Выбери любимый жанр

Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 36


Изменить размер шрифта:

36

Радик слухав, розкривши рота, мало що розуміючи у загальному, так би мовити, історико-міфологічному контексті, але чудово вловлюючи суть.

— Леве, скажи, там щось є про Вавилонську вежу детальніше? Не можеш пояснити, у чому там фішка?

— Ну, це біблійна історія, — в’яло почав Лев, — яка відома майже всім.

— Як бачиш, далеко не всім.

— Якщо коротко, то це виглядало так: у Вавилоні будували дуже високу вежу, найвищу у світі. Але людям навіть цього виявилося замало, і вони вирішили будувати її ще далі, аж до неба, щоб зрівнятися з Господом, таки вони виявилися марнославні. Але Господь розлютився — і змішав у Вавилоні всі мови, і тоді люди якийсь час не могли спілкуватися.

— А вежа?

— Вежу зруйнували, звісна річ.

— Гм, — Радик здивувався, — треба ж, як багато у світі залежить від мови й від слів!

— Так, навіть набагато більше, ніж ми можемо це собі уявити! — Лев осідлав свого улюбленого коника,

і зупинити його вже було важко. — Кабалісти, наприклад, вважають, що світ створили літери, а комбінації звуків створили реальність. Тому вся реальність — це не що інше, як сукупність звуків, які мають сакральне значення. Напевно, звідси можна зробити такий висновок: якщо «На початку було Слово…», то це Слово було вимовлено, значить, на початку був Звук. Він створив світ, і той Звук є Бог!

— А як це стосується Вавилона? — Рад уже встиг налити й випити і тепер тримав чарку на витягнутій руці перед Львом. Той узяв і теж влив напій у себе одним духом.

— Господи, як я тепер житиму без вас і без віскі? — іронічно-пригнічено зауважив він. — Це трагедія якась!

— На, візьми. — Рад раптом зняв із руки «роллекс». — Це подарунок. Бери-бери! Не можна відмовлятися!

— Так він же страшенно дорогий! Навіщо він мені, я ніколи годинників-то і не носив! — Лев, милуючись, вертів подарунок у руках.

— Не хочеш — не носи. Продаси, я дозволяю, як дарувальник, зробиш собі ремонт. — Радик оглянув убогу кухню. — Вони тисяч на п’ять потягнуть.

— Гривень?

Рад пхикнув від задоволення:

— Доларів, Леве, доларів!

Женя спостерігала цю сцену з величезним подивом. Вона не очікувала такого широкого жесту, в її душі останні години боролися два почуття: з одного боку, вона начебто любила Родіона й хотіла поїхати з ним геть з цього довбаного міста, з другого боку, малодушність Радика щодо Червоного Дона викликала в неї щиру відразу, і вона хотіла залишитися. Хоча б тут, хоча б у Льва, він явно не буде проти. Але Рад знав, що робив. Він відчув Женині сумніви і годинник подарував Львові саме з такою кінцевою метою — ці сумніви розвіяти.

— Дякую, — сказав Лев, — не очікував. Чесно кажучи, щиро зворушений. Мені ще ніколи не робили таких дорогих подарунків! У всіх сенсах цього слова — дорогих!

— Припини. — Рад був гордий собою. «Роллекс», звичайно, шкода, але іншого виходу він не бачив — Женя дорожча. Він здивувався власній думці: наскільки ж швидко за останні кілька годин у нього почало змінюватися до неї ставлення — від захоплено-піднесеного до тривіально-побутового. Починаючи з того самого моменту, коли він точно зрозумів, що нікуди вона не дінеться, а таки поїде з ним. Не зважаючи ні на кого і ні на що.

— А що стосується Вавилона, то у мене є своя версія, — сказав Лев. — Коли люди будували Вежу, вони почали сперечатися між собою, хто ж перший туди підніметься, у результаті чого вони всі пересварилися, через що Космосу загрожувала небезпека знову перетворитися на Хаос — у запалі сварки люди почали навіть забувати, як називається той чи інший предмет, та чи інша дія. І тоді Господь, змішавши мови, подарував людям алфавіт, дозволивши скопіювати знаки з відбитків своїх пальців. Саме тому в людей такий надлишок алфавітів — у Господа виявилося занадто багато пальців!

— Леве, ти надзвичайний, ти геніальний вигадник! — Женя міцно поцілувала його в щоку. — Нам уже час, піднімайтеся, таксі приїхало!

На вулиці лив дощ. Саме такий же дощ, як того дня, коли я сюди приїхав дев’ять днів тому, подумав Рад. Дев’ять днів. Який кумедний збіг. Які кумедні дев’ять днів, який приємний кінець історії. І вокзал як вокзал, і місто як місто. І радісно й голосно розсміявся.

