Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/114
• Следующая

У кімнаті був він, Юрко і Наталка - червона, горіли очі. Підвела очі від книги.

...Гарно...

- Вам подобається книга?

- Мені подобається книга.

- Він подумав і взяв її за руку.

- Гарно?

- Гарно.

Він сів біля неї:

- Гарно?

...Були останні дні червня, запашні, в садку куделів цвіт, летів.

Зацвіла метелиця - літні курделі.

Держав її руку, вона знизила вії.

Він зрозумів, і йому забилось серце.

...Проходила літня метелиця, а в кінематографії грала музика - міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції.

Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу - сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки.

І прийшла неділя. Наталка сказала:

- Ходімте на берег Торця.

(Остап пішов до фабзавкому).

Юрко:

- Ходімте!

Сказав просто, було не просто.

Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався. Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:

- Я далі не піду.

Юрко сказав:

- Ходімте, товаришко.

Наталка сказала:

- Не піду! Не піду!

Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:

- Я не Остап, у мене бичачої сили нема.

Тоді вона підхопилась:

- Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.

- Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

...Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, густіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію - вона не говорила. Він поцілував їй шию - вона не говорила.

Юрко подивився назад - було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину - так.

Вона не говорила.

Юрко думав її схилити на землю.

Тоді на ріку упала із сходу синя тінь - ішла ніч.

І сказала Наталка зажурено:

- От я вже й забула. Ніяк не запам'ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю - де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.

Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

- Пора додому.

...Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша (завтра): «...досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би райрибою. Ти розумієш - райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухів... А на заводі я теж не можу - тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я...»

Він (Юрко) писав довго, надхненно

Ще була вночі тривога і гули гудки - на заводі пожежа.

Остап прийшов пізно - тільки-но ліг. Підвівся, розбудив Юрка:

- Пожар!

- Де?

- На заводі.

Юрко сказав:

- Я захворів, я не піду.

Остап одягався, скаржився:

- Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар.

Юрко не стерпів:

- А ви, мабуть, і сьогодні випили? І відповів Остап байдуже:

- Це наше діло, заводське.

І вийшов.

«Попутчик... так...»

Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі.

Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції.

У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали.

Юрко підійшов до Наталки:

- Наталю! - і голос йому затремтів. Вона подивилась на нього й зблідла.

- Що таке? - і сіла на ліжко.

І він сів.

- Я вам, як товариш, як...

Вона подивилась на Юрка - йому горіли очі, і їй спалахнули очі.

Він узяв її голову й міцно обняв.

Вона тихо говорила:

- У мене не було дітей... Що ви кажете?.. Я не хочу... ...На розі в меду горіла липа - пройшов солодкий дух.

- Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...

(Я зупинився на найцікавішому місці. Правда? І як ви думаєте, чи не час мені плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!)

...Хтось закричав на вулиці. Наталка наставила вухо. Потім підхопилась.

- Якесь нещастя.

Заводські жінки чують нещастя - серцем. Вискочила... ...На розі в меду горіла липа...

А потім у кімнату внесли Остапа й положили на ліжко. З крана зірвалась стальна хрестовина й перебила Остапові праву ногу.

Глибокі борозни літ... І це - тоска... Куди сховаюсь від могил твоїх?

...А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте - чвиря на глухім шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас...

До повіту - 60, до станції - 80.

Навкруги: глуш,

глуш,

глуш...

Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.

...Знаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія».

«...В п'ятому віці - дикім і далекім - від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці... І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гуннів.

...Проходили віки. І прийшов глухий вік - XIV. І на невідомих азіятських верхів'ях підвелась грізна постать Темерлана...»

Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.

...Сосни гудуть-гудуть...

- Чого так сосни гудуть?

- Хуртовина. Вітри.

Ох ви, сосни мої - азіятський край!

...Школа, клас.

Дітвора співає:

- Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет... ...Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:

- Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію - то так далеко! - Нестір - сторож:

- ...Миколаївно! А хіба вже, мать, нема!

- Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь... Вона... «як-небудь». Нестір:

- Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...

Закурюють.

...Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках - фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір.

Тоді сни... А може, таємна ява?

-...у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність.

Стояв вересень. Стояли блакитні далекі простори. Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок.

На серці співала струнка, біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері...

...(- Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!..)

...Над архіпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пісня.

...І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.

-...Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском... Там, десь, на Великих Зондських, на вулкані Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!

Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців.

Вона:

-...Олексо! Мій божевільний! Я п'янію... Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!

• Предыдущая
• 13/114
• Следующая