Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович - Страница 15
- Предыдущая
- 15/114
- Следующая
Такий папірець від повітового військового комісара.
Савко подумав: «Дійсно пора».
Зібрав міліціонерів:
- Гайда!
Міліціонери - старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
- А що, того... можна буде в Солонівці самогону... Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
...Скоро в'їхали в ліс.
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
- Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
- Це кого? Солончан?
- Авжеж!
Савко сказав:
- Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
- Ага... Ну, то інше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
- Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський король селянам слабоду проголосив?
- А тобі що з того?
- Та як же: все таки слабода...
Савко скрушно похитав головою:
- Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?
- Звісно, що ні.
- Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.
Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.
...Під'їжджали до Солонського Яру.
Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.
Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.
Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.
Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).
Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.
Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
Нарешті загін вискочив на ріжу.
...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
- Стій! Куди біжиш? Стій!
Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.
Савко скрикнув:
- Стріляй у повітря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.
Під'їхали до голохватських будівель.
- Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.
- А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали - і справді комунія наскочила.
Савко суворо подивився і спитав:
- Де ваш предсідатель?
- Та староста ж!
- Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
- Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усміхається:
- Де ж я їх візьму... Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі - є де сховатися.
А потім заморгав підсліпуватим оком:
- Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.
Савко рішуче одрізав:
- Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:
- Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
Зашумів Солонський Яр.
У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки.
Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.
У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.
Бігали, лопотіли перекупки.
А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини.
Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:
- Люди добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.
В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.
...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:
- Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
- А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:
- Конешно, Дуньчина...
...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
- Люди добрі, пізнавайте своє добро.
...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили - ніхто не признає...
- Що за напасть!
Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
...В Раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
- Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
- Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
- Тут вони.
- Хто це?
- Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
- Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
- Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
- Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре - до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.
- Гай, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера - й гайда за солончанами.
...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
- Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!
...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина...
...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
- Втекли!
В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був мов та цибуля.
- Предыдущая
- 15/114
- Следующая