100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 14
- Предыдущая
- 14/125
- Следующая
– Боже мій, що це?
– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?
– Погано! – відповів батько, не впізнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старішаю, а підмайстер мені не по кишені.
– Хіба ви не маєте сина, який міг би допомагати вам у роботі? – спитав Якоб.
– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти років, який іще й як зміг би мені допомагати. Уже в дванадцять років він був послужливим та спритним і на ремеслі вже знався, та й із себе був гарний. Він приманив би мені таких замовників, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тільки нове взуття!
– Де ж він? – із тремтінням у голосі спитав Якоб.
– Бог знає, – відказав той. – Сім років тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем і кричала, що чекала на хлопчика весь день, скрізь шукала його й не знайшла. Прийшла на ринок якась потворна баба й купила стільки, що їй самій не донести. Моя дружина послала з нею нашого хлопчика і більше його не бачила. Ми оголосили про зникнення, ходили по будинках, розпитували. Усе марно. І ту жінку теж ніхто не знав. Але одна старезна баба сказала, що це була зла фея Травознайка, що раз на п'ятдесят років приходить до нашого міста на закупи.
Хлопчик зрозумів, що не сон бачив, а сім років прослужив у злої феї. Сім років юності вкрала в нього стара, а що він отримав натомість? Навчився чистити черевики з кокосового горіха та мити скляну підлогу! Пізнав усі таємниці кухні! Він мовчав кілька хвилин. Нарешті батько спитав його:
– Чи не бажаєте ви замовити в мене що-небудь? Наприклад, пару черевиків або футляр для вашого носа?
– Дався ж вам мій ніс, – сказав Якоб. – Нащо мені футляр для нього?
– Що ж, – відказав швець. – Це як кому до смаку. Але якби в мене був такий страшний ніс, я замовив би футляр для нього з лакованої шкіри. Щоправда, знадобився б не менш аніж лікоть шкіри, зате ви були б чудово захищені! А так ви, напевно, вдаряєтеся носом об кожен одвірок.
Хлопчик занімів від жаху й помацав свій ніс. Ніс був товстий і добрих дві п'яді завдовжки! Отже, і вигляд його змінила стара. Ось чому його не впізнала мати, ось чому його обзивали гидким карликом!
– Майстре, – сказав він, ледь не плачучи, шевцеві, – чи немає в вас поблизу дзеркала, щоб мені подивитися на себе?
– Молодий пане, – суворо відказав батько, – не така у вас зовнішність, аби зробити вас марнославним, і ви не маєте причини ненастанно дивитися на себе в дзеркало.
– О, дайте мені все-таки поглянути в дзеркало! – вигукнув Якоб. – Марнославство тут ні до чого.
– Облиште, я не маю дзеркала. У дружини, правда, є маленьке, але я не знаю, де воно. На тому боці вулиці живе цирульник, він має дзеркало вдвічі більше, ніж ваша голова.
Із цими словами батько м'яко виштовхнув його за поріг, замкнув за ним двері та знову сів за роботу. А Якоб попрямував до цирульника, якого добре знав у давні часи.
– Доброго ранку! – сказав він. – Будьте ласкаві, дозвольте мені поглянути у ваше дзеркало.
– Із задоволенням, ось воно, – вигукнув цирульник. – Який ви красунчик!
Якоб підійшов до дзеркала й роздивився себе. На очах у нього з'явилися сльози. Очі його зробилися маленькими, як у свині, ніс був величезний і нависав над ротом та підборіддям, шия, здавалося, геть зникла, бо голова його зовсім увійшла в плечі й лише з величезним болем поверталася праворуч і ліворуч. Зросту він був усе такого самого, як сім років тому, коли мав дванадцять літ. Але він виріс у ширину, спина та груди дуже випнулись і нагадували невеличкий, але туго напханий мішок. Цей товстий тулуб сидів на маленьких слабких ніжках, яким, здавалося, був не під силу такий тягар. Але тим довшими здавалися руки, що звисали в нього з плечей. Кисті їх були грубі, жовтувато-коричневі, пальці довгі, і, добре витягнувши їх, він міг дістати ними до підлоги, не нахиляючись. Якоб перетворився на потворного карлика.
Тепер він згадував той ранок, коли до кошиків його матері підійшла ця стара. Усім, що він тоді вилаяв у ній, наділила вона його, і тільки шию зовсім знищила.
