Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 51

• Предыдущая
• 51/97
• Следующая

«Ні, — заперечує подумки вона. — Я Сюзанна, Сюзанна Дін. Мене знову замкнули, знову запроторили до в’язниці, але все ж таки я — це я».

До неї долітають голоси з віддаленого від її камери тюремного крила, голоси, що узагальнюють для неї сучасність. Вони хочуть, спливає їй на думку, аби вона вважала, що ці голоси лунають з телевізора, який працює в тюремному кабінеті, але напевне це лише такий трюк. Або гумористична витівка якогось садиста. Чому б це Френк Макґі[71] мав казати, ніби помер Боббі, брат президента Кеннеді? Нащо Дейву Ґерровею[72] казати у своїй програмі «Сьогодні», ніби синочок президента мертвий, ніби Джон-Джон[73] загинув у авіакатастрофі? Яку жахливу брехню доводиться чути, сидячи у смердючій в’язниці на Півдні, в той час як у паху тобі муляє мокра білизна! Чому це раптом «Буффало» Боб Сміт у передачі «Гавді-Дуді»[74] волає «Радіймо, діти, МартінЛютер Кінг мертвий»? А діти кричать йому у відповідь: «Комала-ком-Че! Гарно кажеш, хлопче! Гарний нігер — той, що мертвий, ми заб’ємо негра ще».

Скоро прийде поручитель під заставу. Ось про що їй треба думати, і ні про що інше.

Вона підходить до ґрат, хапається за них руками. Так, це той самий Оксфорд-таун, авжеж, знову той самий Оксфорд-таун, двох убито в місячну ніч, швидше б слідство, в тім-то й річ. Але вона скоро вийде звідси, полетить, полетить, полетить собі додому, а невдовзі потому їй відкриється зовсім новий світ, і в нім буде новий чоловік, щоб його кохати, щоб самій новою людиною там стати. Комала-ком-ась, щойно подорож розпочалась.

Ой, але ж це неправда. Подорож майже вже добігла кінця. Власне серце не обманеш.

Далі по коридору прочиняються двері, наближаються чиїсь кроки. Вона дивиться в тім напрямку — спрагло, сподіваючись побачити поручителя або помічника шерифа з в’язкою ключів, — але ні, там чорна жінка у вкрадених туфлях. Це колишня вона сама. Це Одетта Голмс. Моргаузу вона не відвідувала, бо навчалася в Колумбійському університеті. І вчащала до кофі-хаузів у Грінвіч-Віліджі. І в Замку-на-Хаосі побувала, це ж теж хауз хаоса.

— Слухай сюди, — каже Одетта. — Ніхто тебе не визволить звідси, дівонько, опріч тебе самої.

— Не забувай насолоджуватися отими ногами, поки їх маєш, золотко!

Чує вона, як промовляє її ротом чийсь голос, він звучить брутально, хрипко, але з глибоко прихованим страхом. Це голос Детти Волкер.

— Скоро-скоро ти їх втратиш! їх тобі відріже літерним потягом «А»! Отим славетним потягом «А»! Чоловік на ім’я Джек Морт спихне тебе з платформи на станції Кристофер-стрит!

Одетта спокійно дивиться на неї і каже:

— Потяг «А» там не зупиняється. І ніколи не зупинявся.

— Що це ти за херню базариш, курво?

Одетта не ведеться ні на злий голос, ні на матюки. Вона знає, з ким говорить. І знає, про що говорить. У колоні правди зяє дірка. Це не звуки грамофона, а голоси наших померлих друзів. Є привиди у завулках між руїн.

— Повертайся в Доґан, Сюзанно. І запам’ятай, що я тобі скажу: тільки ти сама можеш себе врятувати. Тільки сама ти можеш витягти себе з Дискордії.

А ось тепер голос Девіда Бринклі каже, що когось на ім’я Стівен Кінг, коли той прогулювався поблизу свого будинку в Ловеллі, маленькому містечку в західній частині штату Мен, було збито на смерть фургоном. Він каже, що тому Кінгу було п’ятдесят два роки, він автор багатьох романів, найвідоміші з них: «Протистояння», «Сяйво», «Салемз-Лот». «О Дискордія, — каже Бринклі. — У світі темнішає».

Одетта Голмс, тобто та жінка, що нею колись була Сюзанна, показує крізь грати на щось позаду Сюзанни. І знову повторює: «Тільки ти сама можеш себе врятувати». Але збройний шлях — це шлях як до прокляття, так і до спасіння; а в підсумку між ними нема ніякої різниці.

