Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 22
- Предыдущая
- 22/42
- Следующая
Изменить размер шрифта:
22
XXIV
«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? -
Промовила зтатарена русинка. -
Коли ти так цвітами процвітаєш,
Як на землі любов'ю вірна жінка, -
Воістину ти диво невимовне,
Ти - добрості Господньої пучина!
І, як стебло кадила благовонне,
До тебе лине ся свята людина…
Се чисту дань дає Аллахові Вкраїна».
ПІСНЯ СЬОМА
ДУМА ПЕРВА
Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Падишах своїй цариці
Берло довіряє!
Берло, жизні знак і смерті,
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями.
І не море на Босфорі
Вре та в берег плеще:
Від тополі до тополі
Чадра чадрі шепче…
І не вітер по дібровах
Чинарі гойдає:
До чалми чалму розмова
Тиха нахиляє.
«Мабуть, вже кончина світу,
Що султан великий
Догоджає без завіту
Норовам русинки.
Повеліла - і знак смерті,
Жизні, ба й потуги
У руках блищить у неї,
Турку для наруги.
На коліна (о пророку!)
Став перед блідою,
І назвав (о стид Востоку!)
Дівою святою.
І своє наслідне берло
(О сини й унуки!),
Мов жіноче веретено,
їй подав у руки».
ДУМА ДРУГА
Віє вітер, повіває,
Синє море грає;
Золотом його з заходу
Сонце заливає.
Та ні золота на морі,
Ні на небі сонця
Не вбачає бідний бранець
Із свого віконця.
Угорі над головою,
Мов каганчик, сяє,
Мутним світом кострубаті
Мури обливає.
Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.
О, яке ж воно й життє у домовині!
Серце ниє у неволі на чужині;
Думка вороном літає по Вкраїні,
Кряче-плаче, покланяється родині,
Та нема рятунку при лихій годині.
Сорок їх сидить у башті без одного,
Що коня в степу сідлали вороного,
Не питаючись, не боячись нікого, -
Тих, що бурею на море налітали,
На лиман, мов стадо лебедів, спадали,
Кого стріли, жакували-пліндрували,
Супротивного у полі трупом клали,
В Чорне море каменем німим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,
На невольницькі базари налітали,
Козаків-братів з неволі визволяли,
По Вкраїні рідній славою сіяли,
Мов квітки в городі, пишно процвітали.
***
І понуро мовчать молодці низові чуприндири…
Без одного сидить їх у башті десятків чотири…
Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі,
І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.
ДУМА ТРЕТЯ
У віконечко їм милосердна рука подавала
Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала.
А про борщ в'язники, вже який в нім і смак, забували,
Сировцем да потапцями душу гіркую питали.
Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки;
Дознають на прикові короткім страшенної муки.
На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Україну простору та вольну, свій рай, споминають:
«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.
Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!
Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.
Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,
А діди у твоїх покаянних печерах молились,
А батьки на тобі за козацькії вольності бились.
Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!
Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,
Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,
Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш.
І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!
І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,
Пристановище певне старої козацької водії
Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,
Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм.
А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,
Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,
Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!
Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,
Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».
22
- Предыдущая
- 22/42
- Следующая
Перейти на страницу:
