Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 38

• Предыдущая
• 38/102
• Следующая

- А тепер вдягнiть його!

В'язнi пiдняли голого хлопця i натягли на нього мокрий, невимовно смердючий одяг. Обкрутили на голову хустку, просичену гиддю. Iще й шапочку згори настовбурчили.

- Тепер зв'яжiть йому руки за спину i посадовiть пiд стiну. Якщо хто пiдiйде й допоможе, тому зроблю те ж саме! Тiльки замiсть сечi вимочу одяг у нафтi! А в кого одягу нема – я не пошкодую витратитись на новi сорочки й штани! I побачимо тодi – що приємнiше для тiла – нафта чи сеча? Га?!

Страж засмiявся, i склепiння розбили на стократ його голос.

- Знайте! Вже кiлька днiв я – найдотепнiший жартiвник у Басрi! Це i його господар визнав! Вiн перший таке про мене сказав! I при вiдомих шейхах. Отак!

Лишив хлопця з в'язнями та й пiшов. Китаєць i негр вийшли за грати i про щось тихо говорили з наглядачем.

Хоч наче у цьому узилищi було вогко, однак Алi вiдчув – мокрий одяг починає на ньому висихати, стягуватись. Одяг в'їдався в мiсцях суглобiв i складок, чим далi, тим сильнiше пекло, i свербiла шкiра. Вiд гидкого смороду нудило. Вiд нудоти розривало його нутрощi, а блювати не було чим. I вiн вiдригував слизом i гiркою жовчю. Здавалось, уже лопнули всi кишки.

Вiдчув, як рiзонуло болем по нутрощах. Вiн звалився на камiння. I вкотре за сьогоднi втратив свiдомiсть.

Алi швидко повернувся до тями, та нi говорити, нi рухатись не мiг. Вiн чув, що в узилищi захвилювались люди. Та нiхто не пiдступив до нього i не допомiг йому, не зняв з нього обгиджений одяг. Почали в'язнi, хто арабською, хто фарсi, хто ще якоюсь, кричати. Бряжчали ланцюгами, тупотiли, ляскали в долонi. Горлали з усiх сил:

– Ганьба! Ганьба! Вбивцi дiтей! Гiєни! Шакали!

Гвалт здiйнявся неймовiрний, кричали вони, аж бризкали слиною. Очi їм вилазили iз зiниць. Цей гармидер рознiсся по всiй баштi, пiдсилений луною. Та й назовнi якимось гомоном долинув.

Десь нагорi вiдчинилися дверi, в темний завиток сходiв проникло розпорошене свiтло. По сходах важко погупав турок-страж. Вiн пiдскочив до грат, перед якими спинились негр, жовтовидий i наглядач.

Страж притис обличчя до грат i зi свiтла спочатку не мiг нiчого розгледiти.

Потiм роздивився лежачого на пiдлозi, при вiдкритих очах i з пiною на вустах, Алi.

- Ану швидше витягнiть цього шакала на свiже повiтря! Вiдмочiть його у водi, щоб отямився!!!

Алi схопили i потягли кудись. Занурили по шию у водойму, звiдкiля брали воду для обмивання коней та миття пiдлог у фортецi.

Поволi вода розчиняла гидоту, прохолоджувала його тiло. Та водночас заходила в рани пiд нiгтями i билась там пульсуючим болем.

Негр тримав за комiр сорочки хлопця, щоб той не захлинувся у водоймi. Та не тiльки щоб не захлинувся, а й щоб не напився. Коли кат пхнув його у воду, то Алi встиг зробити все ж два ковтки. Ця смердюча вода здавалась йому, для його пересохлого, перепаленого рота, солодшою за найкращий багдадський шербет! Та трохи згодом тi два ковтки спричинились до такого болю в шлунку, що Алi не мiг себе стримати й стогнав, i йому було байдуже, чи когось радують його муки, чи хтось радiє його горю. Часом в головi у нього наче вибухав бiлий туман, як ото вибухає дим i пар, коли заливають водою вогнище. Алi рiзало очi свiтло, хоча вже наближався вечiр. Вiн заплющив очi i подумав, коли на мить спазм вiдпустив його нутрощi: «А Джарiя там усе готує до банкету… Дурна негритяночка – їй аби пшонянi оладки й барабан…» Та водночас i шкода стало, що вона дарма старається, дарма там клопочеться… Далi вiн подумати нiчого не змiг, бо знов налетiла болюча задуха, i його почали бити корчi, пливло в очах червоне марево. Лише дзвiн стояв у вухах i нiяких звукiв, слiв навколо i над собою вiн не мiг розрiзнити й зрозумiти…

Знайомий, рiдний дим вiд кiзяка залоскотав хлопцевi нiздрi.

Перед лицем хлопця тонкi вправнi руки жовтолицього. За руками – пласке чорнооке лице. Власне, не очi, а чорнi щiлини. Вивернутi вуста розкриваються i говорять:

- Хлопчику! Твоя моя слухай! Моя твоя не мордуй. Лiкуй твоя. Сиди тихо –голка не рухай!