Сюзанна озирається, щоб поглянути, куди показує той палець, і жахається побаченого. Кров! Святий Боже, там кров! Там по вінця налита кров’ю миска, а в ній щось монструозне, мертве, мертве, не людське, немовля, невже це вона власноруч його вбила?

— Ні, — кричить вона. — Ніколи я цього не зроблю! Я такого не зроблю НІКОЛИ!

— Тоді помре стрілець і завалиться Темна вежа, — мовить та жахлива жінка з коридору, та жахлива жінка у туфлях Труді Дамаскус. — Справді, це Дискордія.

Сюзанна заплющує очі. Чи вдасться їй змусити себе зомліти? Чи зможе вона через непритомність витягти себе геть з цієї камери, з цього жахливого світу?

Їй це вдається. Вона падає сторч головою у сповнену делікатного механічного дзенькання темряву і наостанку чує голос Волтера Кронкайта, котрий повідомляє, що Дьєм і Нгу мертві, астронавт Алан Шепард мертвий, Ліндон Джонсон мертвий, Роланд з Ґілеаду мертвий, Едді з Нью-Йорка мертвий, цей світ мертвий, та й усі світи, Вежа валиться, трильйон всесвітів розсипаються, всюди Дискордія, всюди руїна, всьому кінець.

Сюзанна розплющила очі і, хапаючи ротом повітря, гарячково роззирнулася довкола. Вона ледь не звалилася з крісла, в якому сиділа. Того, в якому вона могла їздити вздовж утиканих тумблерами, перемикачами й миготливими лампочками контрольних панелей. Над головою висіли чорно-білі телеекрани. Вона знов опинилась у Доґані.

Оксфорд

(Дьєм і Нгу мертві)

виявився лише сновидінням. Сновидінням у сновидінні, якщо хочете. І це теж сновидіння, але більш-менш краще.

Більшість телеекранів, що транслювали краєвиди Кальї Брин Стерджис, коли вона була тут попереднього разу, тепер показували або «сніг», або тестові техтаблиці. А втім, на одному з них вона побачила коридор дев’ятнадцятого поверху готелю «Плаза-Парк». Камера рухалася ним у бік ліфтів, і Сюзанна зрозуміла, що вона дивиться крізь очі Мії.

«Мої очі, — подумала вона. Гнів її майже випарувався, але вона відчувала, що його ще можна підживити. Вона мусить його підживлювати, якщо бажає хоч якось розібратися з тією невимовною штукою, яку вона бачила уві сні. У кутку тієї камері в Оксфордській в’язниці. У тій налитій по вінця кров’ю мисці. — Це мої очі. Вона їх поцупила, от і все».

На іншому екрані з’явилася Мія у фойє біля ліфтів, вона розглядала кнопки, а потім натиснула ту, де була намальована стрілка ВНИЗ.

«Ми збираємося зробити візит до акушерки», — подумала Сюзанна, похмуро вдивляючись в екран, а тоді коротко реготнула, безрадісно, ніби гавкнула.

— О, ми йдемо з візитом до акушерки, чудової акушерки з Країни Оз. Бо, бо, бо, бо… в нас почався токсикоз. Іще питань до неї стос!

Ось регулятори, якими вона маніпулювала, попри деякі незручності, та де там — попри біль. РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ залишався на цифрі 72. Тумблер з позначкою МАЛЮК так само стоїть у положенні СПАТИ, і немовля на моніторі понад ним так само подається в чорно-білому зображенні, як і все решта: ані сліду тих тривожних синіх очей. Абсурдний «пічний» регулятор ПЕРЕЙМИ все ще на цифрі 2, але більшість лампочок, що світилися бурштином, коли вона була тут минулого разу, тепер почервоніли. Підлогою розбіглося більше тріщин, а древній мертвий солдат у кутку втратив голову: страшенна вібрація машинерії скинула череп з кістяка, і тепер він сміявся до флуоресцентних світильників на стелі.

Поки Сюзанна дивилася на неї, стрілка індикатора СЮЗАННА-МІЯ сягла вже кінця жовтої зони і ввійшла у червону. Небезпека, небезпека, Дьєм і Нгу мертві. Папа Док Дювальє[75] мертвий. Джекі Кеннеді[76] мертва.

Вона один по одному спробувала поворушити регулятори і впевнилася в тому, що й так знала, — їх заблоковано. Мабуть, Мія спершу була спробувала змінити установки і не зуміла, а от щодо блокування — на це вона спромоглася.

• Предыдущая
• 51/97
• Следующая