Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 1

• 1/33
• Следующая

Ця книжка писалася «трьома заходами».

Перші пару розділів написано ще в 2002 році.

Зараз вже точно не пригадаю, що саме змусило вилаяти все, що тоді відбувалося в країні словом, яке несподівано злетіло з язика: «Лапландія!».

Звісно, Лапландія була тут ні до чого.

Там насправді гарно.

Але зимно.

І бігає багато-багато неляканих оленів...

Почала писати — і закинула в шухляду, адже настав 2004 рік! І «Лапландія» в один день перетворилася на велику країну. З великим майбутнім. З людьми, котрі за мить розпрямилися і пішли вперед...

Йшли, йшли, йшли.

Озирнулися і здивувалися: ті, хто послав їх уперед, — з тими, хто тягнув назад, вже столи зсунули і тихо-мирно разом чаї ганяють...

Довелося знову вилаятись тим же «незлим тихим словом», вийняти з шухляди недописане і дописати — в 2006 році. І назвати те все «комедією абсурду».

Так закінчилась перша частина «Оленіади».

До другої приступила в січні 2013 року.

Виходячи з тієї давньої істини, що коли закінчуються гнів і сльози — останньою зброєю стає... сміх. І останнім сміється той, кому немає чого втрачати. І сміючись — перемагає.

Я нічого не додавала в текст, написаний рік тому, хоча, зізнаюсь, дуже кортить це зробити навіть тепер. Але то було б нечесно.

І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нині життя йде попереду літератури».

Тому залишаю все, як є. І сподіваюсь, що фінал вам сподобається.

Ваша І. Р.

Цього літа значно потеплішало. За повідомленнями синоптиків, шар снігу не перевищував сорока сантиметрів, а подекуди зменшився до двадцяти.

Ночі, як завжди, були світлими, дороги і дерева виблискували тьмяним цукровим сріблом.

Вночі Семен Петрович Василенко довго не міг заснути. Він стояв біля вікна на кухні й дивився на темні вікна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був відгороджений кут, на ортопедичному матраці «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлівна.

«Чи вистачить ягелю до кінця серпня? — стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайні, щільно розташовані на подвір’ї, мов ластівчині гнізда. — Чи, може, скористатися нагодою — усе ж одно не спиться! — і насмикати хоч трохи корму з сусідських ясел?..» Ця злочинна думка відвідувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усіляко відганяти її. Стайні на подвір’ї його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброєно» сигналізацією чи електричним струмом.

Семен Петрович зітхнув і відірвався від споглядання. Лягати не хотілося. Він наосліп рушив своїм «сонним царством». Прочинив двері до «дитячої» — там, випереджаючи одне одного за гучністю та тембром, хропли тесть із тещею. Оксана та Павлик, немов зайченята, поховалися під ковдрами на розкладачках, що стояли навпроти «музичного» дивану, і теж мирно сопли. Семен Петрович зачинив двері.

«Чи вистачить ягелю до кінця серпня?» — знову подумав він, прямуючи до зали. Припав вухом до дверей, прислухався. Приклався оком до шпарини.

Пантелеймон лежав посеред кімнати, мов цар. Його боки рівномірно здіймалися й опадали. Дихання було рівним. Час від часу він дрібно пряв вухами, — і цей приглушений звук нагадував тріпотіння крил нічного метелика, що б’ється в стелю.

«Спи, синку, спи... — з лагідністю та щемом подумав Василенко. — А з ягелем щось вирішимо, не бійся!»

Ранок, починаючи з шостої години, бринів, як гроно порожніх консервних банок, прив’язаних вар’ятами до хвоста бідаки-кота. Але всі вже до цього звикли. Гучне відчайдушне «Цоб-цабе!» лунало подвір’ями. Люди відчиняли стайні, поралися з упряжками, розчісували спини та боки своїх вихованців густими гребінцями, весело перегукувалися поміж собою: «Михайле! Твій сьогодні такий гарнюсій! От що значить — вітаміни!» — «Так отож! Самою сіллю не підживити!» — «Де мій батіг, бовдуре?» — «Сама така. Знову, мабуть, удома на трельяжі забула. Гукни-но Сашка — нехай з вікна викине. Та гляди, щоб не в кучугуру, бо потім до вечора шукатимеш!»

Гірше було тим, хто не встиг або не спромігся побудувати стайню. Вони ховали очі і тягли своїх вихованців сходами. Олені відчайдушно мукали і намагалися лизати вапно зі стін.

