Навчи її робити це - Малігон Анна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/28
• Следующая

– «Моя дорога Лізонько, я повернулася». І підпис. Твій.

– Авжеж, не сусідський.

– Але чому? Чому ти підсунула мені цих ляльок, наче я маленька дівчинка? Або ти бачила, щоб я гралася?

– Не підсунула, а подарувала. То не звичайний подарунок. То сироти робили. Робили і дарували для інших дітей, щасливих. Ось ці мені одна мала дала, на тебе дуже схожа. Тому й вирішила їх саме тобі подарувати як додаток до листівки.

– Нічого собі, додаток! З такими додатками посивіти можна!

– А що, не подобаються? Подивись, які оригінальні! Ти ж навіть не розглядала, тому й не знайшла нічого.

– І все ж ти могла б мене розбудити! Хоча… Добре. Проїхали.

– Не проїхали. Приїхали, я б сказала. Навіщо ти міряла оце? – Марта простягнула руку, розтиснула кулак, а там… на долоні лежав срібний ланцюжок. Вона обережно витягла довгу чорну волосину, що заплуталася в ньому.

– Твоя?

– Моя. Я просто… Я хотіла…

– Що ти хотіла? Давай ти ніколи більше не будеш чіпати моїх речей! Ти ж не нишпорка, правда? – майже спопелила Лізу поглядом.

Ще хвилину тому зеленувато-бліде обличчя Лізи стало схожим на буряк. Вона зовсім би згоріла, якби Марта, зітхнувши, не перевела раптом розмову на справи буденні:

– Ти хоч їла що-небудь, чудище?

– Майже ні.

– Я принесла пиріжки з яблуками. І сік.

– Та щось не хочеться.

– Знаєш, якби тоді мені не треба було терміново бігти (Марта особливо наголосила на останньому слові), я би ще довго милувалася твоїм сном. Навіть незважаючи на той штин, що стояв у кімнаті. Ти хоч би кватирку відчиняла. А то як Бітлів слухати – так у першу чергу! ЕстетКА.

– Я мало не здохла.

– Я знаю. Дивуєшся, чому не рятувала? Так то ж твоє життя і твій вибір.

– Ти, як завжди, оригінальна і неперевершена. Добре, давай свої пиріжки, Червона Шапочко. Лиса.

– Ну-ну, обережніше! Дивись, щоб Шапочка на Вовка не перетворилася!

Сніданок, що став одночасно й обідом, додав сили, навіть трохи підняв настрій дівчатам.

На цьому й завершилися б пристрасті. І Ліза потроху б почала нарощувати крила, а Марта – міняти шкіру. І зажили б вони довго й щасливо. Якби…

Голос Марти з передпокою пролунав як смертельний вирок. Загалом, ще з першого дня їхньої зустрічі Ліза помітила у тому голосі щось владне й надривне, щось таке, чому хочеться підкорюватись і одночасно – довіряти й любити. А головне – хотіти. Якщо наказують вмерти – треба вмирати, якщо боротися – підійматися й діяти, зібравши останні сили. А тут – наче скальпелем по нутру:

– То що, синичко моя, що ж ти мовчиш? Чому не хвалишся тьоті Марті своїм новим досвідом? Секс у стані алкогольного сп’яніння може призвести до небажаних наслідків.

– Що ти маєш на увазі? – розгублена Ліза намагалася триматися, подумки прораховуючи, як вона могла так тупо «спалитись».

– Доки мене не було, по тобі тут соболі скакали!

– Що ти верзеш?

– Сонце, чи не ти мені обіцяла нікого сюди не водити, доки в цій квартирі знаходяться мої речі? Відповідай, курво? – Марта кинула Лізі в обличчя червону пластикову картку.

Ліза встигла схопити. Соболь Максим… Так, вона пригадує. Був такий. Був іще нещодавно, а здається, вже в минулому житті. Вона раніше якось не цікавилась його прізвищем. Аж тут… Соболь. Благородна тварина. Ну, і що тепер? Поскакав, погрався та й побіг. У її оселі, у її світі. Тепер вона має відповідати за це. І кат уже готовий почати розправу.

– Яким чином це опинилося у моєму взутті? Ви що, борюкалися під дверима, як свині?

– Я не буду тобі нічого пояснювати.

– А я і не вимагаю пояснень. Ти засмутила мене. І…

– Розчарувала?

– Знищила.

– Вибач. Не хотіла.

– Я теж не хотіла завчасно відкриватися тобі, але бачу, що час настав. Далі роби як знаєш. Ти абсолютно не наша, Лізо. Ти чужа.

– То давай, поясни.

– Зараз не час. І не місце. Іди, куди ти збиралася. Поговоримо потім…

Якийсь незвіданий жаль стис Лізі серце. Хай би Марта покарала її, зробила боляче, познущалася. Хай би зникла ще на кілька днів, охолола, відійшла. А потім би знову повернулася. Чи хочеться їй знати Мартині таємниці? Це схоже на початок кінця. Здорова людина не змогла б витримати таких суперечностей, які роздирали Лізу зсередини останнім часом.

Марта сиділа на підвіконні й безслізно плакала. На тому самому підвіконні, де до Лізи приходив Фройд тієї зловісної ночі. А до Марти не приходив ніхто. Бо у такі хвилини вона була особливо непередбачуваною і небезпечною. І, що найстрашніше, не такою привабливою. Щось змінилося в ній, відколи вона поголила голову. Ніби іншою стала. Підійти, обійняти, погладити пухнасте волосся – цього вже не хотілося. Не було вже волосся. Треба було «йти, куди збиралася». Але запаморочення й слабкість іще не хотіли відпускати…

Літо видалося не просто спекотним – воно нещадно нищило кожну травинку, кожну живу істоту, випалювало пекельним вогнем ліси та морило метушливих «дітей асфальту». Дихали жаром будівлі та машини, приблудні пси тулилися до всього, що мало тінь, і сиділи, висолопивши язики, люди спішили у справах, обливаючись потом та мінералкою. У фонтанах плавало передчасно пожовкле листя. Часом здіймалися раптові бурі з пилу, після яких наставали важкі непроглядні зливи, наче перед апокаліпсисом. Тільки після них можна було насолоджуватися свіжим, «смачним» повітрям, але недовго: вода швидко випаровувалася, перетворюючи приємне тепло на задуху, а потім тьмяне сонце ставало дедалі яскравішим і знову починалося пекло. Панянки ходили вулицями з красивими парасольками – уже від сонця, рум’яні діти кілограмами поглинали морозиво, попит на яке шалено виріс, а пісок біля річки витоптували тисячі шоколадних ніжок – наче на морі. ЗМІ не встигали оголошувати сумні статистики про кількість жертв аномальної спеки, наполегливо рекомендуючи людям із серцево-судинними захворюваннями уникати перегрівання.

Ліза сиділа на лавці біля фонтану з томиком Джойса і думала: «Це символічно. Менструація Моллі – не випадкова. Джойс не допускає випадкових деталей». Раптом відчула різкий біль внизу живота. «От тобі й на! Приїхали! На днях має розпочатися. Ну, і хай тепер хоч одне стерво скаже мені щось про випадок!» Не встигла злякатися, як хтось зненацька, але обережно «напав» ззаду і закрив долонями їй очі. Як в дитинстві – ану, чи вгадає? Десь уже вона відчувала ті руки. І пальці, що колись робили їй приємно. Але… хто? Нічого іншого не вигадала, як видавити з себе невпевнено: «Мак…сим? Це ти?»

– Ого, бачу, в тебе прогрес! – почувся добре знайомий голос. – Ех, старушка!

Невже? Цього не може бути! Він стояв зовсім поруч, наче ніколи й не йшов від неї, – ті самі по-дівчачому пухкенькі губи й очі, такі наївно-пронизливі, аж хочеться його обійняти. І таки не втрималася:

– Чортяка, що ж ти так лякаєш?! Де ти пропадав, хоч би написав на пошту! – Цілувала його так, наче з війни дочекалася.

– Але ж ти сама просила мене піти! Пам’ятаєш, тієї ночі?

– Я думала, ти повернешся. Там… навушники твої лишилися.

– Лізо, не сміши! Нічого ти не думала! Давай, розказуй, як ти там живеш?

– Живу помаленьку. Ти ж насправді мав на увазі – з ким? Правда ж?

– Діло твоє. Я не випитую. Захочеш – сама розкажеш. Переплутала мене з якимось…

– А, ти про Максима? То горе-колега, не переймайся! А живу я з подругою.

– То, може, в гості набитися? – хитро підморгнув Артур.

– Добре було б, але іншим разом.

– Зрозуміло.

– Там усе складно. Думаю, тимчасово складно. Усе змінилося. І я змінилася, як не дивно.

– А я відразу помітив! Як це ти серед літа без своїх улюблених окулярів.

– Навчилася в очі людям дивитися. Себе глибше розгледіла.

– А як там батьки?

– Мама захворіла була, але все обійшлося. Тато, може, приїде завтра.

– Як це вони тобі дозволили жити з подружкою? Вони ж…

– Артуре, а ти не змінився! Мені не дозволили. Як усім нормальним дітям. Тільки я ні в кого дозволу тепер не питаю. Розглядаю лише рекомендації.

• Предыдущая
• 22/28
• Следующая