Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 26

• Предыдущая
• 26/32
• Следующая

— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!

— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.

— Навряд… Iди до мене!

Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…

— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..

Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.

— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!

Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.

— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?

Вона тоненько й щасливо вискнула.

— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?

— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?

Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:

— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…

Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.

— Ходiмо, — сказав вiн.

I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…

А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi — бiля нiг.

Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу — холодний, хворий, покинутий усiма — вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…

Хазяїн приходив пiзно. I вона весь день лежала на килимку пiд дверима, дослухаючись до шуму лiфта. Пiзнiше вона здогадалася визирати у вiкно, спираючись переднiми лапами на пiдвiконня. I тодi зiрки вiдбивалися в її великих, як у теляти, очах.

А коли вiн приходив, вона стрибала, намагаючись лизнути його прямо в нiс. Вони йшли гуляти. Хазяїн сiдав на лавку, курив, i вона сидiла бiля його нiг.

— Гуляти! — наказував вiн.

Але вона не могла зробити убiк i кроку. Вiн опускав руку й натикався на її насторожену, пiдняту догори морду. Вiд його руки хвилями йшов смуток. Вона вiдчувала це i намагалася поводитись якнайвеселiше i якнайбезтурботнiше, смiшила його своїм хвостом-бубликом, балансувала на заднiх лапах, навчилася носити в зубах капцi й газети. Бiльше вона не вмiла нiчого…

Вона не знала, скiльки минуло днiв — один, два, вiчнiсть. Час перетворився для неї в теплий материнський бiк. Вiн годував її сумом, i вона звикла лежати бiля дверей, очiкуючи на кроки Хазяїна. Одного разу його не було так довго, що коли вона почула, як у замку провертається ключ, зашкребла лапами по ньому так, що «собачку» замка заклинило…

Вона чула, як лається Хазяїн, як хтось iз противним чужим запахом довбає дверi. Вона зрозумiла, що зробила щось жахливе й жалiбно скавчала, переступаючи з ноги на ногу, чекаючи покарання. Вiн увалився i, страшно блискаючи очима, закричав: «Ах ти, сука!». Це зовсiм не здалося їй образливим. Адже вона справдi була сукою — рудою сукою з мордочкою лисицi й великими сумними очима.

Вiн вивiв її гуляти, i вона забiгала по двору, вдаючи, що в неї є свої, собачi, справи. Вiн свиснув. Але з пiдворiття чувся такий цiкавий запах… А, можливо, вона просто вдавала, що не чує його — хотiла злякати.

Наступного дня вiн принiс їй подарунок — повiдець i нашийник. I вона вперше вiдчула, як це приємно, коли тебе бояться втратити. Та коли б вона вмiла говорити, то сказала б: «Ти — дурний. Нашийник — це лише символ твоєї впевненостi в собi. Якщо тобi так спокiйнiше — я буду вважати його найкращою iграшкою у свiтi. Але вiн нiчого не додасть i не зменшить у моєму ставленнi до тебе…»

Але от лихо: їй було дуже важко навчитися йти «поруч». Вона то забiгала вперед, то плелася позаду, то перебiгала на протилежний бiк, обплутуючи його ноги коротким повiдцем. Це було справжнiсiнькою карою! Коли повiдця не було, вона так упевнено йшла з ним крок у крок… Тепер же вiн злився, смикав шкiряний шнур, i нашийник боляче врiзався в горло. Йому було неприємно, що вона не вмiє правильно поводитись, як личить собакам блакитної кровi. У її очах засвiтився спочатку страх бути гiршою вiд iнших, а потiм i важка собача туга. Вона не смiшила його у вечiрнi години, хвiст її обвис i бiльше не скручувався веселим бубликом. Їй раптом знову захотiлося ночувати на ящиках мiж кiоскiв: там було її справжнє мiсце. А собакам дуже важливо знати своє мiсце — власне, нагрiте й позначене своїм запахом. Звичайно, таке в неї нiбито й було — бiля нiг на його лiжку, але вiн усе частiше й частiше у снi зiштовхував її на пiдлогу…

Вона вмiла бути терплячою, втiм, як умiють бути терплячими всi собаки, незалежно вiд породи. Слово Хазяїна було для неї єдиною i непорушною iстиною, а беззастережна любов до нього — єдиною умовою, за якої собаче життя набуває ваги й сенсу. В людей, мабуть, усе було iнакше. Але до Хазяїна вона нiколи не зiштовхувалася iз цим загадковим плем'ям двоногих.

Коли його не було, вона намагалася дотягтися до нашийника, що висiв на цвяховi, й погризти його на клаптi. Одного разу їй це вдалося. Побачивши на пiдлозi шматки зiпсованого ремiнця, вiн боляче вдарив її по кiнчиках вух скрученим у рурку журналом. I тодi вона побачила рятiвну щiлину погано зачинених ним дверей — з неї линув слабкий знайомий запах вулицi. Заплющивши очi вiд жаху, вона тихо позадкувала й вискочила туди, звiдки прийшла… Вона бiгла, повiльно переставляючи лапи, й чекала, що вiн усе-таки свисне…

Потiм вона вдавала, що їй добре. Кiлька днiв бродила навколо знайомого двору, ховаючись у пiдворiттi й спостерiгаючи, як вiн зранку виходить на роботу, а ввечерi повертається додому. Їй навiть не хотiлося їсти. Вона просто спостерiгала. Кiлька разiв вiн виходив у двiр i безпорадно роззирався на всi боки. Але його спроби знайти її видавалися зовсiм непереконливими… А, можливо, у нiй просто заграла горда блакитна кров предка-добермана. Вона спостерiгала за ним здалеку, тому що вже не могла не бачити Хазяїна й не думати про нього. Їй здавалося, що вона тепер повинна ще надiйнiше оберiгати його. Тим паче, що вiн завжди повертався пiзно. А вона вмiла вiдчувати небезпеку на вiдстанi.

Одного разу вона вiдчула її!

Хазяїн iшов, погойдуючись i ступаючи прямо в калюжi. Вiн не вiдчував, що за ним iдуть троє — вiд них вiяло тривогою. Вона загрозливо пiднялася на лапи. Вона не дала їм пiдiйти ближче, а перепинила шлях i вперше люто загарчала. Вони зупинилися. Цiєї затримки було досить, щоб Хазяїн вiдiрвався вiд переслiдувачiв (яких, утiм, так i не зауважив)… Потiм вона вiдчула рiзкий удар у бiк i, не втримавшись на ногах, полетiла в прорiз арки. Вона встигла помiтити, що Хазяїн уже далеко, i що цi троє бiльше не переслiдують його. Вона вдарилася всiм тiлом об холодну стiну будинку i вперше не пiдхопилася вiдразу ж на всi свої чотири лапи…

…Iз вiдчинених дверей балкона повiяло холодом. Анна-Марiя розплющила очi й не вiдразу усвiдомила, що лежить на пiдлозi, обличчям донизу, й довга завiса, що колишеться вiд вiтру, як чиясь рука, ковзає по її волоссю. Вона хотiла вiдкинути цю незнайому руку, зробила повiльний рух i застогнала вiд болю. Очевидно, вона невдало впала й розбила лице. Вона, все ще не пiднiмаючись, провела рукою по губах i носу — на долонi залишився слiд кровi… Анна-Марiя насилу звелася на ноги i глянула на себе в дзеркало, що висiло на стiнi. Справдi, губи й нiс були розбитi, але бiль у грудях минув — очевидно, вона занадто довго лежала на твердiй пiдлозi. Що сталося? Нiби в туманi вона згадала, що трапилося щось жахливе. Запах петунiй, який знову по вiнця наповнив кiмнату, тепер здавався їй нав'язливим i якимось нудотним, солодким, задушливим. Так пахне на цвинтарi. Ось воно! Вона згадала, чому раптом знепритомнiла: дзвiнок вiд Ади! I ця звiстка про Ларiона…

• Предыдущая
• 26/32
• Следующая