100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 4
- Предыдущая
- 4/125
- Следующая
Потім надійшла черга передостанньої сестри; день її народження був узимку, й тому вона побачила те, чого не бачили інші: море було зеленкуватого кольору, усюди плавали великі крижані гори! Вона всілася на найбільшу, вітер розмаював її довге волосся, а моряки злякано обходили гору якнайдалі. Надвечір небо вкрилося хмарами, заблищала блискавка, загримів грім, і темне море почало кидати крижані брили з боку в бік, а вони так і палахкотіли у світлі блискавки. На кораблях згортали вітрила, люди метушилися, нажахані, а русалонька спокійно пливла собі на крижаній горі й дивилася на вогняні зиґзаґи блискавок.
Часто вечорами всі п'ять сестер, узявшись за руки, підіймалися на поверхню води. А наймолодша русалонька лишалася сама-самісінька й дивилася їм услід, ладна заплакати; але русалки не можуть плакати, і від цього їй було ще важче.
– О, коли ж мені виповниться п'ятнадцять років? – казала вона. – Я знаю, що дуже полюблю і той світ, і людей, що там живуть!
Нарешті і їй виповнилося п'ятнадцять років.
Бабуся вдягла русалоньці на голову вінець із білих перлинних лілій – кожна пелюстка була половинкою перлини; потім, щоб відзначити високий сан принцеси, наказала причепитися до її хвоста вісьмом устрицям.
– Прощавайте! – сказала русалонька й піднялася на поверхню. Сонце щойно сіло, та хмари ще сяяли пурпуром і золотом, тоді як у червонуватому небі вже засвітилась ясна вечірня зоря; повітря було м'яке і свіже, а море непорушне, ніби дзеркало. Неподалік того місця, де виринула русалонька, стояв трищогловий корабель лише з одним піднятим вітрилом, – адже не було ні найменшого вітерцю; на вантах і реях сиділи матроси, з палуби линули звуки музики та пісень; а коли зовсім стемніло, корабель освітився сотнями різнобарвних ліхтариків. Русалонька підпливла аж до вікон каюти, і, коли хвилі трохи підносили її, вона могла зазирнути в каюту. Там була сила-силенна пишно вдягнених людей, але найгарнішим був молодий принц із великими чорними очима. Русалонька очей не могла відвести від корабля й від красеня принца. Вона гойдалася на хвилях біля корабля і все зазирала до каюти, а корабель линув дедалі швидше, вітрила розгортались одне за одним, вітер дужчав, заходили хвилі, хмари згустилися й заблищали блискавки. Починалася буря! Матроси заходилися згортати вітрила; величезний корабель страшенно хитало, а вітер так і мчав його розбурханими хвилями; навколо корабля поставали високі водяні гори… Русалоньку буря тільки бавила, а морякам доводилося зле. Корабель тріщав, грубі колоди розліталися на друзки, хвилі перекочувалися через палубу; грот-щогла переломилася, наче тростинка, корабель перекинувся набік, і вода ринула в трюм. На хвильку зробилося так темно, що хоч в око стрель, та от знову сяйнула блискавка, і русалонька побачила всіх людей, що були на кораблі; кожен рятувався, як умів. Русалонька відшукала очима принца й побачила, як він занурився у воду, коли корабель розбився на частини. Ні, ні, він не має помирати! І русалонька попливла поміж колодами й дошками, зовсім забувши, що вони щохвилини можуть розчавити і її. Вона піднесла над водою принцову голову й дозволила хвилям мчати їх обох будь-куди.
На ранок негода стихла, від корабля не лишилось і тріски, сонце знову засяяло над водою. Русалонька відгорнула з принцового обличчя волосся й поцілувала його у високе, красиве чоло.
Нарешті вона побачила тверду землю й високі гори, що здіймалися в небо, на їхніх верхівках біліли сніги. Просто коло берега зеленів чудовий гай, а трохи вище стояла якась будівля, подібна до церкви чи монастиря. Море врізалося в білий піщаний берег невеликою затокою, де вода була дуже тиха, але глибока; саме сюди, до скелі, і припливла русалонька й поклала принца, подбавши про те, щоб голова лежала трохи вище.
У цей час у високій білій будівлі задзвонили дзвони, і в сад висипали молоді дівчата. Русалонька відпливла подалі та стала чекати: чи не прийде хто на допомогу бідолашному принцові.
Чекати довелося недовго: до принца підійшла одна з дівчат і спершу дуже злякалася, але скоро набралася духу й покликала на допомогу людей. Потім русалонька побачила, що принц ожив і всміхнувся всім, хто був біля нього. А їй він не всміхнувся, він навіть не знав, що вона врятувала йому життя! Сумно стало русалоньці, і, коли принца повели до великої білої будівлі, вона печально пірнула в воду й попливла додому. Тепер вона зробилася ще тихішою, ще більш задумливою. Сестри питали її, що вона бачила на поверхні моря, але вона не розповіла їм нічого.
Часто і ввечері, і вранці припливала русалонька до того місця, де залишила принца, але так його й не бачила і поверталася додому щоразу сумніша. Нарешті вона не витримала й розповіла про все одній зі своїх сестер, за нею дізналися й решта.
– Пливімо з нами, сестрице! – сказали русалоньці сестри й піднялися всі разом на поверхню моря неподалік палацу принца.
Палац був зі світло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами, що спускалися просто в море. Чудові золочені бані здіймалися над дахом, а в нішах між колонами, що оточували всю будівлю, стояли мармурові статуї, зовсім як живі.
Тепер русалонька знала, де мешкає принц, і стала припливати до палацу майже щовечора чи щоночі. Жодна з сестер не наважувалася підпливати до землі так близько, як вона; а русалонька запливала й у вузький канал, який протікав саме під чудовим мармуровим балконом, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась і подовгу дивилася на молодого принца.
Дедалі більше починала русалонька любити людей, усе дужче тягло її до них; їхній земний світ здавався їй значно більшим, аніж її підводний, адже вони могли перепливати на своїх кораблях море, сходити на високі гори аж до хмар, а простори землі з лісами та полями, що були в їхніх володіннях, простягалися далеко-далеко! Русалоньці дуже хотілося якомога більше дізнатися про людей і про їхнє життя, і вона зверталася до бабусі.
– Якщо люди не тонуть, – питала русалонька, – тоді вони живуть вічно й не помирають, як ми?
– Де там! – відповідала стара. – Вони теж помирають, їхній вік навіть коротший від нашого. Ми живемо триста років, зате, коли нам настає кінець, від нас лишається сама піна морська. Нам не дано безсмертної душі! Люди, навпаки, мають безсмертну душу, яка живе вічно!
– А чому ми не маємо безсмертної душі? – сумно спитала русалонька. – Я б віддала всі свої триста років за один день людського життя.
– Дурниці! Нема чого й думати про це! – сказала стара. – Нам тут живеться значно краще, ніж людям на землі!
– Отже, і я помру, зроблюся морською піною, не чутиму більше музики хвиль, не побачу чудових квітів і ясного сонечка! Невже
не можу віднайти безсмертну душу?
– Можеш, – сказала бабуся, – хай тільки хтось із людей покохає тебе всім серцем і звелить священикові поєднати ваші руки на знак вічної вірності одне одному, тоді частинка його душі передасться тобі. Але цьому не бути ніколи! Адже те, що в нас вважається гарним, твій риб'ячий хвіст, люди вважають потворним, вони нітрохи не знаються на красі…
Глибоко зітхнула русалонька й сумно подивилася на свій риб'ячий хвіст.
«От він знову катається в човні! – думала русалонька, слухаючи звуки валторн, що долинали з морської поверхні. – Як я люблю його! Я належу йому всім серцем! На все б я пішла заради нього й заради безсмертної душі! Я попливу до морської відьми; може, вона щось порадить!»
І русалонька попливла зі свого садочка до бурхливих вирів, за якими жила відьма. Тут не було ні квітів, ані навіть трави – самий лише голий сірий пісок. Русалоньці довелося пливти поміж клекітними водовертями; потім на шляху до відьминої оселі лежав іще більший простір, укритий гарячим, булькітливим мулом, це місце відьма називала своїм торфовим болотом. За ним уже виднілося і саме відьмине житло, оточене чудернацьким лісом: дерева й кущі були поліпами – напівтваринами-напіврослинами, схожими на стоголових змій, які росли просто з піску; поліпи ні на хвилину не припиняли ворушити всіма своїми суглобами, від кореня аж до верхівки, вони хапали гнучкими пальцями все, що тільки їм траплялось, і вже ніколи не випускали назад.
- Предыдущая
- 4/125
- Следующая