Спотворивши Якобу зовнішність, лиха жінка не завдала, однак, жодної шкоди його розуму, але думав і відчував він уже не так само, як сім років тому. За цей час він зробився, здавалося йому, мудрішим, розумнішим. Він сумував не за своєю втраченою красою, а лише через те, що його, як собаку, прогнали від батькових дверей. Він вирішив іще раз спробувати щастя в матері.
Якоб пішов до неї й попросив її вислухати його спокійно. Він нагадав матері той день, коли він пішов зі старою, всілякі дрібні випадки зі свого дитинства, тоді розповів, як сім років служив у вигляді білки у феї і як та перетворила його на потвору за те, що він тоді облаяв її. Шевцева дружина не знала, що їй і думати. Усе, що він розповідав про своє дитинство, було правдою. Дивлячись на нього, вона відчувала відразу до потворного карлика й не вірила, що він може бути її сином. Нарешті вона вирішила, що найкраще – поговорити про це з чоловіком. Вона зібрала кошики і звеліла Якобові йти з нею.
– Ця людина, – сказала вона чоловікові, – каже, що він наш зниклий син Якоб. Він розповів мені, як його вкрали в нас сім років тому і як його зачаклувала якась фея.
– Он як? – перебив її зі злістю швець. – Усе це я розповів йому годину тому, і він пішов морочити тебе! Ну зажди, я його розчаклую!
Він схопив в'язку ременів, які щойно нарізав, і почав хльоскати ними по горбатій спині й довгих руках Якоба, та так, що той закричав від болю й побіг геть.
Нещасному карликові за весь день не вдалося ні поїсти, ні попити, а ночувати довелося на твердих і холодних церковних сходах.
Наступного ранку Якоб замислився про те, чим йому жити. Тут раптом йому подумалося, що він досяг успіхів у кухарському ремеслі.
Герцог, що правив цією країною, був відомий ненажера та ласун. До його палацу й попрямував Якоб. Він зажадав зустрітися з головним кухарем. Воротарі засміялися й повели його через передні двори до наглядача палацу.
Той насилу стримався від сміху, коли побачив маленького чоловічка, але взяв його за руку та відвів до покоїв головного кухаря.
– Ваша милосте, – сказав там карлик, низько вклонившись, – чи не потрібен вам майстерний кухар?
Головний повар вибухнув гучним реготом.
– Це ти кухар? – вигукнув він. – Та щоб тільки поглянути на плиту, тобі довелося б стати навшпиньки й добре витягти шию!
– Хіба шкода пари яєчок, сиропу й вина, борошна та прянощів? – сказав Якоб. – Дозвольте мені приготувати яку-небудь смачну страву!
– Ну що ж! – вигукнув головний кухар. – Ходімо.
За кухню слугувало просторе приміщення. У двадцяти плитах постійно палав вогонь, між ними текла прозора вода, де утримувалася жива риба, у шафах із мармуру та коштовного дерева були розкладені припаси, а ліворуч і праворуч розташовувалися десять зал, де було зібрано всі ласощі заходу і сходу. Челядь бігала туди й сюди, гримотіла казанами та сковорідками. Та коли до кухні ввійшов головний кухар, усі завмерли.
– Що замовив герцог на сніданок? – спитав головний кухар.
– Данський суп і червоні гамбурзькі фрикадельки!
– Ти чув, чого хоче герцог? – спитав головний кухар. – Чи візьмешся ти приготувати ці складні страви? Правда, з фрикадельками тобі не впоратися, це наш секрет.
– Немає нічого складного! – відповів карлик, який, коли був білкою, часто готував ці наїдки. – Для супу хай мені дадуть такі трави й такі прянощі, кабанячого сала, корінців і яєць. А для фрикадельок, – сказав він тихіше, – мені потрібні різні види м'яса, трохи вина, качиний жир, імбир і трава, яку називають «шлунковою радістю».
– У якого чарівника ти навчався? – вигукнув здивовано головний кухар. – Ти назвав усе правильно, а про травицю «шлункова радість» ми й самі не знали! Почнімо, однак, випробування!
Усе необхідне розставили на плиті. Але карлик ледве діставав до плити носом. Тому зсунули кілька стільців, поклали на них мармурову дошку й уже потім запросили диво-чоловічка почати куховарити. Покінчивши з приготуваннями, він звелів поставити обидва казани на вогонь і варити доти, доки він не гукне. Тоді він почав рахувати і, дорахувавши до п'ятисот, гукнув:
- Предыдущая
- 14/125
- Следующая