Вже у вагоні вони знову посварилися. Женя ніяк не могла змиритися з думкою, що Червоний Дон зруйнує завод, але спочатку Рад намагався не сперечатися, відмовчувався й запевняв, що коли вони приїдуть до Києва, після того як він довідається, чим же все скінчилося насправді, можна щось придумати. Він, звичайно ж, брехав, сподіваючись на те, що у Києві все швидко минється й забудеться, і нове місце принесе Квіточці зовсім інші, більш приємні турботи, особливо в її-то стані. Думка про майбутню дитину тепер не залишала його ні на хвилину.

Вона, звичайно ж, теж брехала — і чекала, сподівалася, що Рад зможе піти на цей крок, зробити справжній вчинок, доведе, що він теж справжній, не такий, як усі. Це б допомогло розв’язати їй руки й звільнитися від усіх ненависних обіцянок й обов’язків, від усіх завдань, капітанів, майорів і полковників. Для цього йому потрібна тільки одна-єдина дрібниця — чесність і сміливість, ірраціональність, і тоді її вибір збігся б із її почуттями, із її бажаннями — і зробив би вільною. А так — не було сенсу від однієї неправди переходити до іншої.

Але Рад був невблаганним і, коли вони незабаром знову повернулися до теми заводу, нарешті, не втримався і зірвався.

— Ти що, хочеш, щоб я, як той Данко, вирвав собі серце й освітив людям дорогу? А вони потім його розтоптали? Чого ти домагаєшся?

— Нічого. Але ти хоч розумієш, що ми — співучасники? Це — злочин, а ми — його мовчазні співучасники?

— Хто сказав, що це злочин? Хто це довів? Що, хіба вже відбувся суд? Це всього-на-всього лише твої припущення! Ми — не співучасники, ми — випадкові свідки! Хто нас за це засудить? Хто скаже нам хоча б слово докору? — Женя подивилася на нього здивованими очима. — Розумієш, Квіточко, найголовніше у всій цій історії — зовсім не це! Найголовніше — це ти і я. І те, що я тебе кохаю! І те, що ти кохаєш мене! Що ми — разом! Що ми їдемо із цього довбаного міста! Хіба ні?!

— Так, звичайно, але…

— І хто може претендувати на істину? Хто? Ми всі сидимо у темряві й нічого не бачимо навколо! Ми всі сліпі! І німі! Як вежі.

— Особисто я сиджу біля багаття й усе бачу.

— Добре, — цей образ Раду сподобався, — припустімо: люди сидять біля багаття. Але бачать вони тільки те, що освітлено вогнем. Більш того, тать, що стоїть за їхніми спинами у темряві, бачить значно більше! Він бачить і вогонь, і людей, але його очі, які звикли до пітьми, бачать і темряву лісу.

— Але можна взяти смолоскип — і освітити собі шлях!

— І що ти побачиш? Лише обмежену ділянку дороги перед собою. Зрештою, з часом усім набридне йти, люди захочуть відпочити, розпалити багаття, просушити речі, поїсти. І ви сядете навколо багаття так само, як і раніше. Звичайно, навколо буде зовсім інша місцевість. Можливо, не ліс, а поле. І ви подумаєте, що пізнали щось нове, що пізнали істину, яка, звичайно ж, краща за ту, стару, з деревами. Хоча насправді й це місце, і це багаття, і все інше буде за своєю суттю таким самісіньким! Нічого не зміниться!

Женя мовчки дивилася у темне вікно. По склу періщив дощ.

Він утомився. Чорт, як же він утомився. Не варто, звичайно, зараз сваритися, потрібно було стриматися,

але віскі… Рад заплющив очі. Є сенс поспати і заспокоїтися. Вони приїдуть — і щастя повернеться. Усе буде інакше, усе буде добре. Як усі ці дні. Він прислухався: колеса вагонів і тепловоза синхронно відбивали його ім’я: «ро-ді-он-ро-ді-он». Він посміхнувся, згадав батька й маму, важко зітхнув і подивився на Женю. Квіточка тепер сиділа, відкинувшись на кріслі й заплющивши очі. Ми обоє втомилися, подумав він. Треба взяти відпустку на тиждень й махнути куди-небудь у теплі краї. Перед очима виник океан: блакитні хвилі лизали пісок, було дуже тепло й гарно, десь поруч сміялися діти, і він зробив перший крок до води. Прощавай, моя маленька принцесо, подумав він, до побачення, Марійка Донець, якщо згадаєш мене, одержиш камінець! Маленький солодкий камінчик, який, якщо вправно кинути, стрибатиме по воді довго, дуже довго, майже вічність. Прощавай, нехай тобі щастить, і Принц обов’язково витягне тебе з Вежі! Йому стало трохи сумно. Він продовжував повільно, крок за кроком, занурюватися в океан, вода доходила йому вже до самого серця.

36
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Положій Євген - Вежі мовчання Вежі мовчання
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело