Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/23
• Следующая

Щоб не втрачати частину війська під час кожної міжусобиці, підсилити гетьманську владу, мати надійні, дисципліновані підрозділи і на полі бою, і як поліцейську силу, Петро Дорофійович створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин – знаменитих дорошенківських сердюків. Це була піхота, набрана як з місцевого населення, так і з сербів, валахів і молдаван. Отож, цей гетьман вже не покладався тільки на власну харизму і хотів би мати щось більше, ніж любов мас і рядового козацтва, яка не раз показувала свою мінливість.

Назвемо людей, що стали головними дійовими особами дорошенківського апарату управління. Ще в серпні 1665 року на стихійній раді під Богуславом його підтримали полковники: чигиринський (Прокіп Бережецький), черкаський (Андрій Вороненко), білоцерківський (Харко Тарасенко-Тараненко), київський (Павло Яненко-Хмельницький), корсунський (Гнат Уланівський), паволоцький (Ярош Грицина), уманський (Григорій Білогруд), торговицький (Степан Щербина) і кальницький (Василь Лобойко). Крім зазначених полків, до складу Правобережної Гетьманщини входили також заколотний на перших порах Брацлавський, Канівський (тривалий час полковником тут був Яків Лизогуб), Подільський (з центрами в Могильові і Межибожі, багато років господарем краю був полковник Остап Гоголь) і якийсь час – Лисянський (1661—1666 і 1674). У 1666 році був скасований Овруцький полк на півночі Гетьманщини. У військовій, а не в територіальній структурі існували ще полки, якими командував безпосередньо гетьман. Це три запорозьких полки, три сердюцьких і ще один піхотний.

Показово, що Дорошенкові вдалося об’єднати навколо себе як колишніх виговців (Чекаловських і Петрановських), так і прихильників Юрія Хмельницького (Зеленських, Гоголів).

Польський вектор зовнішньої політики тримав у своїх руках ротмістр надвірної корогви (хоругви)[20] Ярема Петрановський, Михайло Зеленський, що став свого часу брацлавським полковником, генеральний писар Іван Чекаловський, чигиринський полковник Прокіп Бережецький, корсунський полковник Гнат Уланівський. З 1670 року переговори з поляками в Острозі вели призначений за рік до цього генеральним писарем Михайло Вуяхевич і генеральний суддя Герман Гапонович. Кримський напрямок контролювали чигиринський отаман Семен Білоцерківець, той-таки Михайло Зеленський, син розстріляного поляками миргородського полковника Данило Лісницький, якийсь «пан» Дубяга. Турецьку політику розвивали генеральний суддя Михайло Радкевич-Портянка, генеральний суддя Григорій Білогруд. Московську – Григорій Дорошенко. Особливо важливі доручення часто виконував ротмістр надвірної корогви, усім відомий Іван Степанович Мазепа. Заслуговують на окрему згадку Іван Демиденко, Федір Коробка та Яків Корицький, які свого часу обіймали посади генерального обозного, Лука Бускевич – генерального писаря, Жадан Якименко, Михайло Харлан і Дем’ян Пиляй – осавулів, Яків Улезко – генерального судді, Григорій Гамалія – паволоцького полковника. Досить значну роль відігравав у старшині тесть гетьмана (за першим шлюбом) Семен Половець.

Це далеко не повний перелік усіх, хто в різні роки підтримував Дорошенка, посідав місця у владі. Для козацької держави була характерна досить часта ротація полковників, регулярно обновлялася генеральна старшина. Дехто переходив на бік противників гетьмана. Приміром, згаданий Гнат Уланівський був розстріляний у 1671 році як прихильник М. Ханенка. У той же час на польський бік перейшов Михайло Зеленський.

З-поміж усіх соратників Петра Дорошенка особливе місце посідає київський митрополит Нелюбович-Тукальський. Йосиф Тукальський був обраний православним духівництвом на Київську митрополію в 1663 році, після смерті попереднього глави церкви Діонісія Балабана. Однак це обрання не визнали деякі православні ієрархи західних єпархій, які знайшли собі заступників в особі представників польської світської влади. Природним їхнім союзником став і гетьман Павло Тетеря, котрий, як було сказано в попередньому розділі, доніс Яну Казимиру на митрополита, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького як на змовників. Так ієрарх опинився в Марієнбурзі, а привілей на митрополію польський король у червні 1664 року надав перемишльському єпископу Антонію Вінницькому. У 1667 році Тукальський вийшов з в’язниці й оселився при Дорошенкові в Чигирині. 6 березня 1668 року за клопотанням гетьмана його було затверджено константинопольським патріархом у званні київського митрополита і патріаршого екзарха в Польщі і Литві, але й після цього західноукраїнський клір і поляки інтригували проти соратника Дорошенка. Йосиф Тукальський став найближчим радником Петра Дорофійовича. Він освячував практично всі заходи свого світського заступника. Нелюбович-Тукальський був противником можливої протекції з боку Москви, хоча й підтримував бажання гетьмана об’єднати Україну. За допомогою останнього митрополитові навіть удалося запроторити у в’язницю намісника митрополії на лівому березі Мефодія – відверто проросійського клірика. Глава української православної церкви піклувався про підтримку не тільки церков і монастирів, але й братерських шкіл, регулярно втручався в політичні справи. У 1670-х роках московський уряд вів з ним переговори як із впливовим міністром. Помер Йосиф Нелюбович-Тукальський у липні 1676 року – того самого року, коли скінчилося й гетьманство його високопоставленого друга.

Перейдемо до огляду подій перших двох років гетьманату Дорошенка.

Першим противником Дорошенка став брацлавський полковник Василь Дрозденко, який і сам розраховував на булаву. Переможець Тетері Дрозденко схилявся до прийняття протекторату з боку Росії. Брацлавський полковник у боротьбі з гетьманом зазнав поразки, позаяк останній мав усе-таки набагато могутнішу підтримку в особі керівників більшості правобережних полків і татарських мурзів, які дістали від правобережного гетьмана 60 тисяч золотих і право збирати ясир. Дрозденка було схоплено, відвезено до Чигирина і там страчено.

Найважливішим питанням 1666 року були, звичайно, відносини з поляками. Самійло Величко, розповідаючи про січневу раду 1666 року в Чигирині, спеціально підкреслює, що при цьому «не було специфіковано, при якім монарху залишатись – чи при польськім, чи при московськім». Є відомості, що вже 22 лютого 1666 року на раді в Лисянці козаки ухвалили розірвати відносини з Річчю Посполитою. Очевидно, це все-таки не цілком правильне прочитання документів. Багато рішень на радах досягалося шляхом акламації – тобто масовими вигуками з місця, схвальним або осудливим гулом. Подальша історія не дозволяє нам робити висновок, що в 1666 році гетьман уже пішов на розрив з Польщею. Приміром, у своєму літописі Грабянка повідомляє, що саме на цій раді козаки вирішили просити в польського короля підтвердження традиційних вольностей. Це вже набагато більше скидається на правду. Тим паче що одним з перших підписаних Дорошенком як гетьманом документів був лист із підтвердженням свого підпорядкування польському монарху. В листах до «природного сюзерена» гетьман просив Яна ІІ Казимира направити універсали до лівобережних козаків і кошового отамана Січі із закликом повернутися під руку короля. Одночасно Дорошенко намагався «вибити» собі від монарха більше повноважень, повернути низку втрачених козаками позицій. Він просить Яна III Собеського дозволити гетьманській адміністрації збирати податок на утримання війська, звільнити українські міста від обов’язку утримувати польські гарнізони. Посольство, відправлене гетьманом у Варшаву, повинне було наполягати перед монаршою особою на таких пунктах:

1) коронне військо не повинне поводитися жорстоко з місцевим населенням;

2) польські жовніри[21] не повинні зупинятися в тих місцях, де вже стоїть українська піхота;

3) польський гарнізон має бути виведений зі столичного Чигирина;

4) гетьман повинен отримати індукту (право стягувати внутрішнє мито) і збирати різні доходи з Чигиринського староства;

• Предыдущая
• 9/23
• Следующая