їсться,
Пити - і не п'ється:
Якась туга коло серця,
Як гадюка, в'ється.
І всі двері зачиняє,
Вуха затикає,
І сопілка грає-грає,
Ніби вимовляє:
«Кайся живо ти, причепо,
Тілом і душою:
Піднялась рука господня
Кара над тобою».
І ша!.. Тихо всюди стало,
В цілім царстві тихо;
Но страшніше воно було,
Ніж самеє лихо.
Х
І остатню співак думу
Грати зачинає,
І дрижить земля від неї,
Камінь розпукає.
І двадцята коло льоху
Брама затріщала,
Враз із крюками, гаками
Хрьопнула, упала,
І затрясся стовп камінний,
Набік похилився,
І вершок його зламався,
Покотом звалився.
І далеко на степові
Затряслась могила,
І у сонної царівни
Засвербіли крила.
І царівна пробудилась,
Все припом'янула
І на вдяку до причепи
Льотом полинула.
А там уже і мисливий
Конем своїм грає
І сто тисяч своїх слугів
З вуха випускає.
І царівна свої крила
Раптом потрясає -
Сорок тисяч свого війська
Із крил висипає.
«Виступай, негідний враже,
В чисте поле битись!
Не будемо ми з тобою
До смерті миритись!»
І причепа у столиці
Слуг своїх збирає
І, чи радий, чи нерадий -
В поле виступає.
І обняло його силу
Дві великих сили,
І причепине все військо
До ночі побили.
А самого неубитим
У полон узяли
І сиділи і гадали,
Кару вимишляли,
Аж іде пастух-царевич
І став розважати:
«Не годиться нам брат брата
За гріхи карати.
Всі ми винні перед батьком,
Зле усі ми жили,
А ходім на суд і правду
В степи до могили.
Нехай батько знов явиться,
Очі нам розв'яже
І розсудить, і научить,
І всю правду скаже».
XI
Нічка тиха, зорі світять,
В небі місяць грає;
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє;
Тільки давняя могила
В степу зеленіє.
І в могилі цар, цариця
Сном опочивають.
Над могилою їх діти
Варту відбувають.
Вдруг по степу загуділо.
Затряслась могила,
Стало сумно, стало страшно,
Північ наступила.
І дух царя Соловея
Став наверх могили;
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
І на вінку несмертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
«Діти мої, любі діти! -
Став їм говорити.-
Не вміли ви шануватись,
Не вміли ви жити!
Єсть три сили в чоловіка:
І першая - знання,
Другая - добротворіння,
Третяя - кохання.
І в коханні три гілляки:
І першая - грати,
Друга - чари малювати,
Третя - їх писати.
І по силі із вас каждий
Відібрав від бога,
І каждому із вас була
Простая дорога.
Мисливому - розмишляти,
Тайни пізнавати,
Причепі - за все чіплятись,
Добро вибирати.
Пастухові - дивно грати,
Дочці - помагати:
Чари в краски малювати,
Піснями писати.
А усім вам - разом жити
І в'язати сили...
Діти мої, любі діти!
А чи ж так ви жили?
15
- Предыдущая
- 15/16
- Следующая
Перейти на страницу:
