Переяславська Рада. 1654 - Швець С. - Страница 19
- Предыдущая
- 19/23
- Следующая
Кінець XIX – початок XX століття проходили під знаком лідерства в російській історіографії Переяслава 1654 року представників історично-юридичної школи, яка переживала в Росії розквіт, відповідаючи до того ж потребам юридичного обґрунтування територіальних меж і претензій Російської імперії. Зосереджуючись на дослідженні правового боку українсько-московського договору 1654 року, історики-юристи до 20-х pp. XX століття залишалися головним рушієм дослідження цієї проблеми, стимулюючи водночас самостійні пошуки з боку українських та польських істориків.
І вони знайшли вихід. Історики права притлумлювали деякі традиційні тези російської великодержавницької історіографії, які до того стояли непоборною перешкодою для студій над юридичним боком українсько-московського договору 1654 року, наприклад: тези про Переяслав 1654 року як кульмінаційний пункт відновлення «природного історичного розвитку», про органічний потяг «українського народу» до московської зверхності. Натомість на передній план висувалася теза про приєднання Гетьманщини до Московії як правового змісту переяславсько-московських домовленостей 1654 року. У такий спосіб модернізувалися, відповідно до запитів часу, підвалини великодержавницького бачення не тільки Переяслава 1654 року, а й української історії в цілому. Таким чином для російської історіографії були створені кращі умови для концептуальних змагань з українською та польською історіографіями Переяслава 1654 року. Лінія основного вогню тепер переносилася на з'ясування правового боку українсько-московських домовленостей 1654 року, тобто на поле, де російська сторона почувалася значно впевненіше, ніж деінде. Саме під впливом російських напрацювань проблема в перші десятиліття XX століття дедалі активніше освоюється і в Україні, і в Польщі.
Російські історики права мали низку дослідницьких пріоритетів. Серед них слід насамперед виокремити всебічне обґрунтування «11-ти статей» як остаточного варіанта українсько-московського договору 1654 року (П. Шафранов) та дослідження їхнього юридичного змісту. Російські історики-правники висунули цілу низку версій правового змісту «Березневих статей». Не будемо зупинятися на цих концепціях: питання вже досить широко продискутоване. Наголосимо на іншому: єдина проблема переяславсько-московської системи 1654 року була розщеплена на дві окремі самостійні проблеми – власне юридичний зміст «Березневих статей» і реальна практика українсько-московських відносин в останні роки гетьманування Богдана Хмельницького. Багато хто з істориків-правників визнавав фактичну самостійність козацької держави відразу після Переяслава 1654 року. При цьому всі, незалежно від визнання цього факту, зосереджувалися на пошуках юридичного обґрунтування легітимності курсу Московії на ліквідацію української державності. Крок цей був належно оцінений і в таборі ортодоксальних великодержавників. Зокрема, не викликав у них опору навіть висновок В. Сергієвича про те, що «…з'єднання України та Московії мало тривати до тих пір, поки буде продовжуватися сімейна лінія Олексія Михайловича».
Утвердження в імперії більшовицької влади, як відомо, призвело до трагічних змін у науці. Як і в старій Російській імперії, проблема студій над Переяславською радою 1654 року з часом почала вважатися ідеологічно визначальною як для справи легітимації зверхності Москви над Україною, так і для унеможливлення рецидивів відцентрових тенденцій – катастрофічної загрози для існування імперії. Але якщо добільшовицький офіційний Петербург безпосередньо не втручався в історіографічний процес і примирився із сусідством концептуально різно-векторних наукових версій Переяслава 1654 року, то більшовицька Москва швидко зажадала тотального контролю та одностайності. На середину 30-х pp. XX століття мети було в основному досягнуто. Накинуті пута перервали розвиток сформованих у XIX – на початку XX століття історичних шкіл, перекривши кисень концепціям Переяславської ради 1654 року, які не вписувались у визначені «нагорі» настанови. Ситуація ускладнювалася ще й вибудовуванням штучних бар'єрів між радянськими вченими й істориками вільного світу, що не тільки призвело до шкідливої інтелектуальної самоізоляції перших, а й зруйнувало конкурентне українсько-польсько-російське середовище, існування якого було в XIX – на початку XX століття візитною карткою та одним із рушіїв досліджень Переяславської ради 1654 року, а також багатьох інших проблем української та східноєвропейської історії.
Концепція Переяслава 1654 року, якої радянських дослідників змушували суворо дотримуватися, була розроблена не одразу, а лише в другій половині 30-х pp. XX століття. До кінця ж 20-х pp. цього століття тривав усіляко підтримуваний владою пошук шляхів адаптування російських великодержавницьких концептуальних моделей до нових ідеологічних потреб, співзвучний у своїй основі загальним закономірностям процесу так званого «подолання буржуазних концепцій історичного минулого» та становлення «єдино правильної марксистської методології історії». Такий стан речей пояснювався тим, що, як влучно зауважив І. Лисяк-Рудницький, переяславська традиція поки що не використовувалася новою владою для легітимації російської зверхності над Україною.
Довгий ряд марксистських концептів Переяслава 1654 року відкрила схема М. Покровського. Різні складові його концепції могли виконати і виконали роль інтелектуального підживлювача для відмінних між собою візій проблем переяславсько-московської системи 1654 року. М. Покровський фактично першим спробував увести в проблематику Переяславської ради 1654 року чинник класової боротьби. У схемі М. Покровського виключно соціальні конфлікти визначили політичну неминучість укладення гетьманом «татарського, турецького, шведського чи московського союзу».
Богдан Хмельницький як представник класу експлуататорів буцімто мусив узяти на себе певні зобов'язання перед партнерами-експлуататорами, крізь призму чого й розглядаються Березневі статті. Отже, перехід Гетьманщини під зверхність сусіда подається як зло, бо він устійнював соціальні антагонізми. Але нахил її до Московії традиційно подається як найліпший з можливих варіантів історичного розв'язання «українського питання».
У середині 30-х pp. XX століття було вироблено перший великодержавний марксистський канон – концепція «меншого зла», що зобов'язувала радянських дослідників бачити в Переяславській раді 1654 року акт добровільного приєднання України до Росії, яке, попри наявний в Росії класовий і національний гніт, начебто тільки й уможливило повноцінний історичний розвиток українського етносу. Але якщо в Україні безпосереднє дослідження проблеми не припинилося, незважаючи на страхітливу фізичну розправу з «не тими» науковцями, зокрема побачила світ вартісна праця M. Петровського, то в Росії переяславська тематика розглядалася винятково соціологічно.
У середині 50-х pp. XX століття із владного олімпу був спущений новий канон. На відміну від концепції «меншого зла», новий Переяславський міф оприлюднювався в розгорнутому вигляді, не залишаючи дослідникам жодного простору для свіжих узагальнень. Сумнозвісні «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією» – виклад офіційного канону української історії від Київської Русі до середини XX століття – містять викохані ще в рамках інтерпретації концепції «меншого зла» такі положення: іманентне беззастережне прагнення українців до московської зверхності; Переяславська рада 1654 року як всенародний акт, що утворив з Московії та України єдину державу; порятунок для України від «поневолення шляхетською Польщею і поглинення султанською Туреччиною» у «возз'єднанні» з Московією; величезний позитивний вплив «возз'єднання» на економічний, культурний і національний розвиток України попри те, що «на чолі Росії стояли тоді цар і поміщики». Від глибокої традиції російської домарксистської історіографії походило штучне притлумлення факту й значення української козацької державності, про яку в «Тезах» знаходимо лише одну побіжну згадку. Водночас оцінка постаті Богдана Хмельницького походить із доробку українських істориків-марксистів, який виріс зовсім не з української традиції, а з концептів російських істориків середини XIX – початку XX століття; «Тези» проголошують гетьмана палким поборником об'єднання України з Московією, а отже, підносять його як видатного діяча й полководця. «Тези» остаточно освятили верхню хронологічну межу української Національно-визвольної війни – 1654 рік. Зрештою на попередні марксистські концепти спиралася й сама оцінка цієї війни, а головне – допереяславського й післяпереяславського періодів української історії.
- Предыдущая
- 19/23
- Следующая