Алi подивився, куди показував палець чужинця – i аж шарпонувся вiд страху – з верхньої губи i з пiдборiддя в нього стирчали двi тонкi сталевi голки. Але болю в губах не вiдчував, лише в мiсцях уколiв нiби набряк i тепло.

Алi чув вiд базарних брехунiв, що китайцi так умiють лiкувати проколюванням, як нiякi арабськi лiкарi не здатнi лiкувати анi припiканням, анi розтинами розпеченим рiзцем.

Китаєць вiдкiлясь узяв ще голку її всадив хлопцевi в тiм'я. Запекло вогнем i спало з болем, перетворилось на тепло i розлилось по всьому тiлу, бiль вiдступив наче не дуже, але голова прояснiла. А за якийсь час Алi вiдчув, що в нього геть змiнився настрiй i вiн отак би сидiв i сидiв, так йому було добре сидiти i зовсiм-зовсiм нi про що не думати й не рухатись. Та китаєць зняв iз жаровнi казанок i вилив у чашу якесь пiйло. Пахло гiрким, кисло-терпким i нiби соком молочаю.

- Пий, i не треба болить нiчого рука, не треба болить п'яти!

Алi випив гiркувате пiйло, i воно пронизало вогнем нутрощi, та швидко заглухло всяке вiдчуття болю.

- Вставай, бiгай, не плакай…– Китаєць засмiявся, i його очi й рот перетворились на три задертi риски – двоє очей i вуста майже до вух, а нiздрi дивились двома роздутими дiрками.

Зайшов страж i вiддав Алi зв'язку ключiв, хустку, пояс, а торбу йєменську надяг хлопцевi через плече.

- Вставай! – наказав.– Покажу тобi одну рiч, i можеш iти додому.

Алi з острахом пiдвiвся – i нiчого! Не хитався, не падав, рани навiть пiд пальцями не болiли. Якесь здерев'янiння в ротi, в руках i у всiх м'язах. Та нi болю, нi слабостi не вiдчув.

- Пiшли! А ти молодець, Чжан!

Китаєць поклонився в пояс стражевi.

- Моя людина слухняний. Скажеш: «Помри цього чоловiка» – робим йому помирай! Скажуть: «Оживай того чоловiка» – робим йому оживай!

Страж обернувся i взяв за руку хлопця. Говорив ласкаво i спокiйно, нiби й не вiн нещодавно заповзявся замордувати на смерть хлопця. Алi не знав, що, поки його вiдмочував негр у водоймi, поки вiн корчився без пам'ятi, страж зустрiвся iз соглядатаєм, що страхав Алi на Корабельному островi. Страж наказав повторити слово в слово, про що маленький чоловiчок говорив iз хлопцем. У соглядатая пам'ять була бездоганна. Тому страж подав йому динар:

- Iди геть. Та швидше! Добу не показуйся нiде!

I от пiсля розмови страж зовсiм змiнив свою поведiнку з Алi.

Вiн вивiв хлопця на вулицю з башти, i Алi побачив над темними зубцями башт на тлi нiчного неба мiсяць, як розпечене жорно червоне. Над фортецею метушилися сотнi кажанiв.

У фортецi палали десятки лiхтарiв i чадiли смолоскипи нафтовi. Iржали конi, метушились люди.

А страж вiв Алi до iншої, кутової башти – найтовщої i найвищої.

Їм вiдiмкнули дверi, i вони зразу ж пiшли кудись униз, а за ними ззаду йшов дозорець з лiхтарем у руцi. Вiн пiдняв його високо над головою, i вiд Алi i стража-тюрка по ослизлих каменях затанцювали здоровеннi, велетенськi тiнi.

Потiм вони спинилися перед кованими мiддю дверима. Наперед вийшов дозорець з лiхтарем, поставив лiхтар на пiдлогу i вiдiмкнув запори.

Замiсть пiдлоги тут були тиковi товстеннi палi, складенi в грубезну решiтку. Мiж собою їх сполучали мiднi скаби.

Пiд палями плюскотiла вода внизу i чулось якесь хрипiння та сопiння, хтось нiби вовтузився та зiтхав.

- Дивись! – показав страж хлопцевi в отвiр мiж двома палями. А сам пiднiс над головою нафтовий лiхтар.

Застрибали внизу на водi смердючiй червонi, багрянi вiдблиски вогню. I враз iз чорної чорнильної тiнi з'явилися людськi обличчя. Вони дивились угору, замруживши очi, i прикривалися вiд яскравого для них свiтла. Скiльки потiм Алi переплив морiв i рiчок, де тiльки не побував, але цього жаху, ще може зробити водяна в'язниця з людьми – вiн нiколи не мiг забути. Те, на що перетворились у цiй мокротi шкiра людей, їхнi бороди й волосся, як вiдкрились на всьому тiлi виразки й рани, як витiкала iз них сукровиця – не можна було анi забути, якi переказати, пояснити iншим людям. Особливо ж страшнi були в них пальцi – пучки розмоклi й розбухлi стертi нiгтi – з-пiд яких витiкав слиз i кривавий гнiй.

• Предыдущая
• 38/102
• Следующая