Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 19
- Предыдущая
- 19/42
- Следующая
Изменить размер шрифта:
19
ДУМА ШОСТА
Мати мов німа стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:
«І тебе він не займає
І не обіймає?» -
«Ні, матусю: коло мене
Навіть не сідає.
Він царює, верховодить
За моїм порогом:
Тут постоїть, поговорить
І відійде з Богом.
Їдьмо, мамо, помолімось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Від її не мушу». -
«О! Молімося, дитино,
Ще за двох до Бога…
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?»
І, схилившись на Марусю,
Мати заридала…
А чого Левко здобувся,
Ніже не сказала.
ПІСНЯ ШОСТА
ДУМА ПЕРВА
І
«Чого ти, паньматусю, так зітхнула,
Мов радощі згадала молодії
Або в той край душею позирнула,
Де зникли в нас надії дорогії?
Чого очиці так позападали
І голосочок твій перемінився?
Чи підданки що бовтнули-сказали,
Чи, може, сон страшний тобі приснився?
Із чим від мене ти, матусенько, таїшся?» -
ІІ
«Моя ти зоре в тумані густому!
Моя ти квітко пишна на морозі,
Гірка сльозина в кубку золотому,
Тиха надіє в праведному Бозі!
Так, я літа згадала молодії
І в край сумний душею позирнула,
Де тліють кісточки його святії,
До нього б я і в пекло полинула…
О, лучче б я про се не знала і не чула!»
ІІІ
«Про що ж ти чула, серденятко бідне,
Мій дорогий, розколений кришталю,
Моє ти щастє, несказанно бідне,
Гірка потіхо і солодкий жалю!
Про що дозналась? Вже ж ми в домовині,
І ні печалі нам, ні воздихання!
Там, у земному раї на Вкраїні,
Про нас ні чутки, ані споминання!
Не плач, матусенько, моя ти росо рання!» -
IV
«Про татуся я, доню, перечула…» -
«О мамо!..» -
«Так, нема його на світі…
Нема вже сонця; хмара обгорнула
Ввесь світ. Пора й мені туди летіти». -
«Умер?» -
«Згорів із церквою святою…
Сьогодні Товстогуба я зустріла…
Піймавсь і він татарам у неволю…» -
І не скінчила речі, обомліла,
І очі заплили холодною сльозою.
V
То не роса з очей, гірка отрута,
Мов та смола з проклятого анчару,
Що нею жаль сліпий і помста люта
Намазують кинджала яничару.
Вже не тече сльоза, ні! Капле тихо,
Як мертва кров холодна, почорніла.
Не дознає від неї пільги лихо:
Бо серце сукроватою 'бкипіло
І в болістях своїх зотліло й заніміло.
VI
Обнявшись, літо плакало з зимою;
Мішалися гарячі з льодяними…
Якою ж ти здавалася сумною,
Царська палато, із гостьми своїми!
О, не про те великі будівничі
Твої цяцьки на мармурах тесали,
Щоб у тобі від серця щирі речі
Не винами - сльозами запивали,
І «пам'ять вічную» замість пісень співали!
VII
«Сьогодні я була на тім базарі,
Де кобзарі по-нашому співають…
І бачила, як двох вели у парі…
О, не питай, куди!.. Вони й не знають,
Хто дивиться на них! На голім тілі
Пошарпані жупани. Бородаті
Обидва, мов ченці, і білі-білі,
Як віск: бо, видно, все сиділи в хаті
З віконечком малим, в хурдизі тій проклятій»…
VIII
«Матусю, хто ж то був?» -
«Ох, Товстогубий!»
«Мій Боже! Дак се він і був?» -
«Як чуєш…
А другий… Другий був… Козак твій любий…
Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?..
Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробі!»
На крик страшний збігаються туркені,
Грекині, ляхівки і, як особі
Великій, служать бідолашній нені,
Сераля пишного невольниці мізерні.
ДУМА ДРУГА
І
Нездужає Хасеки-Хуррем, і султана
Два різанці безвусі сповіщають.
Серальські лікарі із Лехистана
Книжки лікарські, суплячись, гортають.
Іде султан, покинувши в дивані
Башей та візирів широкомовних,
І до Марусиної почивальні
Шле наперед рабинь своїх безмовних,
А сам стоїть сумний, хмурний, як у тумані.
19
- Предыдущая
- 19/42
- Следующая
Перейти на страницу:
