Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 21

• Предыдущая
• 21/66
• Следующая

У Більбо мало серце з грудей не вискочило. Він дико запручався. Ґудзики розлетілися навсібіч. А Більбо вже вирвався назовні, роздерши курточку й камізельку, і пострибав по сходинках, як цапеня, а приголомшені ґобліни тим часом лише визбирували на порозі його гарні мосяжні ґудзики.

Звісно, ґобліни хутко помчали за ним, гейкаючи та перегукуючись поміж дерев, як на полюванні. Але сонце було їм не до вподоби: від нього в них плутались ноги і паморочилось у голові. Вони не могли спіймати Більбо, який, із перснем на пальці, мчав швидко й безшумно, весь час пірнаючи в затінок дерев і тримаючись подалі від сонячних прогалин. Тож незабаром ґобліни з бурчанням повернули назад, проклинаючи вартових, приставлених до дверей. Більбо втік.

РОЗДІЛ VI

З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Більбо втік від ґоблінів, але не знав, куди потрапив. Він загубив каптур, плащ, їжу, поні, ґудзики та друзів. Він усе брів і брів, доки сонце не почало хилитися на захід – за гори. їхні тіні впали на стежку перед Більбо, й він озирнувся назад. Тоді подивився вперед і побачив перед собою самі лише кряжі та схили, що спускались у долину, а ще галявини, що подекуди проглядали поміж деревами.

— Матінко моя! — вигукнув він. — Здається, я дістався простісінько на інший бік Імлистих Гір, простісінько на узграниччя Загірної Землі! А куди ж, куди ж поділися Ґандальф і ґноми? Я лише сподіваюся, заради всього святого, що вони не залишилися під владою ґоблінів!

Він перебрався через маленький видолинок і побрів далі, вниз по схилу, але весь час у його душі зростала дуже незручна думка. Він міркував, чи не слід йому – тепер, коли він має чарівний перстень, – повернутися до страшних-престрашних тунелів і пошукати своїх друзів. Він саме вирішив, що це його обов’язок, що він мусить повернути назад, – і почувався через це страшенно нещасним, – коли почув якісь голоси.

Він зупинився і прислухався. Голоси не були схожі на ґоблінські, тож він обережно підкрався ближче. Більбо ступав кам’янистою стежкою, що, звиваючись, збігала вниз, ліворуч була прямовисна скеля, праворуч – схил, а нижче – видолинки, порослі кущами та невисокими деревами. В одному видолинку, попід кущами, хтось розмовляв.

Він підкрався ще ближче і раптом побачив голову в шарлатному каптурі, що визирала з-поміж двох великих каменюк, – то Балін стояв на чатах. Більбо був готовий заплескати в долоні й закричати від радощів, але він цього не зробив. Він усе ще мав на пальці перстень, боячись зустрітися з чимось несподіваним і неприємним, – і побачив, що Балін дивиться просто на нього, але не помічає його.

«Я зроблю їм сюрприз», — подумав Більбо і заповз у кущі на краю видолинка. Ґандальф сперечався з ґномами. Вони обговорювали все, що трапилося з ними в тунелях, і обмірковували, що їм тепер робити. Ґноми були незадоволені, а Ґандальф казав, що неможливо продовжувати подорож, покинувши пана Торбина в лапах у ґоблінів, навіть не спробувавши з’ясувати, живий він чи мертвий, і не доклавши зусиль, аби визволити його.

— Зрештою, він мій друг, — казав чарівник, — і непоганий хлопчина. Я почуваюся відповідальним за нього. Я уповаю на милість неба, що ми не втратили його назавжди.

Ґноми обурювалися, навіщо взагалі було брати його в дорогу, чому він не пристав до них, своїх друзів, і не йшов із ними разом і чому чарівник не обрав когось тямущішого.

— Досі від нього було більше клопоту, ніж користі, — казав один. — Якщо нам доведеться тепер повернутись у ті бридкі тунелі, щоб шукати його, то хай йому морока, ось що я скажу.

Ґандальф розгнівався:

— Я взяв його в дорогу, а я не беру з собою непотребу. Або ви допомагаєте мені шукати його, або я йду геть і залишаю вас тут виплутуватися, як самі знаєте. Якщо ми тільки знайдемо його, ви ще подякуєте мені. Чому ж ти впустив його і вирішив утікати, Дорі? І ви впустили б його, — відповів Дорі, — якби Ґоблін зненацька схопив вас у темряві ззаду за гомілку, підставив вам ніжку і копнув під зад!

— Тоді чому ж ти не підібрав його?