Родина Семена Петровича була саме з таких, незаможних. Щоправда, Пантелеймон був гарний та пишний, як пампушка (так казала теща), а от власного помешкання поки що не мав. І не відомо, чи матиме. Дозвіл з ЖЕКу коштував не дешево. До того ж треба було платити за проект, за будівництво та діставати будматеріали. Відверто кажучи, Василенко не дуже й хотів відселяти Пантелеймона вниз, у двір. Олень коштував йому безліч зусиль та принижень. Щоб пан Ройтберг, його безпосередній начальник, а в минулому — товариш по університетському гуртожитку, віддав «задешево» молодого оленя, Василенку довелося їздити в огидні відрядження, дарувати начальникові запальнички та запрошувати в гості на свята всю його родину. Але Пантелеймон був вартий усіх цих зусиль! Він швидко ріс і вже за чотири місяці після народження був готовий до поїздок не тільки до центру міста, але і до родичів у село. Роги в нього були гіллясті, навіть шкрябали стелю.

Перед тим як зважитись на купівлю, Семен Петрович, на відміну від інших громадян, прочитав купу наукової літератури та міг сам консультувати інших з приводу утримування оленів. На роботі до нього щодня підходили власники упряжок із питаннями: «Коли закінчиться гін?» (Василенко докладно розповідав, що оленячий спарювальний концерт триватиме з серпня по жовтень, а в цей час треба підгодовувати самців сіллю й тричі на день виводити до калюж із багном, аби вони могли там добре покачатися), «Коли можна давати злакові замість моху та ягелю?» (Василенко виголошував цілу промову про те, що злакові мають бути в раціоні тварин тільки влітку та восени), «Коли краще виводити дорослого самця на бійку?» (Звичайно ж, під час статевого збудження в ясні погожі дні!) Консультуючи співгромадян, Василенко страшенно розлючувався, бо Пантелеймон був у нього один-єдиний, а в інших — не менше трьох чи навіть чотирьох голів. І майже всі спромоглися побудувати стайні. І у всіх вистачало грошей на ягель.

От із такими невеселими думками Семен Петрович тяг Пантелеймона з сьомого поверху на перший.

Валентин Самсонович Ройтберг приїхав на роботу — до редакції глянсового журналу «Вітчизняний оленяр» — роздратований. Чомусь гін у ватажка упряжі почався занадто рано («Не треба було пхати йому імпортні вітаміни!» — сварилася дружина), і поки він дістався до роботи, падлюка Сем зупинявся на кожному розі або намагався наздогнати самиць із інших кортежів. До того ж він волав таким страшним голосом, що не допомагав навіть батіг. Решта — чотири оленя-малолітки — бігли за ним як несамовиті, заплутуючи ретязі. На дорогах зчинялися велетенські затори, працівники дорожної інспекції не встигали розплутувати, розштовхувати і спрямовувати упряжі. До того ж бентежило й те, що Валентин Самсонович вранці недорахувався в Сема його розкішного рогу, хоча стайню було оснащено за останнім словом техніки — і струмом, і сигналізацією. Не інакше як Бодя, єдиний та улюблений син, вирішив підзаробити в такий злочинний спосіб! Шляк би трафив цю вчорашню передачку — ток-шоу Грети Безпулик «Про що ти думаєш?», — в якій обговорювали проблему виготовлення цигапаму з рогів дорослих оленів. Ішлося в передачі про те, що один оленячий ріг довжиною від одного метра коштує тисячу або дві доларів. Пан Ройтберг згадав, що, почувши цю інформацію, Бодя картинно позіхнув і пішов до ліжка підозріло рано. «Треба ввечері провести розслідування», — подумав Ройтберг, сідаючи в редакторське крісло і беручи до рук верстку. Пробіг очима сторінку зі змістом. Ніби усе в порядку — не менш як тридцять відсотків матеріалів, згідно з постановою Кабінету Міністрів, присвячено «братам нашим рогатим». Решта — невимушена балаканина про різні чоловічі прибамбаси: як замінити полози в ґринджолах, як відрізнити самку від самця, як притлумити статевий потяг до молодої оленихи, як приготувати тютюн із ягелю et cetera... Валентин Самсонович навмання перегорнув кілька сторінок і втупився в есей під назвою «Оленева сопілка»: «Ніч спустилася на землю і затулила хмарами ненависне Героєві місто...».

• 1/33
• Следующая