— О, сили небесні! Ви ще питаєте! Ґобліни бились і кусались у темряві, всі попадали на купу і товкли один одного! Ви мало не зітнули мені голову вашим Ґламдрінґом, а Торін штрикав туди-сюди Оркрістом. Раптом ви встругнули один із ваших сліпучих спалахів і ми побачили, як ґобліни з вереском дременули назад. Ви закричали: «Усі за мною!» – і всі мали бігти за вами. Тобто ми думали, що всі. Як ви самі чудово знаєте, перераховувати тоді не було часу – доки ми не прорвалися повз прибрамну варту, проскочили нижні двері й абияк скотилися сюди. І ось ми тут – без зломщика, хай йому всячина!

— А ось і зломщик! — вигукнув Більбо, виступивши на середину і знявши перстень.

Матінко моя, як вони підскочили! А потім закричали від несподіванки та захвату! Ґандальф був вражений так само, як і решта, але, мабуть, більш задоволений. Він покликав Баліна і висловив йому все, що думає про дозорців, котрі пропускають сторонніх, не попередивши товаришів. Безперечно, після цього випадку репутація Більбо в очах ґномів неабияк зросла. Якщо досі вони ще мали сумніви, чи справді він першокласний зломщик, як запевняв Ґандальф, то тепер уже не сумнівалися. Балін був спантеличений найбільше, але всі вихваляли дуже спритний маневр.

Більбо і сам був такий потішений їхньою похвалою, що лише підсміювався подумки й нічого не казав про перстень. А коли вони розпитували, як йому це вдалося, відповідав:

— О, просто підкрався, ви ж знаєте, як – дуже тихо та обережно.

— Що ж, досі навіть миші не вдавалося «тихо та обережно» прошмигнути в мене під носом, — сказав Балін, — і я знімаю перед тобою каптур.

Що він і зробив.

— Балін, до ваших послуг, — промовив він.

— Пан Торбин, ваш відданий слуга, — відказав Більбо.

Потім їм захотілося дізнатися про його пригоди після того, як вони його загубили, і він усівся долі й усе їм розповів – за винятком того, як знайшов перстень («не зараз», — подумав він). Особливо вони зацікавилися змаганням загадок і жахнулися, сповнені співчуття, коли він описав Ґоллума.

— І тоді я не зміг вигадати жодного іншого питання, сидячи поруч нього, — закінчив Більбо, — тож я запитав: «Що у мене в кишені?». А він не зміг відгадати з трьох спроб. І я сказав: «Як щодо твоєї обіцянки? Покажи мені вихід!» Але він хотів убити мене, я кинувся бігти, перечепився й упав, а він не помітив мене в темряві. Тоді я пішов за ним – на голос, бо він розмовляв сам із собою. Він думав, що я й без нього знаю шлях нагору, тож попрямував туди. А тоді сів при виході, і я не міг пробратися повз нього. Тож я перестрибнув через Ґоллума і кинувся навтьоки.

— А як щодо вартових? — запитали ґноми. — Хіба їх не було?

— О, так! Були, ще й чимало, але я вивернувся. Я застряг у дверях, які були ледь прочинені, й погубив мало не всі ґудзики, — сказав він сумно, поглянувши на свій подертий одяг. — Але я щасливо протиснувся крізь щілину в дверях — І ось я тут.

Ґноми подивилися на нього зі ще більшою повагою, коли він розповів про те, як перестрибнув через Ґоллума, вивернувся від варти і протиснувся крізь двері, – розповів так, ніби це не було особливо складно, ані особливо страшно.

— А що я вам казав? — засміявся Ґандальф. — Що в пані Торбині закладено набагато більше, ніж ви здогадуєтеся.

При цьому він якось дивно подивився на Більбо з-під кошлатих брів, і у гобіта промайнула підозра, що Ґандальф здогадався про те, що він пропустив у своїй розповіді.

У Більбо й самого виникли деякі питання, бо якщо Ґандальф щойно пояснив усе ґномам, то він, Більбо, цього не чув. Йому кортіло дізнатись, як чарівник знову прийшов їм на допомогу і де всі вони були дотепер.

Правду кажучи, чарівник ніколи не проминав нагоди вкотре показати свою премудрість, тож тепер він розповів Більбо, що і він, і Ельронд чудово знали про злих ґоблінів, котрі живуть у цій частині гір. Але головна ґоблінська брама раніше виходила на зручнішу дорогу і вони часто ловили мандрівників, котрі зупинялися біля брами на ночівлю. Очевидно, люди перестали ходити тим шляхом і ґоблінам довелося прорити інший вхід – у кінці стежки, яку обрали ґноми, – це трапилося зовсім нещодавно, бо досі ця стежка вважалася цілком безпечною.

• Предыдущая
• 21/66
• Следующая